Сей парафраз з вірша Олега Короташа, винесений у назву, не має стосунку до іронії. Проста констатація або ж не зовсім вдале вказування на традицію. Олег себе позиціонує як поет-метафізик, чи не єдиний в сучасній українській поезії. Мені важко з ним сперечатися, бо арґументація його цікава, хоча й не зовсім переконлива. Зрештою, за всю історію поетичних 90-х (а Короташ з цього покоління), здається, лише Юрій Бедрик на одному зі своїх творчих етапів був близький до поетичної декларації метафізичного. Маю на увазі його збірку “Метафізика восени”, датовану 1996 роком.

Щодо школи метафізичної поезії, то такої в природі сучасної української поезії не було. Відома тільки стильова течія англійських поетів-маньєристів ХVII століття (Дж.Донн, Дж. Та Е.Герберти, Г.Кінг, Дж. Клівленд та ін.), які “прагнули єднання віршованого слова з довкіллям через людське переживання, рівновелике світопізнанню. Для них чуттєва напруга, не заперечуючи критеріїв розуму, часто пом’якшуючи їх, поривалася до безкраю відкривавчих осяянь, до сміливого поєднання віддалених асоціацій. Багато в чому “метафізична лірика” завбачила естетику романтизму та модернізму” (див. Літературознавчий словник-довідник. – С.456).

Щодо філософського трактування Метафізики, то найчіткішим є формулювання англійського філософа першої половини ХХ ст. Коллінґвуда, який вказував, що метафізика – “це не безплідна спроба осягнути те, що лежить за межами будь-якого можливого досвіду, а спроба з’ясувати, що люди певної епохи думають про загальну природу світу (…), збагнути, якими є ці передумови і як вони переходять одна в одну”. І ще його теза: “Основне завдання Метафізики – виявляти абсолютні передумови досвіду і знання, функція яких полягає в тому, щоб викликати запитання, а не давати остаточні відповіді“ (див. Современная западная философия. Словарь. М., 1991. – С.185).

Думаю, філософських дефініцій досить, бо це не прояснить нашу ситуацію, оскільки, виходячи з них, можемо зробити висновок, що будь-який поет є метафізиком. З цього приводу дуже добре сказав Герман Гессе у своїй відповіді на анкету 1926 року “Невизнані письменники”: “Істинного знання, справжнього визнання письменника звичайними людьми не буває, він усього лише вигадка істориків літератури. Письменник, знає він про це чи ні, завжди метафізик (…)” (див. Герман Гессе. Магия книги. М., 1990. – С.94). Але сама ідея Короташа щодо його приналежності до “метафізичної школи” поезії заслуговує на увагу бодай тому, що це чи не єдиний з молодих сучасних поетів (Олегові 34 роки), який свідомий свого завдання і поставленої мети. Можливо, це одна із причин, чому він так рідко виступає у пресі перед читачами. Беремо до уваги також його твердження, що з 2000 по 2006 рік Короташ свідомо не хотів бути поетом, воліючи стати таким як усі. Що з того вийшло, бачимо. Природа бере своє. Себто, поезія взяла своє, і після того, як 1997 року Олег видав свою дебютну збірочку “Світ блукаючих висновків”, пройшло якихось 13 років і ми отримали поетичне вибране, в якому 47 віршів, з яких 14 віршів написані до 2000 року (9 з них увійшли у першу збірочку). Доробок більш ніж скромний, хоча якість не вимірюється кількістю, однак, погодьтеся, що це винятковий досвід на теренах сучасного літературного процесу. Про що не забув нагадати Василь Герасим’юк у передньому слові до Вибраного: “Ті із покоління Олега, що видали вже багато книжок поезії і/чи прози, та навіть вибраних творів, що можуть вважатися “успішними”, належать, мабуть, до іншої “школи”. А те, що є творчістю, часто вимагає такої “десятирічки” Короташа, яка найчастіше вилазить боком, але на те нема ради (…). У такому випадку треба мати мужність. І поет її знаходить” (див. В.Герасим’юк. “Синдром набутої осені”, с.8).

