07.03.2015
Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.
11.03.2013
Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.
15.01.2013
Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».
|
Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
|
Ініціатор
м.Київ, Київська обл.
Улюблений вислів:
Суспільство вмирає без ініціативи людини. Ініціатива вмирає без суспільної підтримки. (Вільям Джеймс, батько прагматичної психології.)
Улюблені автори:
Шевченко, Костенко, Бернс, Стругацькі, Азімов та багато інших.
Результат: 1-2
(всього 2)
|
Сторінка:
1
|
Книжка |
Відгук |
О.Апальков |
13.03.17
Попутчик новітньої історії (О. Апальков, «Право на дорогу»)
Колаж із переплетених життєвих стежок, представлений у книзі «Право на дорогу» провідного українського літератора Олександра Апалькова, виконаний у кращих традиціях імпресіонізму. Мова не тільки про символічну обкладинку з натяками на містику кохання, далекі вершини та впертий рух вперед, але й про тексти, що живуть за цією обкладинкою. Там зібралися спогади, роздуми, белетристика і навіть дві публіцистичні розвідки про долю музеїв Шевченка та Гайдара в Каневі.
Автор сміливо фліртує з Кліо, музою історії, чого і слід було очікувати від засновника видавництва «Склянка часу / Zeitglas». Завдяки її покровительству життя Апалькова постає перед читачами як епос. Юність міського кумира, співака в студентському ансамблі «Молоді». Вибір професії перекладача, коли ділові люди рідного міста покликали допомогти знайти спільну мову з грошовитими німцями. Налагодження зв’язків між громадами і доставки гуманітарної допомоги, спроби підняти культуру, дипломатична кар’єра, принесена в жертву літературі, справі життя – товстому журналу, на сторінках якого Апальков демократично дає слово і метрам, і початківцям.
Чому «право на дорогу»? Чи це з оповідання О’Генрі «Дороги, які ми вибираємо», натяк на те, що Болівар не виніс двох, творчого щастя та буденного комфорту? Чи це про непрості відносини з улюбленими жінками до зустрічі з одною-єдиною? Або все ж про блага сучасної цивілізації, свободу пересування, культуру без кордонів? Автор, судячи з нотаток в книжці, об’їздив весь континент, що лише укріпило його місцевий патріотизм, відданість рідному Каневу. Він міг би проводити більшу частину життя в компанії благополучних бюргерів, попиваючи пиво і обговорюючи зміни в європейській політиці після другої світової війни, натомість він повертається додому і біжить на базар, щоб придбати у старого продавця роман-газету і не дати йому померти від голоду.
Попутчик новітньої історії, фан Льва Копелева, живописець новітніх українських злиднів і пошукач секретів європейського процвітання, переважно російськомовний автобіографічно-ліричний герой Апалькова подорожує Західною Україною, наче зарубіжжям. Але саме тут – не в Німеччині, Голландії, Данії чи Вірменії – чомусь розцвітають пишним цвітом історії кохання («Під мармур», «Марта», «Примара», «Її політик»). Ліричний герой раптом стає україномовним і, попри якийсь подвійний сум – втричі симпатичнішим. Лаконічна, істинно імпресіоністська манера Апалькова підвести читача до вражаючої деталі й згадати її мимохіть, двома словами в детальному описі мізансцени, наче тут нема нічого особливого – особливо доречно виявляється у, так би мовити, переказі недосказаного між чоловіком та жінкою.
Єдине, чого бракує цій книжці – але це моя претензія до всіх сучасних літераторів, не тільки Апалькова: старанно приховані за кулісами конструкторські емоції, які не може не відчувати деміург власного шляху в літературному процесі, творець власного соціуму та літературного середовища. Чомусь вважається, що вразити читача можна лише простими сильними пристрастями, такими, як любов, смуток, горе, і це все випльоскується на читачів. Передавати радість досягнення згоди, творення, народження і втілення нових ідей – це вважається моветоном, заум’ю, це відштовхує «лайки» фанів і притягує лайку недалеких критиків. Краще якої, втім, свідчити про якість твору може лише їх мовчання після публікації твору, настільки сміливого, що нечисть затикається і тікає, відчуваючи недоречність своїх примітивних рефлексій.
