Ліві двері справа.

 
Ліві двері справа
Книжки за жанрами

Всі книжки (1667)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання
зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

26.11.2010

Рецензія на книжку:
Чех Артем. Сині двері зліва

У новій книжці Артема Чеха є все, за що не люблять сучасну українську літературу. І на додачу – стилістичний тріумф Помилки, як найпомітнішого художнього засобу.

Якби ця книжка вміла говорити, вона б так і сказала: “Не треба мене читати, краще відвали, дай пройти”. Напевно, на її місці автор сказав би так само. Іноді треба слухати, що там буркочуть книжки та їхні обкладинки. Прислухатися – і відвалювати, хай ідуть собі. Але на заваді, як завжди, постає банальна цікавість. Кожна катастрофа починається з такої недоречної допитливості.

Артем Чех має велике бажання писати прозу. Наслідок цього бажання – шість книжок, виданих протягом останніх трьох років. Стартувавши у видавництві “Факт” з доволі непоганою повістю “Киня”, він уже поставив своєрідний виробничий рекорд на ниві сучасної української літератури, – мало хто ще з авторів нашої недопопулярної прози може похвалитися таким темпом.

Нова його повість “Сині двері зліва”, оприлюднена, як і чотири попередніх, харківським видавництвом “Фоліо”, не дає підстав для нового розчарування, а лише підтримує всі попередні. Чех наполегливо витоптує килимок у передпокої літератури, і єдине, що мене насправді цікавить, це їхня взаємна витривалість. Хтось із них рано чи пізно переможе.

“Сині двері зліва” – це знову рефлексивна проза з нав’язливою автобіографічною інтонацією, яка цього разу трохи абсурдніша та грайливіша. Повість сюжетна, якщо можна так назвати історію про закоханість головного героя у зрадливу Валю, яка зовсім не балувана. Але герой, хоч і скористався цією чеснотою Валі, проте страждати не перестав. Валя, звісно, й не починала. Якщо раптом у вас виникне здогад, що це любовний роман, нате вам дулю. Любовна лінія розчиняється в густому абсурді повісті, як карамелька в пащеці гобліна. Ось вона ніби є, але за мить немає нічого, крім незворушної мордяки казкового покруча. Якби на власні очі не бачив, що це мурло заковтнуло карамельку, – ніколи б не здогадався.

Сподіваюсь, що нікого не здивую повідомленням про ще одну, важливішу, сюжетну лінію. Ті читачі, котрі вже наступали на протипіхотну міну “Артем Чех”, одразу здогадаються, що мова про самотнього хлопця, висмикнутого з провінційного затишку й кинутого на роздоріжжі байдужого, чужого, страхітливого і хижого мегаполісу. Так, герой “Синіх дверей зліва”, як і дехто з його попередників, долає коротку дистанцію розчарування можливостями і спокусами, які здаля – натуральна карамелька, а зблизька – ще той гоблін. У нього немає амбіцій, а уявлення про щастя ніяк не поєднуються з перспективою облаштування у шлунку страховиська. Що на початку, що у фіналі герой Чеха випромінює таку відсутність перспектив, що не викликає ані жалю, ані співчуття. Він навіть про шинель не мріє. Можливо, Чех мав на меті доповнити портрет людини без властивостей незримими штрихами ще якихось відсутніх властивостей, але без спеціальної оптики роздивитися таку тонку роботу я не здатний. Натомість закрадається підозра, що і сам герой, і його дрібні трагедії, зрештою, навіть сама ця історія поневірянь – лише фарба і розчинники, сама ж картина твориться в іншій площині: у царині мовленнєвого кошмару.

Якщо у творі є одна нісенітниця – це просто ляп, якщо дві – можна сподіватися, що не всі їх помітять, якщо три і більше – авторові залишається хіба що переконати якомога більше людей, що це така “фішка”, частина творчого задуму.

Отже, в Артема Чеха є шанс. Надмірна кількість різноманітних лексично-стилістичних ляпів у його повісті спочатку невимовно дратує, а потім відмовляєшся вірити, що вся ця навала конструкцій-покручів і словес-перевертнів – лише наслідок авторської недбалості; ні, така щільність морфологічних стресів – не випадковість, а спроба витворення специфічного антистилю, сумнівного, проте оригінального, як поетичні оргії медпрацівників.

“Артур вийшов, згинаючи свою високу стать у поклонах”, “Валя стояла з розгорнутими руками”, а “на вулиці вівсяними пластівцями падав рідкий сніг”. Двісті сторінок такого добра. Опіумне вишивання чорним по хрестику. Швидкісне плювання карбункулами заради добра. Суїцид слів, нажаханих хлопчиком з палітурки. Щось безжальне, послідовне і безтямне, як експеримент з вирощування гігантських анаконд. Це як у Самуїла Маршака:

“Вбрав сорочку він, однак, всі кричать йому: “Не так!”, Одягнув пальто, проте, знов кричать йому: “Не те!”. Ну, й так далі. З тією тільки різницею, що сині двері – не ліві, й вони аж ніяк не справа, а навпаки.

Михайло Бриних

(Джерело: zaxid.net)

Реклама
Rambler's Top100