Не просто вірші.

25.03.2011

Якось потрапила мені до рук книга поезій, що зацікавила своєю скромною назвою – "Просто вірші". Та ще й подивувала на обкладинці назва самого видавництва німецькою мовою – "Zeitglas Verlag". "Склянка часу" – в перекладі. Отож почав читати. Поезії лаконічні, але обсяжні та глибокі за світобаченням – метафоричним і філософським. Так зацікавився, що прочитав до кінця, як кажуть, не відірвавши від сторінок погляду. А потім зазнайомився і з іншими книгами поета: "Поезія цілодобово", "Назви та змії", "Дальняя комната два" (російською мовою, що мене трохи насторожило: чи не всеїдність поетична?), а коли побачив його власні вірші німецькою мовою, а не в перекладі на німецьку, що не було б надзвичайним, то тут же й заспокоївся. Якщо людина справді поет, то може писати будь-якою мовою, і це буде поезія, а не лінгвістика.
Потім випало прочитати ще низку Петренкових книг, зокрема "Коктебель", Тризначення", "Ліцензія нормального ковтка", "Тихо", "Часопис руху"… Не впевнений, що й усі назвав. Зате безперечно впевнений в одному: вже з першої поетичної книжки, як уже нагадував, названої дуже скромно – "Просто вірші", – все, прочитане мною у Петренка, – не просто вірші, а висока, глибока, оригінальна поезія. Микола Петренко, безперечно, має суто свій поетичний почерк і стиль. І хоч не традиційний, до якого більшість із читачів звикли, але по собі відчуваю – цей стиль і почерк не штучні, вигадані задля форми, а природні для цього поета. Бо ось так він бачить світ, і ось так пише, як бачить. Я не поет, а прозаїк, отже, й не претендую на найточнішу характеристику творчої індивідуальности Миколи Петренка та відповідности його поетичного почерку й стилю певним щаблям, рангам чи вимірам у поетичному ужинку української поезії, проте певен в одному: це не просто поет, а дуже талановитий поет.