«Склянка часу», «Четвер», «Молода Україна» та інші.

 
«Склянка часу», «Четвер», «Молода Україна» та інші
Книжки за жанрами

Всі книжки (1588)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

22.04.2012

Рецензія на книжку:
О.Апальков, Єрьоменко Володимир, А.Крим, та інші. "Склянка Часу*Zeitglas", №61 : літературно-мистецький журнал
(Переклад: Хомутина Хельга, Апальков Олександр)

Кілька зауваг до ситуації з вітчизняними літературними журналами

До інших забутих сучасних українських літературно-мистецьких часописів можна зарахувати ще чи й не сотню проектів. Процес народження і вмирання був у більшості з них майже миттєвий. І хоча, як відомо, літературно-художньо-критична періодика — це обов’язкова частина літературного дискурсу, тримається вона в Україні винятково на кількох жилавих і витривалих волах. Найстаріший віл — це «Всесвіт», заснований 1925 року Василем Елланом-Блакитним та Миколою Хвильовим і редагований тоді Олександром Довженком. Наступні — «Дніпро» (1927), «Вітчизна» (1933), «Жовтень» (1940). Історики встигли перетерти всі колізії буття літературно-художніх часописів в Україні протягом їхнього вісімдесятилітнього існування, і що ж ми маємо нині в залишку? Як це не дивно, але маємо позитив. Дожили до сьогоднішнього дня саме згадувані «Всесвіт», «Дніпро», «Дзвін» (колишній «Жовтень»), в інтернеті борсається «Вітчизна». Слава невмирущим волам! Водночас уздовж дороги, якою прямує наше красне письменство, мертво лежать колишні, здавалося б, перспективні й амбітні спроби літературних часописів, навколо яких колись виникало стільки брязкоту й занадто сліпучих феєрверків.

Не зупинятимемося на важливості комунікативної ролі мистецьких часописів, вона беззаперечна, інакше цієї частини літературного життя просто не існувало б. Але варто згадати й тих людей, які очолювали в різні часи журнали, вони мають залишатися прикладом для інших, хто хотів би займатися цією своєрідною справою, не уявляючи всієї складності: Юрій Яновський, Павло Загребельний, Іван Кошелівець, Дмитро Павличко, Роман Федорів, Юрій Мушкетик, Володимир Дрозд, Богдан Бойчук... Серед молодшого покоління показали себе першокласними майстрами Олег Микитенко, Роман Кудлик, Віктор Баранов, Тарас Возняк, Володимир Науменко, Лідія Лихач, Олександр Климчук, Юрій Іздрик, Дмитро Стус, Андрій Мокроусов. Очевидна тенденція останніх років — часописи з паперових носіїв поступово (не завжди змушено) переходять в інтернет. Найпомітніше літературно-художнє видання в мережі — «ЛітАкцент» (головний редактор — Володимир Панченко).

Літературним журналам залишається сумна доля «циркулювати» всередині якогось непевного герметичного простору, і ради тому немає. Таке собі перманентне існування з простягнутою рукою, коли суспільний статус цих видань украй обмежений. Часописи поступово консервуються у власному соку. Мовляв, у країні фактично мало кому відомо, що такі журнали взагалі існують, бо ніхто їх і в руки не бере, а займають вони своє місце винятково на маргінесах, ні на що не впливаючи, тримаються хіба лише на приватній ініціативі або ж на грантах щедрих добродійників. Ось раніше як славно було! Тиражі зашкалювали, часописи були високорентабельними, їх передавали з рук у руки як найбільшу цінність, зачитували ночами до дір, а тепер рідко наклад якогось із них дотягує до п’ятисот примірників. Напевно, є в цьому твердженні якась своя гірка правда. Хто з редакторів буде від такого в захваті? Водночас життя журналів нічим не відрізняється від долі української книжки. Зайдімо в будь-яку книгарню: дев’яносто п’ять відсотків площі — це глуха стіна російської книжки, а от українська сиротою причаїлася десь у кутку між розділами «Здоров’я» і «Розпродаж по п’ять гривень за штуку». Причому це місце неодмінно в найглухішому кутку. Напевно, було б там ще темніше місце, якийсь закапелок, то його б віддали саме українським часописам. Щось подібне я помічав хіба в міжнародних аеропортах. Українські рейси вантажаться у найвіддаленіших місцях після Приштини, Тирани тощо. А вартість передплати? Це взагалі історія, яку пізнаєш, за словами класика, присьорбуючи бром. Разом з тим літературні та мистецько-літературні журнали, незважаючи на негаразди, живуть, і таких, що регулярно виходять, нараховується близько двох десятків: «Артанія» (Київ), «Березіль» (Харків), «Бористен» (Дніпропетровськ), «Бузька Січ» (Миколаїв), «Буковинський журнал» (Чернівці), «Вежа» (Кіровоград), «Вінницький край» (Вінниця), «Всесвіт» (Київ), «Дзвін» (Львів), «Дніпро» (Київ), «Дукля» (Словаччина), «Дух і Літера» (Київ), «Єгупець» (Київ), «Золота пектораль» (Чортків), «Ї» (Львів), «Київ» (Київ), «Критика» (Київ), «Кур’єр Кривбасу» (Кривий Ріг), «Літературний Тернопіль» (Тернопіль), «Літературний Чернігів» (Чернігів), «Лугань» (Луганськ), «Над Бугом і Нарвою» (Польща), «Однокласник» (Київ), «Пам’ятки України» (Київ), «Перевал» (Івано-Франківськ), «Пост-Поступ» (Львів), «Світязь» (Волинь), «Січеслав» (Дніпропетровськ), «Слово і Час» (Київ), «Соборність» (Ізраїль), «Універсум» (Львів), «Холодний Яр» (Черкаси), «Хортиця» (Запоріжжя), «Хроніка-2000» (Київ), «Шо» (Київ).

