|
18.03.2017
Рецензія на книжку:
Р.Мельників. Апокрифи степу : (поезія 1992-2012 рр.)
Ростислав Мельників. Апокрифи степу. –
Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 144 с.
Нарешті я читаю книжку, якої очікував не рік, не два і навіть не п’ять. Це – нова книжка чудового харківського поета Ростислава Мельникова «Апокрифи степу». Вона «збиралася виходити» вже не раз, але постійно щось заважало. Зрештою, й сам Мельників пише не надто часто, тому матеріал для нових поетичних зіброк накопичується поволі.
Поезія Мельникова – це і просторовий, і мовний експеримент, і пошук, і складні підтексти, і символи, і водночас тепла жива емоція, проникливість та чуттєвість. Хоча в деяких текстах цей поет уміє бути й жорстким. Важливий і культурологічний бекґраунд: вірші «Апокрифів степу» по-особливому відкриються тим читачам, які відгадають численні натяки й алюзії з різних просторів і епох.
Мельників, безумовно, важливий персонаж історії української поезії. Але для мене це ще й персонально важлива людина. Адже на межі дев’яностих і двотисячних років він був одним із тих, кому я показував свої ранні наївні віршовані спроби, із тих, хто давав поради, нарешті, він належав до тих, кого я міг вважати «старшими колегами», але старшими в хорошому сенсі – які не намагалися тиснути й нав’язуватися, вчити жити, але могли щось показати, щось порекомендувати, проілюструвати власним прикладом.
Так о-ЗЕРО В-ІДІЙ-де НА-че СОН
і про-минання ранку вже не спинить птиця
Так о-zero, Овідію Назон,
і проминання ранку
і спокуса
спину
плину
ВОД
Так
СОН
О Публію Овідію Назон
то не вигнання – а лиш спроба втечі
і озеро відійде наче сон
Олег Коцарев
(Джерело:
Читомо)
|
