Про художню історичну епопею Тимура і Олени Литовченків «101 рік України»

Відгук на цей неординарний твір хотів написати давно, проте на заваді постав банальний брак інформації. Лише після того, як на 28-му Львівському книжковому форумі вдалося наживо зустрітись з одним, так би мовити, «напівавтором» — Тимуром Литовченком і під час його автограф-сесії прояснити деякі цікаві моменти, можна нарешті здійснити цей задум.

Від війни до війни

Книга пожежі. 1914-1922. — Х: Фоліо, 2018. — 256 с.
Книга невиправданих надій. 1923-1931. — Х: Фоліо, 2018. — 272 с.
Книга жахіття. 1932-1938. — Х: Фоліо, 2018. — 208 с.
Книга спустошення. 1939-1945. — Х: Фоліо, 2018. — 224 с.

Перша наша зустріч відбулася знов-таки Львівському форумі ще у вересні 2018 року. І тоді, чесно кажучи, побачене скидалося на одну суцільну профанацію. Судіть самі: на стенді літконкурсу «Коронація слова» доволі молодий чоловік пропонував придбати з автографом чотири книженції, судячи за оформленням — якусь історичну документалку. Але документалку дивну настільки, що я мимоволі поцікавився:

— Чи все у вас гаразд із математикою, пане письменнику? Чи як і у всіх гуманітаріїв, традиційно не дуже?

Підстави для запитання справді були. По-перше, вгорі усіх обкладинок було чітко вказано, що авторів мусить бути двоє — Тимур і Олена Литовченки. Чому ж автографи роздає лише один? По-друге, в середній частині обкладинок містився загадковий напис «Від війни до війни», а в нижній — ще один: «101 рік України». Легко було порахувати, що чотири запропоновані книжки охоплювали значно менший період — лише 32 роки. Що це все означає?

Особливо недоречним виглядав нижній напис. Справді, «Книга пожежі. 1914-1922» — це 9 років, «Книга невиправданих надій. 1923-1931» — ще 9 років, «Книга жахіття. 1932-1938» — ще 7 років і нарешті «Книга спустошення. 1939-1945» — знов-таки 7 років. В сумі: 9+9+7+7=32 роки проти 101 заявлених. Що за нісенітниця?!

У відповідь Литовченко охоче пояснив, що дружина-співавторка реально існує, просто за станом здоров’я приїхати з Києва на Львівський форум не змогла. А також — що вони обидва мають технічну освіту, а не гуманітарну. Що ж стосується 32-х років — то пропоновані чотири книженції являють собою, як він висловився, перший «віртуальний том» художньої історичної епопеї «101 рік України» під назвою «Від війни до війни». Ці чотири книжки справді перекривають лише 32-річний період історії України. Але ж не могли вони з дружиною навіть удвох написати за рік усі десять книг епопеї…

— Десять книг?! — перепитав я здивовано. На що отримав негайне підтвердження явно самозадоволеного «напівавтора».

Хто читав антиутопію «Москва 2042», той мусить пам’ятати Сім Сімича Карнавалова, котрий замахнувся на створення 60-ти романів по 1000 сторінок в кожному. А також почуття, що викликала звістка про це в душі головного героя сатиричного твору Володимира Войновича. Тому можете легко уявити моє збентеження, коли сучасний український письмак без жодної тіні сумнівів заявляє: тут ми з дружиною збираємось написати художній 10-томник про історію України в ХХ — на початку ХХІ століття. Всього лише якихось 10 томів, легко!..

Головний герой «Москви 2042» одразу ж задався питанням, чи лежав Сім Сімич Карнавалов у психушці?! Я ж вирішив, що зустрінутий мною зарозумілий письмак — це просто черговий графоман. Хоч і обтяжений нагородою «Золотий письменник України». Втім, кинути це зарозумілому «напівавторові» в обличчя язик не повертався. Тому щоб не псувати настрій, я просто махнув на все рукою і дременув подалі від стенду «Коронації слова», не збираючись вже ніколи згадувати про цей прикрий курйоз.

Але… не вийшло: у грудні того ж року стало відомо, що «Книга Жахіття. 1932-1938» перемогла в номінації «Моя країна» на конкурсі Держкомтелерадіо «Краща книга України — 2018». Назва видалася знайомою, отож пригадати про зустріч з «золотим» письмаком під час Львівського форуму було не складно. Тоді я внутрішньо обурився: справді, з якого це дива явну графоманію визнають «кращою книгою» на всеукраїнському конкурсі?!

Маючи твердий намір рознести на друзки несправедливо відзначену на конкурсі «Книгу жахіття. 1932-1938», відшукав її в бібліотеці серед нових надходжень. Прочитав… і довго ходив приголомшений. Оскільки безпосередньо від «напівавтора» знав, що всі чотири книжки потрібно розглядати в комплексі, як цілісний «віртуальний том», а не кожну поодинці — у тій же бібліотеці взяв на прочитання також «Книгу пожежі. 1914-1922», «Книгу невиправданих надій. 1923-1931» та «Книгу спустошення. 1939-1945». Які, зізнаюся чесно, тільки посилили первісне приголомшливе враження.

До того ж, оформити якусь цілісну думку про прочитане виявилося не так вже й легко. Навіть навпаки — доволі складно. Адже, по-перше, до прочитання я підозрював, що Литовченки тупо переписали Вікіпедію, видавши це за неабияке власне досягнення. Натомість у всіх чотирьох переді мною розгорнулося широке історичне полотно, сплетене з принаймні пари сотень (якщо не більше) людських доль. Просто не уявляю, як можна було створити усі чотири книги лише за один рік, навіть пишучи удвох… і хоча б не заблукати у власних фантазіях! До того ж, в сюжеті діють як персонажі явно вигадані, так і цілком реальні історичні особи: радянські діячі — Дзержинський, Каганович, Косіор, Постишев… українські діячі — Болбочан, отамани Орлик і Зелений, Ребет… українські митці — Тичина, Сосюра, Рильський, Вишня, Довженко, Олена Теліга, Олександр Олесь…

До речі, завдяки прочитаному я зробив навіть декілька особистих відкриттів. Наприклад, ніколи навіть не підозрював про існування такого українського вченого, одного з засновників космонавтики, як Юрій Кондратюк. Спочатку вирішив, що автори вигадали цього науковця, аби прикрасити сюжет… але нескладні пошуки переконали мене, що Кондратюк і справді існував. З іншого боку, навіть уявити не міг, що український радянський комдив Микола Щорс був одружений з такою собі Фрумою Хайкіною, яка очолювала ЧК в Унечі й у якої не те що руки були по лікоть в людській крові — але яка особисто катувала арештантів, навіть перебуваючи у стані вагітності. До речі, та сама Фрума Хайкіна відала питаннями ідеологічної безпеки в дивізії, якою командував її чоловік. В історичну реальність цієї почвари попервах не вірилося також — але повірити довелося.

Отже, на читачів перших чотирьох книг епопеї «101 рік України» чекає багато відкриттів, цікавих і несподіваних. В цілому ж перший «віртуальний том» епопеї розповідає про те, як в 1917-1921 роках українці спочатку отримали, а потім доволі бездарно змарнували шанс на розбудову власної самостійної держави. І про жахливу ціну, яку їм довелося заплатити протягом наступних за тим двох з половиною десятиліть. Годі й казати, гіркий урок!..

(Далі буде)

Сторіччя по-українськи (ч.1).