Список, безперечно, не повний. Поданий він за алфавітом, однак рівні (художній, поліграфічний і всі інші) цих видань відверто непорівнянні. Є тут просто нікудишні, безсоромно халтурні. І чомусь саме в таких над заголовком написано, що це «світоч» такого-то краю, а його кореспондентські пункти розміщено на всіх континентах. А щоб звучало це переконливіше, наведено конкретні імена людей, які з останніх сил дбають про розповсюдження такого кульгавого часопису і в Австралії, і в Бразилії... Є випадки, коли замовники цих химерних творінь — навіть національні університети. Було б цікаво знати, чи ж бачив колись ректор такого ВНЗ безсоромний шедевр, де красується його високе благословення? А які вишукані тексти: «Петя с Пашей дружат с Машей. У заветного крыльца повстречались два юнца. Возмутился Петя: «Ты? Не для Маши ли цветы?» Пашу реплика задела: «А тебе какое дело? Прочь с дороги, цел пока». И толкнул соперника». Слава Богу, Чуковський, Забіла й навіть Анатолій Костецький уже такого не прочитають. А от дітей шкода.

Як прикро, що немає більше «Четверга», «Авжеж!», «Кальміюса», «Українського засіву», «Родоводу», «Київської старовини», «Друга читача», «Золотих воріт», «Неопалимої купини», «Книжкового клубу плюс», «Потяга’76», «Київської Русі», «Літератури плюс», «Основ», «Донбасу», «Моря», «Книжника Review», «ArtLine», «Молодої України», «Музейного провулка», «Молодої нації»... Але найбільші наші гріхи — це вбивство «Сучасності», що 1992 року стала виходити в Україні і яку ми за кілька заходів таки знищили, та «Світо-Виду», що зусиллями Богдана Бойчука також з великими надіями перебрався до нас з-за океану, але ми не зуміли дати йому ради.

Напевно, у цьому місці нарешті варто зробити й позитивний акцент — сказати про часописи та редакторів, якими сьогодні нам слід пишатися. На мій погляд, це насамперед, на жаль, досі нами затято недооцінені український культурологічний альманах «Хроніка-2000» (головний редактор — Юрій Буряк) та незалежний культурологічний часопис «Ї» Тараса Возняка. Мужньо й одночасно шляхетно тримаються ці видання за всіх незгод, і нехай так буде ще довго. Будь-яка європейська країна вважала б за честь мати схожі бренди. Будь-яка, але не наша. Поряд з інтернетівським «ЛітАкцентом» це, безперечно, флагмани в не надто широкому колі літературно-мистецьких і культурологічних часописів України. Водночас слід наголосити на тяглості традицій, що крізь усі можливі й неможливі труднощі продовжують нести свій хрест, — «Дзвін» (головний редактор — Роман Кудлик), «Всесвіт» (головний редактор — Олег Микитенко), «Київ» (головний редактор — Віктор Баранов) та «Слово і Час» (головний — редактор Лукаш Скупейко).

