(Гранецька В.Л. Мантра-омана / Вікторія Гранецька. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 240 с.)

Поблукавши «оманливими» стежками тексту, побачив, як не дивно, Ту, що допомогла впоратись із безладом думок: із ранкової імли дедалі відчутнішим тоновим контрастом набувала чорноти жіноча постать… Хто це? О, та невже?!.. Вона насувалась навстріч, тримаючи під пахвою свою власну голову – Марена!!! Коли ж, повз мене – остовпілого – велично пропливла Володарка Життя і Смерті, я, прийшовши до тями, зрозумів, що з’ява Богині – то знакова підказка мені, нетямущому читачеві «Мантри-омани»: Мар-Марена (Морана, Мара) не тільки забирає життя, а й посилає живим (передусім творцям) непевні образи при-мари, що несуть оману, проти якої безсилі будь-які мантри.

Чудово! Хай буде танок оман, якщо це стимулює читацьке мислення. Жанр, сюжетні колізії, характери і вчинки героїв, стилістичні прийоми, лексика – речі допоміжні нашому думанню. А подумати таки є над чим.

Життя, як життя – не жорстоке і не лагідне – жорстке (!) у своїй невідворотній реальності. У кожного з нас, як і в героїв «Мантри-омани», воно складається так, як складається, бо по-іншому скластися не може. Причинно-наслідковий зв’язок всього, що відбувається, був, є і буде. Героїня, «безсердечна білявка-стерво» (клони якої мерехтять у юрбах наших міст), не народилася лихом-нещастям – вона стала ним здебільшого під впливом обставин. Єва самотня, хоч має недолугу матір та старшого (рідного-нерідного) брата, хворого на «кримінал головного мозку», й так само, як її біблійна тезка САМА моделює своє життя, наповнюючи його оманами-засліпленнями і правдами-прозріннями… От про це і йдеться.

Відрух на епіграф: оклики пробуджують знаки, в тому числі й – запитань. Слово – оклик. Маймо ж вуха, аби його почути.

Далі – супутні думки, які, можливо, стануть комусь у нагоді.

Навіщо біло-фарбованому стерву потворний одноокий кіт-безхатько? Певно, то – знаково-символічне віддзеркалення самоти-покинутості серед нудоти масового споживання TV-жуйки та інших відраз, що породжує юрба.

В індивідуально-авторський спосіб порушено проблему-апорію «творчість – комерція», що навряд чи знайде розв’язання.

Аксіоматичне: дух батьків визначає природу дітей.

Не лише сприймання, а й наші спомини можуть бути оманою.

Мистці знають, що картини, як і будь-які витвори креаторів, по завершенню починають жити своїм, не залежним від авторів життям.

Невже й справді астральне тіло й душа по смерті має пам’ять?

Дуже доладно сказано (своє чи запозичене?) про бібліотеку, де панує тиша – «говорити мають книги».

До аксіологічних ознак цієї та двох наступних книг автора є наявність пізнавальних текстових сегментів, вписаних у художньо-образну канву твору; тут – про «синдром саванта або савантизм, при якому люди з відхиленням у розвитку (в тому числі й аутичного спектру)» мають т.зв. «острів геніальності».

Заради видобування смислів юному читачеві корисно уважно роздивитися зовнішність героїв, їхні вчинки, взаємини, предметне оточення із семасіологічного (теорія знаків) погляду.

Єва – спроба навчання жити-виживати в жорстких умовах споживацького суспільства, вмирати й воскресати для Життя (ім’я Єва – та, що дає життя). Влад (Ловець Снів, Ісус Христос, Диявол) – тотально-інфернальне владарювання над розумом і душами живих і мертвих; безсмертя Любові, що стоїть над усім; несумісність геніальності з посередністю. Енн Марі Скотт – пристосуванство кмітливої бездарності. Андрій Страхопуденко – анархічна брутальність, що спирається на хибне уявлення про всемогутність грошей, при тому контролюється страхом їх утрати.

Предметний світ: фарбоване волосся – проживання не свого життя, вдавання із себе когось іншого; так само – тінейджерські лахи; автівка «мікра» – прагнення бути, як усі, приховати свою інакшість; картина Влада-саванта – автономія синергетичного артефакту трагічної геніальності.

Чи переконливі для читача несподівані злами сюжетної лінії, шалений калейдоскоп подій?.. Чи адекватними є реакції героїні на жаскі «сюрпризи долі»? Може так, а може й ні. Але, що – поза сумнівом – цілком переконливе змалювання «архетипу вулиці».

Загалом же, дебютна книга – серйозна заявка-обіцянка подальшого зростання до правдиво елітарного рівня. Чи усвідомлює автор усю ваготу особистої відповідальності за це? Не випрадати читацькі надії й сподівання – не гідний вчинок, як пляма на розмаїтій сукні вітчизняної культури… Та автор цього відгукового допису вірить, що з Вікторією (!) Гранецькою цього не станеться, бо імена таки даються не випадково, а закономірно… Вони детерміновані Небом.

Тож, мантруй і оманюйся, читачу, – буде що згадати.

16.01.2016

Володимир ПІВЕНЬ,

літературознавець, доцент кафедри української мови та літератури Донбаського державного педагогічного університету

Мантрування над долею фарбованої білявки.