На початку минулого року трапився дебют, що виламувався зі звичного творчого кола – виникнення і зникнення нових літературних зірок. Вийшла друком збірка оповідань „Баркароли“ Антона Санченка, яка до того тривалий час мешкала у віртуальних тенетах Мережі. Його дебютна україномовна книга (перед тим була збірка оповідань„Вызывной канал“) викликала цілу хвилю позитивних рецензій у ЗМІ різного масштабу та формату. Погодьтесь, що в таких випадках не виникає нічого, окрім внутрішнього спротиву та підозрілості в черговому маркетинговому ході.

Дякувати видавцю та автору, друга книга, „Весілля з Європою“, не змусила на себе довго чекати. І питання, чи то, мовляв, успіх першої книги не випадковість, вирішилось одразу.

„Весілля з Європою“ – феєрична генеалогія роду Чуприних на тлі української історії ХХ століття. „Роман-придибашка“, що починається з заклику до друкарської машинки „Гей, пішла!“ і заповідається як мелодраматична оповідь про поневіряння тіточки Тамари, якій „заманулося вийти заміж за того німця Дітера“, перетворюється на драматичний літопис української історії ХХ століття. Автор вільно поводиться з часовими рамцями, то розширюючи їх, то звужуючи, перестрибуючи з 2001-го в 1974-й, з 1914-го в 1904-й, перемикаючись з Московської олімпіади–80 на Голодомор–33. Для останнього він знаходить слова, які, попри свою простоту, важать, як на мене, набагато більше за весь сльозливий патріотичний пафос в оберемку з кон’юнктурним авангардом: „МИ ВСІМ ВИБАЧАЄМО. Проте, МИ НІКОЛИ ЦЬОГО НЕ ЗАБУДЕМО“.

Вільно й невимушено, зі своєю особливою іронічною (вже впізнаваною) інтонацією А.С., перемовляючись з друкарською машинкою „Еріка“ (вона фігурувала, до речі, і в дебютних „Баркаролах“), розповідає про сотні речей, які, здавалось би, мають хоч якесь дотичне відношення до роду Чуприних, а насправді для героя важить лише правда, можливо, комусь і неприємна, але правдива (перепрошую за тавтологію). Як ось, приміром, „Не було ніякого ,кільця фронтів‘, були поодинокі розрізнені заколоти на периферії. Не було битв, були сутички. Не було армій і дивізій – банди кондотьєрів з усіх сторін. Переможці заднім числом назвали себе регулярною армією і написали ,історію‘“. Може похапцем дати запотиличника й щиглика відомому політику, розповідаючи про П’єра Ферма (автора славетної „головоломної“ теорії), що „був він адвокатом. І то не таким, як Медведчук на процесі Василя Стуса. Він не вимагав звинувачувальних вироків своїм підзахисним“.

Часом дивуєшся, як вдається автору дистанціюватися від історії та сказати, „Що люди: баби ще народять“, а ще більше – його питомо українському баченню речей. Я не кажу про беззаперечність того, що „Тарковський, виявляється, є родичем Карпенка-Карого за материнською лінією“, чи Ф. Достоєвський – „славетний український письменник“, і не про відоме „де живуть українці – росте все“, або „Така вже Україна взагалі: раз приїхав – покохав на все життя“. Ні. Йдеться про тверезий погляд на реальний стан речей, подій, важливих для розвитку постімперської України, при цьому з розумінням амбівалентності історичних подій, бо німці, приміром, „ще й досі чомусь вважають Марінеско військовим злочинцем,що разом з екіпажами підводників потопив чимало цивільного населення, що евакуювалося з Прибалтики до Німеччини. Біс цих німців розбере, навіть на героїв наших зазіхають. Мабуть, усі славетні для когось герої для інших – лише військові злочинці“.

„Весілля“ – незвична книга ще й суто з формального боку. Основний текст роману складає 140 сторінок. Інша сотня (виключаючи „Хепі-енд“) – це „Генеалогія роду Чуприних“, „Розділи, що не увійшли до головної частини“ і „Книга скарг та пропозицій читачів“. У результаті такого, так би мовити, „експерименту“ складається певна думка під навалою вражень від своєрідної „фокус групи“, яка мала можливість ознайомитися з ранніми варіантами роману он-лайн. І читацька реакція заздалегідь спрогнозована. В кінці-то все одно чекає „Хепі-енд“.

Весільний почет весело прямує далі. Весільні генерали обіймаються з військовими та разом скочуються у піщані кар’єри, цигани й ведмеді підспівують і підтанцьовують авторові, який, ніби заприсягнувшись на Біблії чи хильнувши зайвого, говорить тільки правду і нічого, крім правди. І вимагає цього від інших.

Генерали весільних кур’єрів.