Ця авторка захоплена культурою індіанців, але пише про неї у доволі несподіваний спосіб — переплітаючи розповідь із подіями української історії ХХ століття, еміграцією, діаспорною культурою, заокеанськими українськими архівами, у яких чимало дослідницьких загадок. Її останній роман наповнений оригінальним фактажем і має стрункий «детективний» сюжет, інтрига якого триває до останньої сторінки. «Дню» Наталя Тисовська розказала про свій твір, Канаду, народ анішинабе і право письменника на тишу.

Ю. С. Ви лауреат літературного конкурсу «Коронація слова»-2011 за роман «Три таємниці Великого озера». Розкажіть, як виникла ідея написати пригодницьку історію.

Н. Т. Історія почалася так давно, що вже навіть усіх подробиць і не пригадаю. Рік був 2000, осінь, я саме приїхала в Канаду й знімала кімнату в підвалі простенького такого будиночка, які масово зводили в 1950-ті здебільшого для повоєнних переселенців. Були ці будиночки спершу одноповерхові, вже потім їхні власники, забагатівши, почали заглиблюватися під землю (рити підвали) й добудовувати другі поверхи. І саме тоді я написала першу сцену роману, яка відбувається в такому підвалі. Від сцени лишився хіба антураж, решта пішло в небуття. А взагалі важко сказати, звідки беруться ідеї і чому вони сплітаються саме таким чином, а не інакшим. Вони якось самі визрівають, як яблука.

Ю. С. У Вашому останньому романі так багато реальних подій — історія з українцем, охоронцем нацистських таборів Дем’янюком, згадки про шляхетський рід Дуніних-Борковських, — що виникає запитання: чи, скажімо, існувала поетка Оксана Байда, смарагдові копальні та мудрий койот насправді?

Н. Т. До слова, щодо покійного Івана Дем’янюка: те, що він справді був охоронцем у Треблінці й Собібурі, так і не доведено. Першого разу Дем’янюка, засудженого до страти в Ізраїлі, виправдали, цього разу до кінця пройти судову процедуру в Німеччині завадила його смерть. Справа Дем’янюка — політична, то такі закулісні ігри, що розгрібати їх буде ще не одне покоління. Це гра проти України: намагання зробити з жертви ката, щоб не сіпалася. Ви зауважте, що наголошує англомовна «Вікіпедія»: Дем’янюк — українець, тоді як за інших обставин він би був означений принаймні як колишній громадянин СРСР (до речі, дуже показово, що, наприклад, Ігор Сікорський у «Вікіпедії» значиться як росіянин). Слова, які я вклала в романі у вуста негативного персонажа, в дійсності несуть у собі велику частку правди... Повертаючись до питання, скажу так: мудрий койот, понад усякий сумнів, існує насправді, це вам підтвердить будь-який індіанець. Смарагдова копальня, сподіваюся, також: принаймні одне родовище в Онтаріо вже відкрили. А от щодо Оксани Байди — це таємниця Великого озера.

Ю. С. Чому Вас приваблює індіанська культура, своєрідна автохтонна екзотика? Адже, якщо я не помиляюся, «Три таємниці...» — це не перший твір, у якому Ви до чогось подібного звертаєтесь.

Н. Т. Культура американських автохтонів дуже близька нам, українцям. Можливо, всі дохристиянські анімістичні вірування в усьому світі близькі, я так глибоко не копала, це питання до фахівців. В «Останньому шамані» я хотіла осучаснити українську міфологію, помістити наших давніх духів у сьогоднішній світ. У «Трьох таємницях...» спробувала зазирнути за завісу світу духів анішинабе. В книжці я обмежуюся міфологією одного народу, бо всього автохтонного фольклору Америки просто не осягнути. Я стараюся — наскільки це можливо — уникати і мандрівних міфів, і пізніших нашарувань — впливу перших контактів з європейською цивілізацією.

