Жодного самосуду - рецензія на детектив Литовченків.

 
Жодного самосуду - рецензія на детектив Литовченків
Книжки за жанрами

Всі книжки (1600)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

03.12.2014

Рецензія на книжку:
Т.Литовченко, Литовченко Олена. Забути неможливо зберегти

Тимур і Олена Литовченки. Забути неможливо зберегти. - Харків: Фоліо, 2014.

Вирішила взяти участь у конкурсі рецензій та заразом поділитися своєю думкою про книжку "Забути неможливо зберегти" Тимура й Олени Литовченків. Книжку дала мені почитати подруга, шанувальниця флtшмобів "Думай по-українськи".

Отже, початок книги цікавий, завжди хотілося знати, як живе звичайний журналіст. Навіть клоун-політик чимсь нагадує деяких наших діячів. А от далі починається повна маячня - вибачте, звичайно, але така моя думка.

Ще Булгаков говорив: "Ніколи не розмовляйте з незнайомцями", і таки був правий! Як можна вислуховувати марення трьох незнайомих людей із практично невиліковним синдромом бога?! Якби горе-журналіст хоч трохи розумівся на психології з криміналістикою, то знав би основні симптоми: при абсолютній впевненості у власній правоті й завищеній самооцінці хворий вважає, що на нього покладена нібито особлива місія, що він усе знає достеменно...

Плюс, звичайно, залучення на свій бік преси, яка б висвітлювала діяльність таємного угрупування з немудрящою назвою "мушкетери"! Будь-який криміналіст знає, що преса підігріває амбіції душевнохворого. У серіалі "Криміналісти. Мислити як злочинець" це дуже добре показано, але суть не в цьому.

Думки, як відомо, матеріальні, тому в романі здійснюється ціла низка вбивств. Спочатку прибирають вербувальницю дівчат. Абсолютно марне вбивство, на мій погляд! Адже "мушкетери" ліквідували, по суті, пішака. Якщо вже мати на меті очищення суспільства, то варто серйозніше братися за справу і знищувати хоча б, умовно кажучи, "менеджера середньої ланки".

Крім того, про невпізнанність "д’Артаньян": ну, зовнішність і колір очей змінити можна, а от що з відбитками пальців (на паспорті, пакеті)? Будь-який господар борделя тощо обов’язково перевірив би по базі даних, такі люди підстав не вибачають.

Далі, метод вербування дівчат описаний не дуже професійно: припустимо, в 90-ті таке було можливо, але зараз?.. Хто стане зустрічатися з посередницею щодо роботи за кордоном на вулиці? Як мінімум, в офісі, який автори могли б описати.

Далі, віддавати закордонний паспорт і долари невідомо кому, без чеків і розписок - ще більша маячня в сучасному суспільстві. Зараз так не роблять. Можуть замість робочої візи туристичну відкрити, це так. Найчастіше наші дівчата за кордоном самі довіряються не тим людям, дають паспорт незрозуміло кому, а потім не одержують його зовсім або одержують назад без візи, що знову ж є порушенням. Але краще одержати штраф і депорт із країни, ніж жити в тих умовах...

Ах так, ледь не забула: автори описують "мадам", як гарну вербувальницю, а вона прямо говорить: "Немає за що, дурепко". Це нелогічно, адже після такої фрази всіх клієнток розгубити можна!

Далі йдуть ще дві безглузді смерті пішаків. І геніальна фраза друзів (цитую): "Зрозумійте ж, ми - чистильники суспільства! Ми аж ніяк не збираємося приховувати нашу роботу від людей". За такими клієнтами плачуть відразу дві інстанції: відділок міліції й палата в психлікарні ім. Павлова.

Незрозуміло, на що орієнтуються четверо душевнохворих, але, очевидно, на період ремісії вони вирішують відправиться в гори, щоб "очиститися". Гаразд, коментарі зайві! Хоча журналіст - повний моральний виродок, якщо до того моменту ще не пішов у міліцію, знаючи про вчинені злочини!

Ну, і розплата за незаконні дії зазвичай неминуча: гинуть усі - і "мушкетери", і журналіст. Одним із найбільш розсудливих виявився батько Вікторії, міліціонер-відставник. Мої симпатії були на його боці, коли дочитувала.

Натомість найбільш огидним виглядав Ариаміс-Мжичик, коли говорив про те, що помешкання наркомана змінюється (зникають продані речі тощо). Мені особисто цікаво, до якої категорії він відніс хвору матір Вікторії: до меблів, до інтер’єра?.. Чим він кращий від своєї жертви - наркомана, якщо живе з коханою дівчиною "цивільним шлюбом"? Боягуз, не більше. Дисертація та всі інші причини його зайнятості - непереконливі відмазки.

До речі, батько Вікторії ще надто лояльний до нього. У цьому зв’язку згадала подружку, у якої тато - військовик у відставці. Отже, хлопець запросив її ввечері в кіно, а батько запустив у цього кавалера набоєм, сказавши, що після 23:00 вони літають набагато швидше. І той не тільки вчасно привів додому його улюблену доню, але й одружився з нею за кілька місяців! От що таке військовий стиль мислення й улюблена дочка...

Що ж до загибелі журналіста, то все вірно: не варто совати носа в ті справи, які тобі не по зубах.

Але далі починаються міркування щодо стану справ у сферах, які "мушкетери" намагалися впорядкувати. Звісно, хочеться вірити, що все складеться добре: що і підпільні борделі прикриють, і наркоманію здолають. Наші дурепки припинять шукати щастя за кордоном і спробують влаштувати тутешнє життя. Адже вдома, як відомо, і стіни допомагають! А поки маємо, що маємо...

Мораль така: байдужим бути не можна, інакше сам рано чи пізно станеш жертвою власних ілюзій. Будувати відносини потрібно законно, в жодному разі не займаючись самосудом.

Марія Попова

(Джерело: BBC Україна)

Реклама
Rambler's Top100