Виникає слушне запитання — то чи можна якось зарадити сьогодні українським часописам? Чи є змога їм допомагати? Поставити на державне фінансування навряд чи вже вдасться. Збирати докупи редакторів і проводити з ними наради? Дурниця. Координувати зусилля? Можливо. Але надто пахне радянщиною. У когось із редакторів, щоправда, існує мрія — організувати асоціацію. Однак досвід засвідчує, що життєздатності від цього також не слід очікувати. Отже, можна залишити все так, як воно вже склалося (може, це навіть найкраще, що слід пропонувати), бо будь-які адміністративні зусилля (навіть щирі), як правило, призводять лише до чергової руйнації, а благородне бажання допомогти завершується неочікуваними катастрофічними наслідками. Тим часом кожен редактор легко назве кілька слабких місць у своїй роботі. Окрім хронічної відсутності грошей і гарних текстів (проблем, що апріорі не піддаються адміністративному вирішенню), актуальним залишається катастрофічний дефіцит інформації про наші часописи. З  телебачення зникла фахова серія «Книга.Ua», навіч хіба що радіопередача «Прем’єра книги», яку веде Михайло Слабошпицький. В Україні цілком відсутні видання, що подавали б максимально повну й об’єктивну інформацію про книжкові новинки, про діяльність видавництв, про книжкові ярмарки. Немає видань на паперових носіях, де визначальними стали б рецензії, анотації книжкової продукції (хоча зі скандалами, піарами, проплаченими рейтингами все у нас в ажурі). І це призвело до того, що майже зникла як жанр і сама поточна критика (не куплена!). Написати доладну рецензію сьогодні здатні одиниці. Стадія вимирання, купування того, що ще можна купити, й одночасно заледеніння в розпалі. Після «Друга читача» спробу бібліографічного видання зробив Костянтин Родик зусиллями стильного «Книжника Review», і, на жаль, на цьому процес зупинився. Гігантська європейська держава з огляду на таку проблему є повністю маргінальною.

Отже, щоб журнали читали, їх слід пропагувати, тільки тоді зникнуть герметичний простір, свідоме замовчування і задуха, а ще будування «потьомкінських дєрєвєнь». Анонси, що розміщуються в «Літературній Україні», готують самі ж редактори журналів (часто за сумісництвом вони ж очільники обласних письменн­ицьких організацій). І так навчилися живописати про своїх «дітей», що хочеться все кинути і притьмом їхати в пошуках цього видання. А коли воно потрапляє тобі до рук (сам факт цей рідкісний, як криниця в пустелі), то раптом не бачиш навіть тіні від того, що анонсувалося.

Напрошується кардинально інший шлях інформування зацікавленого читача. Приміром, щомісяця «Літературна Україна» та «Українська літературна газета» могли б розміщувати принаймні розворот-подання якогось із поточних чисел одного з літературних часописів з уривками текстів, інтерв’ю, рецензіями, відгуками читачів. Щоправда, легко передбачити, що тоді з тіні випливло б дуже багато несподіваних нюансів життя наших літературних журналів. Раптом з’ясувалося б, що деякі керівники обласної письменницької організації тримають такі часописи в ролі пряника й батога для членів своїх обласних спілок і художній рівень відібраних ними текстів для публікацій просто не піддається жодній критиці. Незручних вони не друкують, а наближеним — зелена вулиця. Перед звітно-виборними зборами публікація в такому журналі — своєрідний пакет із гречкою. А ще ж яка це вдячна трибуна для самопіару очільника! У кожному числі розповідь про те, куди голова поїхав, з ким зустрівся, кому руку потиснув, де виступив, що написав... Причому з презентацій власну фотографію бажано надрукувати на обкладинці, у вишиванці й поруч зі свічкою та рушником.

Отже, вимога до редактора лише одна: випускаєш літературний журнал, хочеш, щоб про нього знали, — зроби так, щоб принаймні три примірники кожного числа були анонсовані в секретаріаті Спілки письменників (один з них буде в бібліотеці. Інший на стенді при вході до Спілки). А ще краще — добийся, щоб видання твоє було в загальноукраїнському каталозі, а не роздавалося з-під поли з рук у руки (ото й весь тираж!). А вже далі редакція «Літературної України» вирішить, як слід (чи й узагалі слід!) тебе представляти в загально­письменницькій газеті. Можливо, що й фейлетоном. В окремих випадках не завадить офіційно звернутися до державного органу про ліквідацію реєстраційного посвідчення. Добре, якби гроші на видання йшли з власної кишені редактора, а то платить бюджет (принаймні довірливий спонсор). А якщо редакцію не підпорядковано голові обласної письменницької організації, то часто навіть місця їй на території обласної Спілки немає. Або перед редакцією поставлено категоричну вимогу платити за оренду приміщення за світовими цінами. Водночас глуха непоінформованість — це, виявляється, ще й зручно: усе вирішує сам голова обласної організації (за сумісництвом редактор), і ніхто йому не указ.

