«Родимки» — книжка прози Ірини Цілик — вийшла друком у видавництві «Електрокнига». Вираз «вийшла друком», щоправда, тут не до кінця точний. Як заведено в «Електрокниги», в паперовому вигляді з’явився досить обмежений наклад, натомість передбачається, що більше читачів знайомитимуться з нею в електронному «агрегатному стані» на сайті «Автура» (avtura.com.ua).

Ірина Цілик раніше була відома як поетка, прозаїк, а нещодавно прославилась і як кінорежисер. Її торішній короткометражний фільм «Помин» став справді резонансним, його показували на міжнародних кінофестивалях у Німеччині, Франції, Португалії та Вірменії. Можливо, цей факт сприятиме посиленню читацького інтересу, тим паче, що в «Родимках» є, зокрема, новела, з якої й «виріс» фільм.

А загалом до книжки ввійшло шість невеликих прозових творів, означених як п’ять оповідань і одна повість. Щоб остаточно розквитатися з сінема-темою, варто сказати: всім їм більшою чи меншою мірою притаманна відчутна кінематографічність. Вона — в дуже характерних перескоках місця, часу й обставин, у стрімких «сценарійних» точкових описів будь-кого та будь-чого. У діалогах та їхніх чергуваннях із лапідарними виразними рисами чи сценками. Не може бути сумнівів: Цілик зі своїм кінематографізмом дуже переконлива й упевнена, тож як поціновувач передусім літератури, тішуся, що вона не втекла у візуальну сферу повністю.

Ця проза дуже психологізована, причому психологізована достатньо ретельно й якісно, так, як початківець, спраглий до занурення в глибини людських душ, іще не вміє, а досівдчений, вмілий, письменник часто й не хоче, більше захоплюючись популярними сюжетними перегонами чи пошуками у сфері образності й форми. Що ж до образності та сюжету, Цілик шукає балансу між поступовим створенням і нагнітанням певної емоційної атмосфери та розгортанням більш-менш захопливої дії. Письмо «Родимок» то іронічно детальне, то натхненно швидкоплинне, але все одно детальне, тому саме тут, мабуть, і розташується один із вододілів потенційних читачів; когось це вабитиме й занурюватиме в текст, а когось, навпаки, відштовхне. Талановиту й цікаву манеру висловлення однозначно псують хіба що деякі мовні незграбності, котрі вигулькують не зовсім уже часто, але регулярно.

У центрі оповідань і повісті Ірини Цілик — те, що прийнято називати звичайним життям пересічних людей. «Маленьких українців», як полюбляє казати один із наших президентів. Тема вдячна розмаїтістю химерних поворотів долі й мізків, але невдячна ризиком надмірного «депресняку».

Жінка, що їде разом з колишнім чоловіком на побачення з ув’язненим сином і тягне картаті торби з провіантом. Закомплексована негарна дівчина-тінейджер, яка торгує на імпровізованому базарчику біля дальньої станції метро. Жінка за п’ятдесят, яка вперше в житті побачила порно-фільм. Але й люди з «вищих» і «ширших» сфер, як-от молода режисерка чи стара партійна «гранд-дама» постають у Цілик так само в підкреслено буденних обставинах. Сказати б, у обставинах нестерпно буденних. За великим рахунком, це головний конфлікт книжки, рельєфно й боляче виписаний на тлі окремих колізій окремих творів і персонажів, — пропадання, розчинення людини в сірій і неприємній щоденності. А можна ще сказати, що маємо своєрідний діагноз, поставлений Іриною Цілик абсолютній більшості українського суспільства та його безпросвітній пострадянськості (цілком припустимим тут є гендерний акцент, оскільки вся книжка зосереджена саме на жіночих персонажах і жіночих особливостях «кризи жанру», проте другорядні чоловічі постаті явно перебувають у тій самій кондиції, хоч і зі своєю специфікою). Емоційна порожнеча і страх емоцій, комплекси неповноцінності, брак внутрішнього духовного життя і розвитку, підміненого вбиванням часу й самозаспокоєнням, зашореність, черства інфантильність...

Що ж, діагноз цілком влучний і болючий, виписаний ефектно й переконливо, а авторка виправдовує своє прізвище. Через це книжка «Родимки» вийшла досить сумовитою. Ні, звісно, в ній є й згадувана вже іронія та інші блискітки почуття гумору, й зворушливі, добрі моменти. Проза Цілик, на щастя, не така одноманітно-безвихідна, як життя її персонажів. Але загальний післясмак не дуже втішний. Зате він спонукає до роздумів, до спостережень і самоаналізу. Та й, зрештою, не вся література мусить неодмінно веселити.

Літературний діагноз від кінорежисерки Iрини Цілик: талановито, але болісно.