Життя – це кікбоксинг.

13.01.2011

Дмитро Лазуткін. Бензин. – К.: Факт, 2008. – 140 с.

Шанувальники поезії „двотисячників” мають привід тішитися, адже на літературній cцені з’явилася нова збірка поезій Дмитра Лазуткіна – „Бензин”. Тим же, кому Лазуткіна треба представляти, скажемо, що він на українській поетичній сцені не рік і не два, що „в миру” він спортивний журналіст, а також чемпіон України з козацького двобою та призер Кубка світу з кікбоксингу та кік-джицу. Як поета ж його називали найкращим серед свого покоління. І хоч цей титул, на відміну від чемпіонства, суб’єктивніший, факт лишається фактом: Лазуткін – яскрава особистість, його знають і люблять. І не лише за одну постійну жартівливу тему його творчості, яку коротко можна сформулювати як „хто вкрав крейду?”, а й по-серйозному.


Спортивний досвід Лазуткіна накладає свій відбиток і на його поетичний доробок. Навіть якщо тема спорту не піднімається безпосередньо, духи боротьби, завзяття, перемог та поразок тут присутні. „Самотужки боротися зі світовим злом. / Щовечора зводити рахунки з черговим фантомасом, / Щоночі битись до смерті з Віртуальним Козлом”. Так чи інакше, все зрештою зводиться чи до любові, чи до боротьби. Навіть дівчата, що подобаються ліричному героєві, часто так само мають стосунок до спорту (читай – до тієї ж самої боротьби). А навіть якщо не мають, – чи то їх все одно треба завойовувати, чи вони тебе завойовують, чи ще щось у тому ж ключі. Здається, ці дві теми Лазуткін бачить як функції світу, і всі решта найрізноманітніші óбрази його поезії тільки слугують їм втіленням, матеріалізацією цих функцій. У повній відповідності до старої приказки, за якою ілюстрацією тези „Життя це боротьба” слугують два горби верблюда. Так уже влаштоване все навколо. Ну, і ще є смерть, інколи вона все-таки приходить: „помри – і не відчуєш зміни / воскресни – і відчуєш все”. Такий складний і водночас простий світ.



Та поезія тим і відрізняється від філософського трактату, що в ній завжди першу скрипку гратимуть не ідеї, а óбрази і відчуття. Вони у Лазуткіна колоритні. Тут тривають спортивні змагання, ламаються кістки, літають ластівки, палає бензин, по телевізору рекламують СНІД, „дорослі люди перетворюються на водорості”, „приходять ангели і масажують душу”, а з будмайданчиків постійно хтось цупить крейду. Це, традиційно вже для цього покоління, цілком урбаністична поезія, подекуди м’яка і тепла, але подекуди жорстка і похмура. На фото на останній сторінці обкладинки Лазуткін імітує постріл собі до рота, на малюнку на титулі чоловічок прикладає собі до скроні пістолетик з бензозаправки, – ілюстрації боротьби, любові, любові до боротьби, боротьби за любов та всяких інших життєвих комбінацій, яких у цій книзі достатньо.



Читач запитає: то й до чого ми прийшли? А до того, що ми вам радимо сміливо запитувати у книгарнях чи брати у друзів „Бензин”. Хоча з ним, як і зі справжнім бензином, треба поводитися обережно – може вибухнути.