Богородиця на велосипеді.

 
Богородиця на велосипеді
Книжки за жанрами

Всі книжки (1579)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

25.10.2012

Рецензія на книжку:
Матіяш Дзвінка. Історії про троянди, дощ і сіль

"Ми з тобою зовсім не знайомі", - звертається Дзвінка Матіяш до своєї бабусі у першому оповіданні "Історій про троянди, дощ і сіль". Пише, що не знає її зовнішності, бо та померла за п'ять років до народження авторки, а на єдиному фото не розбереш. Згадує, що в родині всі любили співати й намагається уявити бабусин голос. "Я не знаю, який у тебе голос був - часом думаю, що тонкий і високий, такий, як шовкова нитка, якої не можна розірвати, якої не можна зубами перегризти, її можна тільки перепалити".

Пригадую при цьому, як дізналася про смерть своєї бабусі. Сім'єю тоді вирушили на море, до Щолкіна на Казантипі. Дорогою на мобільний зателефонувала із селища сусідка. Доїхали до Мелітополя, найближчої великої станції, й пересіли на потяг у зворотному напрямку. Доки ми віддалялися у бік Криму, знаючи, що насправді треба назад, я намагалася зжитися з думкою, що бабусі вже немає. Було відчуття, що весь її образ, її проминуле життя тепер зберігаю я.

Досі боюся щось забути з того, що вона розповідала тільки мені. Але чотири роки потому ще добре пам'ятаю її голос - чистий, глибокий і барвистий, який охоплював кілька октав. І - хоч як не хочу в це вірити - усвідомлюю, що і її долю успадкувала також. Після навчання у столичному Культпросвєтучилищі її направили на практику "на Західну". Там вона мала перше й, підозрюю, єдине кохання. Розбіглися, як потім з'ясувалося, через непорозуміння. Юна бабуся повернулася додому на Київщину, мій дідусь взяв її облогою. Згодом, не витримавши його пиятик і загулів, забрала мою 9-річну маму й пішла від нього. Далі жила сама, хоч підозрюю, сваталися до неї немало - була красуня. Мені не дісталося ні її краси, ні голосу, я схожа на неї - але так, наче це все розбавлене. Та, знаю, доживатиму віку в тому ж будинку, так само самотньо визираючи онуків - які завжди чомусь мають важливіші справи. І не погоджуся переїхати до них, хай як умовлятимуть. Так само.

Після цього звертаю увагу, що майже з усіма героями Дзвінчиної книжки маю відмінний досвід. Події більшості оповідань - буденні. Але якось так виходить: я ніколи не вчилася на балерину, не йшла до монастиря, в мене не знаходили рак, не відкривалися стигми, я не була вдовою із сивими кучерями - як це трапляється з її персонажами. Ці історії відбуваються ніби в паралельному світі. На білій обкладинці "Історій про троянди, дощ і сіль" Наталка Пастушенко графічно зобразила велосипед із великим переднім і малим заднім колесами. Коли відкриваєш - одразу на кольоровому форзаці тим самим велосипедом їде жінка у рясі, з німбом і білим голубом у клітці. Це Богородиця - так намалював її герой історії "Покровителька велосипедистів". У цьому паралельному світі вона опікає велосипедистів, а також "їде дуже швидко, але її вбрання не розвівається від вітру, бо вітер віє перед нею, обережно здмухуючи з дороги пил і камінчики". Іншій - не Дзвінчиній і не моїй - бабусі подарував цю картину люблячий її до старості чоловік.

І хоч які іноді трагедії спіткають мешканців цієї пухкої книжки, оформленої наче саморобний дівчачий зшиток, вони із повною довірою сприймають майбутнє. Навіть коли тяжко вмирають самі або хтось із близьких. Може, тому ці люди здаються мені по-хорошому дивними. Часом я починаю шукати двері до цього паралельного світу.

Олена Шарговська

(Джерело: Gazeta.ua)

Реклама
Rambler's Top100