Тим часом масовий читач і не здогадується про існування в Україні багатьох літературних видань. Що ми знаємо про «Гоголівську Академію», «Золоту добу», «Каву з перцем», «Камінець», «Крейду», «Анумо знову віршувати!», «Літературний журнал», «Палітурку друку», «Рідний край», «Український журнал» (він виходить для українців Чехії, Словаччини та Польщі)?.. Список можна продовжувати.

Складається парадоксальна ситуація. Журналів насправді недостатньо, щоб можна було стежити за новими текстами та подіями в українській літературі, а водночас про такі ніхто не знає, бо їх не помічають (часом свідомо). Засоби масової інформації також не сприяють популяризації видань своїх колег (плати за рекламу!). Може, і через це стали, ніби гриби, з’являтися волонтерські сайти та поширюватися письменницькі блоги. Там навіч фрагменти нових текстів (часто дуже талановитих), живе обговорення, а ще підкупляє простота спілкування з читачем. Водночас важко уявити письменника, який би не хотів побачити свій текст на паперових носіях (у журналі, книжці). Отже, перевага залишається завжди на боці літературного часопису. А коли так, то не соромімося демонструвати свої переваги. У нас є чудові фахові авторитетні головні редактори журналів. Вони сьогодні конче потребують підтримки, уваги, заохочення. Перед ними щодня виникають нові й нові загрози — високі ціни на папір та поліграфію, неможливість сплачувати гонорари, ганебні комунальні платежі. А думати треба про інше — про якість текстів, що публікуються. Отож слід мати дієву програму популяризації сучасних українських літературних часописів. Блискучу ідею висловила секретар Спілки письменників України Любов Голота. Варто було б принаймні раз на рік видавати окремий том кращих публікацій українських часописів, такі собі вершки поточного літературного життя. Напевно, доречно б, щоб об’єдналися навколо такої ідеї редактори журналів (ось тобі й перший крок до асоціації!), а технічне та фінансове забезпечення взяла б на себе «Просвіта». Можливо, варто б запропонувати навіть своєрідні фестивалі наших журналів, наприклад, на книжкових форумах. Причому, звичайно ж, на безоплатній основі, бо це насамперед в інтересах організаторів форумів та книжкових видавництв. А ми охоче прийдемо до читача в гурті з  «Мертвим півнем», «Собаками в космосі»... І тоді з’ясується, що й зі співом у нас усе гаразд. Я часто згадую, як багато років тому Юрко Покальчук захоплено, з характерним для нього вогнем в очах, розповідав мені про свої виступи (а він був в Україні піонером у цій справі!) разом з тоді ще маловідомим гуртом «Мертвий півень».

Відбулося засідання Секретаріату Національної спілки письменників України, на якому розглядали питання про ситуацію з літературно-художніми часописами в Україні. За підсумками засідання вироблено такі ПРОПОЗИЦІЇ:

1. Провести до 1 травня 2012 року паспортизацію літературно-художніх часописів, що виходять в Україні.

2. Запропонувати редакціям часописів надсилати на адресу Спілки письменників по три примірники кожного номера.

3. Один з отриманих примірників у Спілці письменників розміщувати на стенді.

4. Формувати в бібліотеці Спілки письменників окремий фонд поточних чисел часописів, якими могли б користуватися всі охочі.

5. Інформацію в газету «Літературна Україна» про вихід чергових чисел часописів подавати лише за наявності їх у Спілці письменників та спілчанській бібліотеці.

6. Припинити практику приймати до публікації інформацію, що готують самі редакції часописів.

7. Не рідше ніж один раз на півроку публікувати огляди літературних часописів у «Літературній Україні». Окрему увагу приділяти якості публікацій і мінімізувати компліментарність.

8. Намагатися видавати раз на рік антологію (загальну або тематичну) кращих видань українських часописів за минулий рік.

9. Повторно заслухати питання у вересні 2012 року.

Григорій ГУСЕЙНОВ

(Джерело: Стаття)

Реклама
Rambler's Top100