Думки вголос: рецензія на детектив "Забути неможливо зберегти".

 
Думки вголос: рецензія на детектив "Забути неможливо зберегти"
Книжки за жанрами

Всі книжки (1600)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

01.11.2014

Рецензія на книжку:
Т.Литовченко, Литовченко Олена. Забути неможливо зберегти

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків: Фоліо, 2014.

Проходячи якось повз скверик біля театру імені Івана Франка, звернув увагу на молоду матусю, яка захоплено читала якусь книжку. Поруч у візочку мирно спала дитина, а її матір буквально ковтала сторінку за сторінкою, причому так запекло… Цією запеклістю, правду кажучи, і привернула мою увагу.

Потім дитинка завозилася, тихо пискнула. Тоді молода матуся трохи погойдала коляску, але читання не припинила - навпаки, прискорила. Я зупинився, присів на лаву навпроти і продовжив спостереження. Через десять хвилин жінка дочитала, подивилася на годинника, чомусь кивнула, різко підвелася і покотила візочок з дитинкою геть зі скверу. На виході ж пригальмувала біля V-подібної споруди, поклала щойно дочитану книгу до неї, а вже потім пішла у своїх справах.

Слідом за тією мамою я й собі підійшов до споруди, і зрозумів, що це ніщо інше як скриня для буккросингу - нового тренду для вільного читання, про який нам повідомляють звідусіль… Неодноразово вживані іншими підручники по фізиці й алгебрі мене ще зі школи не приваблювали. Парочка жіночих романів - краще відразу убитися об стіну…

Щоправда, нагорі мою увагу таки привернула одна книженція. Витягнув і погортав її. Подумав: шкода, що на українській! Ну, але ж усіх нас нині зобов’язують читати на рідній мові, нікуди не дінешся… Книга була новою, ще нечитаною, на першій сторінці був квадратний штамп «Вільна бібліотека». Я повертів книгу в руках і повернув назад у скриню. Потім пошукав ту, що читала молода матуся. Витягнув тепер цю книгу. Виявляється, молоді жінки у нас детективи читають. Тонка, м’яка обкладинка — очевидно, пробний варіант. Погортав: книга не зовсім нова, вже читана не тільки цією жінкою. Але і штампа «Вільної бібліотеки» на ній не було, мабуть що «приблудна» якась. Забравши книгу, пішов назад у сквер.

Авторський дует виявився знайомий — Тимур і Олена Литовченки. Пригадав, що вже читав їхні романи, тільки не детективні, а історичні. Ті книги мені подобалися, хотів на них навіть відгук кудись написати, але тоді закрутився… Давно було, вже не пригадаю. Але чому тоді один жанр був, а зараз інший?

До речі, одразу про назву: "Забути неможливо зберегти". Одразу стало прикро за наших сучасних письмаків, які ніби й непогані, але коми гублять на ходу, та ще й на обкладинці! Може, редактура підкачала? Але виявляється, що ні: усе так і було ЗАДУМАНО. Автори дають читачеві подумати, де кому ставити. А думка у кожного своя.

Нарешті почав читати й таки захопився. Ні, початок у книзі повсякденний: головний персонаж снідає на кухні яєшнею, при цьому дивиться по лаптопу кіно, а потім потрапляє на ідіотську прес-конференцію, бо він журналіст. От не думав, що журналістам так погано живеться, думав, що їхнє життя — це суцільний кайф, а у них як і у всіх усе, брудно й мерзотно! Хотів було вже повернути книгу на місце, але щось мене стримувало: автори зуміли створити вже на початку відчуття очікування.

І воно невдовзі справдилося, бо потім дія розвертається досить динамічно в стилі а-ля фільм «Меч». Коротше, компанія «правдошукачів» взялася у свою міру розуміння тієї правди трошки відчистити наше суспільство від покидьків, що насолили їм у минулому. Ці «правдошукачі», якими вони себе бачать, хочуть водночас, щоб про їхню «чистку» дізналися всі. Для цього вони і залучають у своє коло того самого журналіста. Текст читається далі на одному подиху, дуже швидко.

Кінець історії зрозумілий: за все треба платити… Але й тут не все ПРОСТО. До речі, дещо нагадує нашу теперішню дійсність і перегукується із свіжими ситуаціями, хоча час дії книги чітно окреслений: це 2013 рік. Звідси висновок: з минулого року у нас мало що помінялося. Якщо таким був авторський задум — автори його досягли. Хоча це сумно, якщо змін ми досі не дочекалися.

І ще про їхнього головного персонажа. Цей журналіст був, мені так здається, повним ідіотом, якщо не розумів простої речі: у нього або із законом були би потім проблеми — або із власною совістю. Так чи так, але проблеми! Ну, я не журналіст, мені цих людей не зрозуміти. Як і того, чому вони лізуть в різне багно по самі вуха. Тільки одне зрозуміло: рано чи пізно під «м’ясорубку» потрапляє той, хто всю кашу й заварює. А поки ліс рубають, тріски летять…

А от кінцівка у книзі справді оригінальна: не одна післямова, а цілих три!!! Автори порадували, що й говорити. На жаль, від себе додам фразу: скидаючи одне зло, ви щвидко переконуєтеся, що на його місце прийде ще більше! Чи переможе добро? Думаю, це питання вічне. Насамкінець виявляється, що хоч журналіст мертвий, та на його місце, ймовірно, прийде інший. Або згодом його виправдають посмертно. У кожного, якщо задуматися, руки в крові та писок в пушку. Але все-таки хочеться вірити в щось краще. Раптом воно вийде — це саме краще? Прочитав книгу й замислився.

Ну, а авторів книжки — з прем’єрою у детектавному жанрі! Тепер чекаю наступного детектива, дай Боже щоб не останнього! Подальших успіхів.

Богдан Щуревський

(Джерело: BBC Україна)

Реклама
Rambler's Top100