|
Мантра-омана : роман
Вікторія Гранецька
— Клуб сімейного дозвілля (КСД),
2011.
— 240 с.
— м.Харків. — Наклад 5000 шт.
Тверда обкладинка.
Жанр:
— Містичне
— Психологічне
— Триллер
Анотація:
Єва зробила все, щоб стати закінченим стервом. Вона живе лише для власного задоволення. Єдине, що не вписується в стиль її життя — сни. Щоночі до неї приходить таємничий Ловець Снів і умовляє стрибнути з даху. Та сліди від його пальців залишаються і після пробудження Єви.
Тільки смерть і «воскресіння» дозволяють зрозуміти, чому її теперішнє життя стало беззмістовним — колись вона була іншою, палко кохала. Але рідна мати зробила все, щоб розлучити її з коханим. Він не пережив тієї втрати... Тепер Єва повинна спокутувати цей гріх.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Розділ ІІ, стор. 33-36:
З полону улюбленої телесаги тебе безцеремонно вириває той самий сон. Усміхнений незнайомець (майстер у стрибках із хмарочосів) зухвало оселяється в кадрі і, відштовхнувши красунчика Дейла Купера, запрошує й тебе увійти.
Цього разу ти роздивляєшся його краще. Високий, може, надто худорлявий для свого зросту, він має коротке темне волосся, тонкі, майже правильні риси обличчя і палаючі, різко розкреслені карі очі, в яких могло б зачаїтися що завгодно. Кольору безмісячної і беззоряної ночі, ці очі поглинали. Кожен убивця, мабуть, охоче б зголосився мати такі, аби зазирати ... [ Показати весь уривок ]
ними у підперезані страхом серця своїх жертв…
Тож навіть тобі не до снаги з ними сперечатися. І ти робиш крок уперед. Панорама Твін Пікса спустошено відступає, посуваючись місцем іншому краєвиду — вечірнім мерехтливо-барвистим вогням твого міста, побаченим з вершечка того самого хмарочоса.
— Якого біса я знову тут? — тобі стає лячно і холодно.
Він м’яко торкається твоєї руки:
— Ти знаєш.
І наче доказ, в твоїй пам’яті пробує ворухнутись приспаний черв’ячок спогадів. А що, як цей божевільний справді проїздом побував у твоєму житті? Та ти рішуче проганяєш ці глючні спогади:
— Ні фіга я не знаю! Я «Твін Пікс» дивилася. А потім спати лягла. Чого тобі треба?..
Замість відповіді він багатозначно нагадує:
— Вчора ми перервались на найцікавішому.
…і як спалах блискавки, той стрибок…
— Я благаю тебе, не роби більш такого! — твій шепіт зривається на крик. — Припини це робити у мене на очах!..
— Це лише гра, — він всезнаюче посміхається. — А хочеш, я завжди буду приходити у твої сни?
Та що він питає? Чи хоче грішник горіти в пеклі?
— Я хочу прокинутись, — як закляття, нашіптуєш ти. — Я негайно хочу прокинутись!
— Ще рано, — заперечує викрадач снів. — Будильник заведено на пів на восьму. — І так лагідно. — Побудь ще зі мною. Це ж тільки сон. Нелегко було тобі наснитися…
З болем вдивляєшся у його очі. Пірнаєш у них, наче в пастку, з якої не хочеться рятуватися. Але…
— Та що ти, в біса, таке? — це в тобі, як рефлекс, прокидається погано приспане стерво.
Відповідає він не одразу. Дивиться на тебе так, наче ти ж його і призначила волочитися по твоїх снах і коїти в них зразково-показове самогубство.
— Дивно, що ти питаєш. Я ж той, хто довіку приречений падати з цього даху, — він каже це так, що аж мурашки біжать за шкірою. Як у поганенькому трилері, що їх оберемками надивляєшся на ніч. Ти сторожко роззираєшся: а раптом якесь одоробло в бейсболці зараз заверещить «ЗНЯТО!!!» — і тебе відпустять із примарного знімального майданчика пити каву. Та ніхто не верещить.
А незнайомець приречений падати з даху.
«То й падав би собі, — винувато-насторожено думаєш ти. — А я тут до чого?..»
— Бо мені було б приємно, — скрадливо продовжує він, — якби ти стрибнула разом зі мною… Нічого не станеться. Я робив це сотні разів.
Ти вдивляєшся у глибоке провалля перед собою. На те він і сон, щоб робити всілякі акробатські, несумісні з життям штуки? А потім прокидатися і розказувати друзям-знайомим-коханим: «Мені сьогодні таке наснилося!..»
Виняток — еротичні сни. Не розказувати коханим, якщо наснилися не вони. Бо кохання — то вам не мати Тереза, коли що, то й дверима грюкнути може. І дивіться потім самі свої сни з джонні деппами та анджелінами джолі…
А цей сон інакший. Сон, де тебе вмовляють скоїти самогубство, а до такого, навіть уві сні, ти, вибачайте, не готова. Тож ти ще раз підводиш очі на обличчя незнайомця (в ньому знову бачиш щось до біса знайоме, наче воно тобі найнялося, те дежавю) і щосили штовхаєш його вниз.
Його рука зісковзує з твоєї, він якось уже зовсім не по-супергеройськи втрачає рівновагу і… супроти всіх укупі взятих законів земного тяжіння (хоча збоченським снам закони хіба писані?) на мить наче завмирає у згущеному нічному повітрі. Та його обличчя міняється. Він наляканий. Він, що «робив це сотні разів», цього разу лякається по-справжньому.
Страх торкається і тебе. Страх підкрадається на пухнастих лапках і раптово занурює в твоє калатаюче серце гострезні жовтуваті кігті (жовтуваті, бо такими ти їх побачила). Страх потворний. Він примушує почуватись нікчемністю, диктує приблизно такі думки: «Господи, якщо зараз станеться щось страшне, то благаю, нехай це станеться не зі мною!» Або без Господа. Але думки ті самі.
Страх заважає думати про інших. Тільки про себе і про страх. Щоб перестати боятися, треба зненавидіти. Того, кого боїшся. А потім і сам страх. В теорії.
Врешті він падає. А ти прокидаєшся.
— Коли-небудь ти знову заснеш! — останнє, що ти чуєш перед різким, як постріл, пробудженням. [ Згорнути уривок ]
|
