Бла-бла-бла плюс ракурси пригодницького фільму.

 
Бла-бла-бла плюс ракурси пригодницького фільму
Книжки за жанрами

Всі книжки (1600)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

17.11.2014

Рецензія на книжку:
Т.Литовченко, Литовченко Олена. Забути неможливо зберегти

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків, Фоліо, 2014. – 216 с.

Анотація свідчить, що творче подружжя Литовченків, котре раніше в тандемі створювало історичні романи, а ще раніше, окремо один від одного – фантастичні та любовні твори, вирішило спробувати себе в, цитата, «ще одному популярному жанрі сучасної української літератури – трилері».

В авторів не вийшло. Точніше, вийшло погано. Тішить, що могло бути дуже погано, але то вже «справа смаку та досвіду» (С. Жадан). Спробую глянути на проблему під іншим кутом зору, ніж невдячний смаковий, а отже – суб’єктивний.

Насамперед – сюжет, із яким насправді все могло б скластися досить добре. Журналіст Олег Нежданий (це творче псевдо героя) є настільки популярним і взагалі крутим, що саме його обрали четверо підозрілих типів у якості сповідника й водночас – ретранслятора своєї злочинної діяльності. Громадяни, котрі обрали собі прізвиська Атос, Портос, Араміс і д`Артаньян (що саме по собі напружує не спробою адаптації, а нічим не мотивованою спекуляцією на літературних брендах) задумали скоїти серію вбивств. А Олегові готові надати можливість отримати ексклюзив. Таким чином четвірка месників заявляє про себе, не поширюючи звернення до людства через Інтернет, артикулюючи їх у чорних балаклавах. Йдеться саме про помсту, четвірка справедливо карає непідсудних негідників. Нежданий вписується, бо сенсація дорожча за життя. Й незабаром потрапляє в полон до корумпованих ментів, де після короткого сеансу обов’язкових у міліцейських лабетах тортур дізнається – з тими «мушкетерами» все зовсім не так.

Як саме – промовчу, бо все ж таки в роману будуть читачі. І їх варто заохотити дочитати до фіналу, точніше – до трьох фіналів, бодай із чисто людської цікавості, ввічливості та спортивного інтересу. Та проблема не в сюжеті. Кінець кінцем, художня література, тим більше – жанрова, дає авторові ту кількість інструментарію для творення історії, яку творець здатен взяти, втримати й опанувати. Читачеві лише пропонується приймати запропоновані автором (авторами) правила гри – або не приймати їх.

Загальна проблема роману «Знайти неможливо зберегти» - в тому, що порушуються всі закони заявленого жанру. Йдеться, звісно ж, про трилер. Бо це не трилер.

Елементарна Вікіпедія визначає цей жанр як такий, що націлений викликати в читача (глядача) відчуття тривожного очікування, хвилювання або страху. Там же наведені слова американського автора трилерів, мільйонера Джеймса Петтерсона: «Якщо трилер не здатен лоскотати нерви, значить, він не справляється зі своєю роботою».

Твір подружжя Литовченків нервів не лоскоче. Звісно, це теж суб’єктивно. Бо авторам – неофітам можуть зовсім не лоскотати нерви романи Паттерсона, а також Стівена Хантера, Роберта Блоха, Жана-Крістофа Гранже чи Франка Тільє, не кажучи вже про Стівена Кінга. Проте вже з перших сторінок подружжя Литовченків починає спершу ненав’язливо, а потім – навпаки інформувати читачів про переглянуті фільми й прочитані твори інших авторів. Зокрема, опрацьоване оповідання Конан Дойла «Морський договір» (у цього автора є набагато кращі), «Золоте теля» Ільфа й Петрова, звісно ж, «Три мушкетери» Дюма – батька. А фільмографія складає не лише «Зорро» (з Аленом Делоном, а не з Антоніо Бандерасом), а й «Золото Маккени», «Джуніор» (про вагітного Шварценеггера, я досі не наважився подивитися, так само, як «Дзеркало» Тарковського) і навіть «Мис страху», старий, із Грегорі Пеком.

Між іншим, фільм створено за зразковим трилером Джона Макдональда. Цей дійсно лоскоче нерви. І відсилає до іншого автора – Грегорі Макдональда, автора серії романів про журналіста Флетча. Чому така асоціація? Бо, як і твір Литовченків, історії американця переважно виконані у формі діалогів. Причому – гострих, цинічних та дотепних. Втім, це не заважає романам демонструвати стрімкий розвиток сюжету. Флетч, обмінюючись репліками й не часто даючи волю кулакам, все одно переживає пригоди й перебуває в динаміці. Тоді як його український колега Олег Нежданий спершу розмовляє в одному приміщенні з бандитами, потім – у іншому приміщенні з ментами.

Мовою кіносценаріїв це визначається як «два об’єкти», на кожному з яких можливі десь так по три локації. Малобюджетка. Забувається або, швидше за все, не враховується головний принцип не лише кіно, а й жанрової літератури загалом. Коли ефективно працює не «скажи», а «покажи».

Натомість всі «подвиги» месників ми не бачимо очима героя, а чуємо його вухами. Вони переповідають ся, причому діалоги – не «пінг-понг», а «бла-бла-бла». Що більше, навіть ідеально лягає в формат радіоп`єси, шалено популярної на дротовому радіо в радянські часи.

Натомість апеляція до пригодницького кіно виглядає дивною. Бо нічого кінематографічного в «Забути неможна зберегти» не відбувається. Тобто, ракурси пригодницького фільму – лише теорія. Практичного досвіду не дають жодного.

Окремо – про три фінали. Все це добре, навіть оригінально. Якби ж іще подібна практика була традицією саме для жанрової літератури. Бо здебільшого такий прийом практикує література серйозніша за пропоновану. Наприклад, «Жінка французького лейтенанта» Джона Фаулза. Готовий припустити: автори мали намір тонко натякнути на те, що займаються не зовсім уже «попсою». Принаймні, претендують на більше.

І наостанок: вплив фантастики, в якій автори беззаперечні авторитети й фахівці, дається взнаки. Бо трилер, всупереч згаданій анотації - на жаль, не найпопулярніший жанр в українській літературі, котра претендує називатися масовою. Олексій Волков, Макс Кідрук, колись давно – Станіслав Стеценко. Ну, недостойний автор цих рядків скромно дозволить собі сюди примоститися. Оце й усе, дорога редакціє. Складно говорити про шалену популярність трилеру. Фантастика все це.

Щоправда, подібні висновки зовсім не означають, що автори не повинні далі опановувати жанр, якого справді бракує українському кримінальному чтиву. Успіхів!

Андрій Кокотюха

(Джерело: Буквоїд)

Реклама
Rambler's Top100