Блуд над дроті.

20.02.2012

Дивлячись на обкладинку нової книги Анатолія Дністрового одразу думаєш: поруч із дівчиною, що лежить горілиць, бракує чи то пістолета, чи то купи грошей, чи якогось юнака з поглядом, повним відчаю та вищих поривань, - тоді попсовий стиль був би витриманий до кінця. Далі перетравлюєш назву. Сам автор хотів назвати роман „Тибет на п’ятому поверсі”, видавці ж зупинилися на більше комерційному варіанті „Патетичний блуд”. Після прочитання тексту розумієш: ця назва не те що відповідає романові, вона його вичерпує.
Блудити можна по-різному. Тут маємо реалістичний варіант: гуртожиток у провінційному Ніжині. Всюди сутня хіть і спиртові випари. Кустарні дискотеки й розборки. Брак путньої їжі. Але до всього цього – ще й медитації під Дебюссі, міркування над екзистенціалістами та проблемами адаптації до себе приписів тибетських вчень (ой, чи не лестить Дністровий сучасній молоді – навіть на історико-філологічному?). Певно, важно у такій атмосфері породити оригінальний текст. Еротичні сцени зведено до порнографічних описів, прикрих до оскоминки. Перенасичений вийшов блуд, і часта зміна партнерок його аж ніяк не урізноманітнює. А розборки... Ну жодної тобі доброї бійки – ну отримав герой мордача від старшого дяді, ну роздав „математикові”... А проходячи повз гурт гопників, відбувся усього лише зважливим поглядом замість соковитого мордобою. Хлопчачі походеньки розбавлені спробами героя порефлексувати над власним існування, безпечним сексом чи призначенням жіноцтва. Така собі масова версія патетичних шукань істини і цьому, хай йому грець, якому непростому житті.
Зрештою, можна додумати сюди авторської іронії щодо зображуваного, можна розгледіти поміж рядків критику отакого без векторного існування – але то вже на розсуд читача.
Тип оповіді та сюжет „Патетичного блуду” добре впізнаються: знову та сама, що і в минулих романах, абсолютна суб’єктивність головного героя-оповідача, який нав’язує нам свою картину світу. Жодної альтернативи не запропоновано: всі решта персонажів подано через оцінку головного. Треба сказати, це дуже схематизує характери: і музикант Дека, і розумник А, і гарненька Юлька цілком однобічні. Через це динаміка роману суто подієва, а тому нуднувата й шаблонна. З іншого боку, це, може, й непогано: на роздуми читачам лишається мінімум, тож роман читається швидко – у синтаксичній та стилістичній вправності Дністровому не відмовиш. Особисто я книжку прочитав на одному подиху і в однаковому настрої, та ще кілька днів по тому відстежував у своїх міркуваннях присмак розумувань про Тибет, називань мудрих прізвищ, а також переслухав дещо з Дебюссі... Це до того, що навіть певною мірою примітивний світогляд виявляється досить чіпким і по-своєму зручним, у нього теж, як у комп’ютерну іграшку, можна трохи погратися.
І ще: погляд, сповнений відчаю й вищих поривань, я на обкладинці таки знайшов – на зворотньому боці.