Компроментація Ульяненком.

 
Компроментація Ульяненком
Книжки за жанрами

Всі книжки (1579)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

15.05.2010

Рецензія на книжку:
О.Ульяненко. Знак Саваофа : роман

Ульяненко має свого читача. Важко відповісти, що саме привертає читача у авторові? Чому він компроментує себе читанням романів Ульяненка? Що змушує читача повертатися до прози Ульяненка? Запитання риторичні, як і відповіді. Можливо тому, що він "зачарований злом", яке необхідно зрозуміти, аби вберегтися від нього. Можливо тому, що Ульяненко пише так, що слова, ніби спирт чи кокаїн, миттєво проникають у кров читача, збуджуючи, розриваючи його зсередини. Можливо тому, що єдиним сюжетом книг Ульяненка є осягнення природи зла. Можливо тому, що важко однозначно відповісти, проти чого повстає Ульяненко: проти природи людини чи проти суспільних обставин, які калічать цю природу. А можливо, Ульяненко провокує, свідомо вдаючись до гротескного зображення конфлікту "людина і суспільство". Якщо ні, немає тут прихованого жарту, нехай і чорного, на Ульяненка дуже прозоро проектується оцінка, яку А.Жід виголосив щодо Л.-Ф.Селіна: "Якщо це не жарт, тоді Селін повний псих". Але тоді не меншими психами є ми всі, бо живучи у світі зла, ще тішимо себе ілюзіями, ніби наше індивідуальне зло майже непомітне на тлі загальному. Ульяненко давно вже немає подібних ілюзій, отже він - вільний - якщо не від зла, то від ілюзій невинності.

"Знак Саваофа" цілком підпадає під визначення а м о р а л ь н и й, п о р н о г р а ф і ч н и й, в у л ь г а р н и й. Содомія і проституція, проституція і содомія. Моральна і фізіологічна. Автор не шкодує нікого, ні людини світської, ні церковних служителів. Гидкий роман. Якби це писалося у 30-і роки XХ століття, коли з'явилися найскандальніші романи - "Мандрівка на край ночі" Л.-Ф. Селіна і "Тропік Рака" Г.Міллєра, - роман Ульяненка був би заборонений до читання. Сьогодні - роман надрукований. Суспільного скандалу немає і вже не буде. Є обурення окремих літераторів, підкріплене репутацією Ульяненка як такого собі суспільного амораліста. Так легше відмахнутися від настирливого нагадування, що з л о - це не десь, з л о- тут і вже.

У цьому романі - на диво - є позитивні герої. Можна вважати їх з'яву на сторінках роману компромісом автора або ж його останньою ілюзією, до якої в Ульяненка непросте ставлення. Хоча це можна сприймати не як ілюзію, а як потребу віри. "Життя людини - один великий злочин, -- говорить Володимир Побіденко, він же Принц Дакарський, колишньому ігуменові монастиря Лаврентію, додаючи: "Ти крадеш у людей ілюзію". І відповідь Лаврентія:

- Таргани ... таргани, - сказав Лаврентій. - У моїй голові таргани... Ілюзія потрібна тільки слабким. Фантазії наші повні мерзоти. Вони гронами гною висять у нашій свідомості. І не під силу нікому їх знищити, якщо у тебе немає віри...

- У що? У кого?

- Ти сам добре знаєш відповідь...

Це ж саме він пробує сказати синові Володимира Андрієві - Андрюсі Лямуру - "Спокій приходить з вірою". Однак це не помагає ні батькові, ні синові - обидвох вбивають. Але якщо перший захищав свій спокій і право на нормальне життя, другий, втомившись від бандитського життя, дає себе
пристрелити іншій бандитській групі. Це також не допомагає Ілоні, дівчині з нібито респектабельної сім'ї, а насправді, таким же бандитам: "Ілона інстинктивно шукала опертя в чому тільки завгодно, де заманеться: в розпустах, оргіях, грошах, першому коханці. Дитячий романтизм любові надто швидко вивітрився. Але потрібність віри, без пошуку, терзала її". Вона закінчує так само, як і Андрій, як її родич Борис, батько. "Вона живилася трагедією, але не жила нею", однак її поглинула трагедія - її особисте безвір'я.

Залишається Лаврентій. Володимир Побіденко загинув тому, що втрату віри замінив не любов'ю до Бога, а ненавистю і відчаєм. Інші - зробили неправильний вибір. Про це нагадував Лаврентій Андрієві: "(...) приходить час, і треба вибирати. Зло і добро речі умовні, але коли ти забуваєш, то, дивись, і вклепаєшся. Ця межа, тонка, як нитка, може обірватися. Треба бути видатним жонглером, щоб пройтися над прірвою. І тільки віра в Господа може тобі допомогти". І хоча Андрій, як і батько, дорікав Лаврентієві, що він, попри свою віру в Бога, не здатен допомогти людям, все-таки розуміє, що правда на боці Лаврентія: "Чесно, то я ловлю себе на думці, що мені все частіше і частіше хотілося б бути на твоєму місці...".

Лаврентій не змінив людей, але залишився собою. Один раз він ледь не піддався спокусі простого людського щастя - закохався у молоду монашку Юлію, яка відвідувала його в лікарні. Цього слова "закохався" так і не прозвучало, але обидвоє розуміли неможливість його. Юлія в останній момент ледь не повернулась до нього, але її "підстрахували" монашки. Лаврентій не боявся бути банальним, нагадуючи, що вибір завжди залишається за людиною. Можливо тому саме Лаврентій, після всіх перипетій, що випали на його долю, благословляє новозбудовану каплицю: "А наступним днем ми прокинулися від того, що хтось б'є у дзвін. Цей звук, зовсім не подібний на звуки монастирської дзвіниці, розбудив, захвилював нас і вигнав цікавих на вулиці. І всі побачили, як Лаврентій, одягнений священиком, курить ладан і благословляє каплицю. І народ стоїть проти сонця, чекаючи, коли прочиняться двері храму".

"Знак Саваофа" попри всю крайність індивідуального й колективного зла, змальованого у ньому, є романом-очищенням, романом-звільненням, романом-застереженням. Це чи не єдина можливість сьогодні літературі нагадати про давно відоме, не впадаючи у гріх байдужості: "Мудрість неспроможна дати на зло світу ніякої ради. Іноді вона сама буває надто злою. Все у руках провидіння і Господа нашого. Не інакше, коли ти забуваєш про такі речі, приходить зло".

Євген Баран

(Джерело: ***)

Реклама
Rambler's Top100