Тим не менше, хоча дороги Апалькова не ведуть прямо до його творчої майстерні, ними все одно цікаво і повчально прогулятися. Кохання на лавочках, снайперки і богемні спокусительки, музеї розореної та відцензурованої історії, моря пива та ріки сухого вина (in vino veritas), якими пливуть вміло керовані парусники світоглядних діалогів з подвійним дном – всі ці дива літературного імпресіонізму не дозволять читачу нудьгувати.
Юрій Шеляженко, голова Громадської організації "Літературна студія".
09.11.2016
Джерело: газета "Правдошукач", сайт "Літклуб".
http://litclub.org.ua/texts/show/42089/
https://drive.google.com/file/d/0B7rDUjgT1FCSeDlIamVrVV9seWc/view?usp=sharing Відгуки на книжку
|
Ю.Шеляженко |
13.03.17
Сімнадцять оповідок проти манії нікчемності та жагу побудувати власне щастя
Вже стало звичним вести мову про короткозорий край двадцятого століття. Отже молодий ще автор ( Шеляженко народився 1981 року) встиг насолодитися певним періодом закату соціалізму в окремо взятій нашій країні, хапнути на повня легені руйнівного вітру його краху, споглянути надії на сталий розвиток нового державотворення і зробити деякі висновки.
У згаданій книжці читач не знайде грассівського забутого обличчя історії у бадьоро-чорних притчах. Хоча на одну з таких ********** зазіхнув. Приміром «Притча про місто ненормальних». Цей текст, що уклався на чотирьох стрінках, буремно ламає джунглі наших турбот вже однією промовою першого ненормального мера химерного мегаполісу, який обіцяє:
– Я дам можливість кожному побудувати власне щастя, або ви можете мене повісити!
І хай читач почитає що із того вийшло. А, може, й так здогадається…
Сторінками книги ходять наші земляки-сіроми «на мітинги за гроші», як і належить, адже так легше «бачити майбутнє». А дехто із мислячих «…коли назюзькається, витягає з-під столу якусь товсту книгу іноземною мовою і читає…», марячи про те «коли ж пріоритетом громадянського суспільства стане захист одинаків від примусової соціалізації?...»
–А що ж робить влада в Києві? – запитує один такий доброхот.
І сам відповідає, здивовано прозрівши, теж запитанням: «Краде наші податки?»
Далі йдуть інсинуативні галюцінації персонажів про інститути «трибунів» у кожному місті, селі… Аби захищати права народу. Про олігархів на мокрому піску, про день незалежності, про те як стати привидами, про солоспіви на майданах, про суперечку навколо реконструкції пісочниці як символу, про єдність із Жаклін Корнійчук та її бачення міжгалактичних перельотів заради щастя й добробуту, і ще багато про що… І уявна зануреному читачеві «стіна-екран перетворюється на вікно» у наш реальний, трохи вже задовго зажурений, але із неугасним бажання «жити просто й сито», світ.
Врешті-решт сублімований герой книги повертається до авторського постулату про те, що кожне «Я» – традиція вірності собі. І цим все сказано.
Отак, приблизно, і виглядає квінтесенція цієї книги про наше життя кінці 20-го та першої і другої «декади» 21 століття.
А як буде далі – почитаємо в інших книжках Юрія Шеляженка.
Олександр Апальков, редактор журналу "Склянка Часу*Zeitglas"
13.03.2017
URL: http://litclub.org.ua/texts/show/42614/ Відгуки на книжку
|
Результат: 1-2
(всього 2)
|
Сторінка:
1
|
|
|
|