Що стосується віршів Олега Короташа, то маємо добротний пласт філологічної поезії, зіпертої на фольклорний, реґіональний (карпатський) і культурологічний пласти. Недаремно до віршів подані коментарі, здійснені фаховим літературознавцем. А культурологічний пласт об’ємний – від античности, біблійного контексту (починаючи від назви, пов’язаної з Іваном Богословом, і закінчуючи мотивами, образами – біблійними та історичними – інтонацією, алюзіями, натяками, тонами і напівтонами) через українську культурно-історичну традицію (це елемент новизни, у ранній поетиці Короташа він був відсутній) до сучасного європейсько-американського культурологічного контексту: книга присвячена пам’яті Wystan Hugh Auden – Вістану Г’ю Одену – 1907-1973, англо-американському поетові, чия творчість “мала значний вплив на розвиток літератури ХХ-го століття” (див. Юлія Соколюк. Коментарі. – С.87).

У книзі майже немає прохідних віршів, навіть вірші-присвяти (“Зимовий диптих”, “Кому тепер передаси ключі” та ін. ) і вірші-посвяти (“На смерть Юрія Покальчука”, “Пам’яті Василя Кожелянка”) не випадають із цього біблійно-речитативного реґістру. Виняток становить “Помаранчева ода”, – цей сатирично-гротескний вірш не вписується у загальну інтонаційно-смислову парадигму.

Найсильнішими віршами книги є “Нашіптування” та “Майже елегія”. Хоча треба визнати, що й ранні поетичні твори О.Короташа (“Трагедії мають один фінал” і “Поема миттєвого стану”, обидва написані 1996 року) не випадають із добротного поетичного ряду.

Така щільність і злитість думки, ритму, метафорики з її контрастною асоціативністю та алюзіями підтверджує ще одну тезу про вірші Короташа, – це такий “густий” текст-картина, текст-образ, текст-метафора, що сих віршів не може бути багато:

Вже час розумітись на друзях, немов на вині.
Вже час розумітись на часі, що нас переоре.
Цей рік відспівали в Карпатах трембіти мені,
Цей рік – високосний, відчитую на Чорногорі.
(“Нашіптування”)

Загальний настрій книги – споглядально-елегійного дистанціювання від усього, що так чи інакше викликало поетичні рефлєксії. А ще рідкісне вміння будь-який факт, будь-яку подію культурно-історичного й індивідуально-інтимного діапазону, будь-який настрій, відчуття органічно ввести у структурно-смислову тканину вірша:

Карпати і Донбас –
два краї однієї нитки
котрою вишита сорочка

зігріті подихом риб
електростанції народжують дітей
у пологових будинках Бога

та скількох жінок я б не кохав
бабусиних молитов –
все одно більше
(“Метафізичне”)

Короташ вдало грає ритмом і ритмікою вірша, така зміна темпоритму є однією зі складових сюжетно-смислової інтриги цієї книги, що дозволяє йому видаватися різним, водночас залишаючись цільним в інтонаційному поетичному позиціюванні: внутрішній налаштованости на серйозне, змістовне концептуальне сприйняття. Асоціації, алюзії, ремінісценції дозволяють авторові говорити натяками і напівнатяками, повертати читацьку увагу не до зовнішньої красивості поетичної фрази, а до її внутрішнього глибинного змісту, в основі якого високий патос трагедії людської екзистенції, інколи відтворений в контрастно-парадоксальній формі/висновку.

Цікаво й те, що інтимний пласт поезії майже не виокремлений у Короташа в окремий мотив. Інтимність (на рівні настрою, інтонації, відчуттів) розлита у всіх віршах Короташа через непряме звертання до образу Жінки (майже блоківської Прекрасної Дами), ділогу з ним. Але йдеться авторові не про конкретність образу, а про імпресіоністичну візію Жінки, Жінку-візію…

Короташеві “Елегії острова Патмос” вивершують цілісну картину поетичного досвіду покоління дев’ятдесятників, окільки цей метафізичний контекст виправдовує всі етико-естетичні перевитрати української поезії 90-х років минулого століття. І це попри те, що книга датована 2010 роком.

Тут була шляхта. Нині Короташ….