“Львівська сага”: про війну, любов, життя і смерть

Якщо вірити в силу письменницького слова, то Львів загине живописно й красиво, а водночас — моторошно й фантасмагорично... Дощ змиє з “грушевих веж, яблучних палаців, бананових дахів, овочевих церков, ягідних скульптур, а також огіркових майданів та сливових проспектів” консерванти, овочі і фрукти зморщаться за одну ніч і перетворяться на коричневу юшку. Полтва вирветься з берегів, і фруктово-силіконовий Львів, яким він став через діяльність мера, попливе до моря.

Цей епізод із життя міста — фінал нового роману Петра Яценка “Львівська сага”, що вийшов у видавництві “Піраміда” (проект “Приватна колекція”).

Автор не визначає ні конкретної дати, ні приблизного часу загибелі міста, тільки, як і належить апокаліптичній візії, подає ознаки “кінця світу”: заміна дерев’яних вікон на пластикові, старої ліпнини на пінопластову, давньої бруківки на бетонну, автентичних стін на каркаси зі сталевих балок з відтвореними на принтері ґанджами й вибоїнами... Аж доки один міський голова замість силіконових стін не заповнив простір фруктами й овочами.

“Кожен крок, який ти робиш до моря, віддаляє тебе від смерті”, — каже дорогою до Криму нащадок львівської родини, історія якої — в центрі сюжету “Львівської саги”. Родини, яка постала внаслідок любові доньки головного львівського злочинця Емануїла Овербах-Ліщинського Ліле і нащадка древнього роду катів Малодобрих Мадо.

Львів і гра

Саме Львів, попри наявність багатьох персонажів, і навіть переміщення дії до Америки, Сербії, Криму, — головний герой роману. Петро Яценко творить міф свого Львова, насичуючи його легендами й бувальщинами, питомо львівськими колоритними персонажами — колекціонерами, юристами, катами, злочинцями, монахами... Особливо органічним є образ переписувача Поприська, який описує рухоме і нерухоме майно львівських міщан, фіксуючи минуще й вічне, навіть любов Ліле і Мадо, і стверджує: все, що він опише на папері, існуватиме вічно. Ці персонажі — з довоєнного Львова, тобто Львова справжнього. Магія та чар міста поступово зникають зі сторінок роману в унісон із зануренням міста в події Першої світової.

Львів періоду двох воєн — дисгармонійний і розшарпаний, особливо після приходу російських військ. Епізоди вторгнення “визволителів” найбільш болісні і не завжди переконливі, їх хочеться “вилучити” — і з історії, і з роману. Львів часів радянської окупації — місто абсурду й повсюдної “поснулості”, коли антирадянською діяльністю вважали навіть упорядкування вулиць і парків з власної ініціативи.

Автор створює ілюзію, що доля міста залежить від трьох міфічних постатей (людина з Півночі, людина із Заходу, людина зі Сходу), яким Львів віддано на “поталу”. Саме вони пов’язують Львів і гру — наскрізний образ-символ роману. Людина з Півночі навіть виграла Львів у карти й одержала право тимчасово вважати місто своїм. Образ гри пов’язаний зі ще одним символічним образом — золотою мавпою, що містично з’являється у гральному автоматі, “підважуючи” матеріалістичний світогляд і яка рятує життя одним та вбиває інших.

Мадо і Ліле, син ката й донька злочинного “авторитета”

Найбільше прокляття для ката — стати злочинцем. А в кінцевому підсумку межа між катом і злочинцем дуже хистка. Нащадок родини львівських катів Мадо, що не міг навіть курку зарубати, не тільки стає злочинцем-убивцею, а й відкриває в собі фатальний дар — убивати не торкаючись.

Ліле — донька не простого злочинця, а злочинного “авторитета”, вона успадковує його “справу” й розвиває її. Соціальний статус не заважає Ліле бути поважною міщанкою, а за відчуттям власної гідності дорівнятися до аристократки. Та за своєю істинною суттю Ліле, як намагається переконати автор, — відьма, як і кожна справжня жінка.

Любов Ліле і Мадо відлунює Маркесовими Ферміною та Флорентіно з “Кохання в час холери”. А загалом жінки з родини Ліщинських-Малодобрих закохуються в “дивних”, нестандартних чоловіків.

Стисло, образно й динамічно

“Львівська сага” — поєднання реальних подій з містикою та вигадками, історії міста з історією родини, утопії й антиутопії, світу абсурду й детективно-кримінального світу.

Калейдоскопічно-кінематографічна манера оповіді дає змогу автору в сконденсованих згустках образів передати експресію (про яку пише у відгуку на роман Галина Пагутяк), а з іншого боку — позбавляє можливості сповільнити дію, не дає відчуття плинності часу. Бракує описів, роздумів, не завжди переконливі діалоги персонажів, іноді психологічно не вмотивовано їхні дії (скажімо, Софії, яка раптово вирішила відпустити чоловіка й сина на море).

Петро Яценко пише стисло, образно й динамічно. Іноді речення нагадують кулеметну стрічку. Мінімум друкованих рядків максимально насичений інформацією — художньою і подієвою. Замість філософських розмірковувань — афористичні висловлювання (“Переконання піддаються реставрації значно легше, ніж споруди”). І марно переповідати фабулу – варто зануритися в текст.

Силіконово-фруктовий Львів від мера.