Ю. С. Можете відкрити таємницю, про що буде Ваш наступний твір?

Н. Т. Міфологія анішинабе мене ще не відпустила, тож я пишу роман, структурно схожий на «Останнього шамана», в якому об’єднаються деякі герої як із «Шамана», так і з «Трьох таємниць...». У мене є утопічна мрія — дожити до того часу, коли постане національна держава анішинабе, а поки що я хочу втілити цю мрію бодай на папері.

Ю. С. Переклади бестселерів Стефені Маєр — Ваша справа. Що дає Вам переклад? І чи перекладаєте щось іще?

Н. Т. Так і хочеться підправити: ваших рук справа. (Жартую). З Маєр я перекладала тільки «Світанок» і «Друге життя Брі Таннер». Я за освітою перекладач, це мій профіль. Просто якщо раніше доводилося копирсатися здебільшого в технічній документації і контрактах, то тепер нарешті з’явилася можливість повправлятися в художньому перекладі. Першим у цьому списку був «Робінзон Крузо». Два мої улюблені переклади — «Вінні-Пух. Повернення у Столітній ліс» Девіда Бенедиктуса та «Школа монстрів» Лізі Гаррісон. А нещодавно вийшла новинка — «Перевтілення» Меґґі Стівотер. Ці всі переклади — дитячо-підліткові, романтичні, з такими книжками приємно працювати. Є ще трохи прикладної літератури, але то таке.

Ю. С. Ви закінчили магістратуру Університету Лейкгед в Канаді зі спеціалізацією в канадській літературі. Яких письменників порадите українському читачу?

Н. Т. В першу чергу пораджу те, що я раджу завжди: Томаса Кінга. І його «Течуть води, зеленіють трави», і «Цілющу ріку», і «Truth and Bright Water» (не можу перекласти, це неперекладна гра слів), і навіть його кумедні детективчики, які він пише під псевдонімом Гартлі ҐудВезер. В університеті, де я навчалася, викладає дуже цікава письменниця Рубі Сліпперджек, найбільше відомий її твір «Віскечак» (це такий трикстер). Не так давно вийшов її роман «Dog Tracks» (знову неперекладна гра слів, найближчий варіант — «Манівці», але всієї суті не передає), я його ще, на жаль, не читала. Класний драматург і прозаїк Томсон Гайвей, до речі, автор лібрето до першої в світі опери мовою крі. Це все особлива література, я би навіть сказала, особливе світовідчуття. Найближче для нього означення — «магічний реалізм» з великим наголосом на «магічний». Але читати доведеться в оригіналі, перекладів немає.

Ю. С. А яке становище української діаспори в канадській культурі? Чи можна нам чекати заокеанських літературних новин?

Н. Т. Літературу формує мовне середовище. Поки домінувала англо-американська традиція, і автори, і теми були (та й досі є) саме англо-американські. Зараз дедалі голосніше про себе почали заявляти автохтони. І це природно, адже культура належить людям, які корінням вросли в цю землю. Тому я не дуже вірю, що українці за океаном зможуть сказати вагоме слово в літературі. Але дуже сподіваюся, що це відбудеться тут, в Україні.

Ю. С. А чим Ви зараз займаєтеся поза літературою?

Н. Т. У мене зараз період такий — літературний, адже я завідую редакцією художньої літератури у видавництві. Ні, ну справді: скільки можна було склотарою займатися? Хоча до заводу, на якому я пропрацювала десять років, у мене лишилися найніжніші почуття.

Ю. С. Чи Ваша праця сприяє творчості?

Н. Т. На жаль, не дуже сприяє. З одного боку, за останні чотири роки я дізналася чимало нового й корисного, а з другого боку, відчуваю якесь перенасичення словами. Хочеться тиші. Мені здається, письменнику іноді це дуже потрібно: як у Стругацьких, «посидіти трошки, тупо дивлячись просто себе».

Право письменника на тишу.