Поет, музикант, слемер, журналіст Павло Коробчук народився 1984 року у Луцьку. Лауреат конкурсів «Смолоскип», «Молоде вино», «Неосфера», «Привітання життя». Переможець численних літературних слемів, учасник фестивалів по всій Україні та за її межами, гість письменницького фонду Literaturwerkstatt Berlin. Автор книг «Натщенебо», «Цілодобово!» (спільно з Олегом Коцаревим і Богданом-Олегом Горобчуком) та нещодавно виданої «Кайфології». З неї і почнемо.

– Твоя нова книга називається «Кайфологія». Вона містить якісь секретні способи отримання насолоди?

– На обкладинці я зображений з гасовим ліхтарем, що символізує пошуки чогось світлого... «Кайфологія» розповідає зовсім не про те, які є види насолод. Вона демонструє процеси, які відбуваються в мозку людини, коли та відчуває насолоду. У книзі немає конкретних відповідей, але вона спонукає людей до пошуків задоволення.

– А від чого кайфуєш особисто ти?

– Від писання текстів, від близьких діалогів з другом десь у кав’ярні. Це не тимчасові, а довготривалі кайфи. За нагоди до них навіть можна доторкнутися.

– «Кайфологія» – це суміш іронії, «стьобу» і серйозних віршів. Як вдалося усе це поєднати під однією обкладинкою?

– В основі книги – серйозні тексти, їх відсотків вісімдесят. Звісно, є певні іронічні замальовки: наприклад, вірш про цвинтар, Йосифа Бродського, опис сучасників, де я порівнюю Тараса Прохаська з Лесем Подерв’янським. Загалом книга вийшла серйозна, але з елементами «стьобу».

– Після виходу збірки «Цілодобово!» дуже змінилась тематика твоїх віршів, замість агресивності з’явилися ліричність і милозвучність…

– Так, я дозволив собі дещо соціалізуватися і розкрити ті теми, які мені боліли. У «Кайфології» більше інтимної лірики. Також я зацікавився ненаголошеним римуванням, про яке свого часу дізнався від перекладача з кримсько-татарської і вірменської мов Миколи Мірониченка.

– Як ти прийшов до слему?

– Насправді це він помітив мене ще 2006 року. В Україні перший слем відбувся в Ірпені, де я посів друге місце за глядацькими симпатіями. Це було приємно і несподівано. Усвідомлення того, що мені вдається читати слем, прийшло десь після третього виступу, де я переміг перед величезною аудиторією. У журі сиділа не просто публіка, а літературні метри – Юрій Андрухович, Юрій Покальчук, Ірена Карпа. Кілька власних текстів я писав суто під слем, але не задля більшого епатажу, а для власного самоствердження.

– Сучасна українська література, крім усього іншого, поділена й географічно: «станіславський феномен», «житомирська школа»... А чим живе сьогодні літературний Луцьк?

– Звідти родом Оксана Забужко, Юрій Покальчук та Микола Рябчук, на якому виросли «бубабісти». Продовжує писати лауреат Шевченківської премії Василь Слапчук. Там є література, але місцеві автори переважно творять не в Луцьку. Не знаю, чому так відбувається. Нині діє цікава творча організація «Лесин кадуб» – Олена Пашук, Оля Ляснюк... Це хороший рівень. Сучасні луцькі автори перебувають під впливом Василя Слапчука, і про це можна говорити як про «волинський феномен». Але нам справді не вистачає відомих імен, щоб дорівнятися до Житомира чи Франківська.

– Що зараз читаєш?

– Багато різного. Щоправда, поезії за останні три роки майже взагалі не брав до рук, щоб уникнути впливів. Читав рідко й мало. Коли вийшла «Кайфологія», ця приватна заборона на книги зникла. Тепер мене особливо тягне до Миколи Вінграновського, Володимира Сосюри. Хочу ще раз їх перечитати.

– Як нині молодому авторові привернути до себе увагу громадськості й популяризувати власне ім’я?

– Насамперед повинен бути текст – те, що ти хочеш показати. І внутрішній зміст, глибина написаного. Лише потім можна говорити про якісь «показування себе» світові. А якщо детальніше зупинитися на методах, то нині це Інтернет, слем, де можна читати. Важливим також є спілкування з колегами й участь у літературних та музичних фестивалях.

Павло Коробчук: «Кайфую від писання».