|
Пекло : фантастичний роман
Олексій Кацай
— Панорама,
2007.
— 344 с.
— (Серія: Фантастика).
— м.Львів. — Наклад 1000 шт.
ISBN: 966-8084-54-3
ББК: 84 (4 УКР)
Жанр:
— Наукова фантастика
Анотація:
Літо... Трійця... Наддніпрянське місто Гременець... Якась напруга відчувається навіть у побутових подіях. І недарма. Ще трохи - і вибухне місцевий нафтопереробний завод. Але це - лише початок більш неймовірних та трагічних подій, які знову й знову доводять, що навіть на полі битви з космічними силами, людина насамперед бореться сама із собою. І перемагає...
|
Лінк із зображенням книжки:
|
…Декілька оранжевожилетників разом з Гегемоном залишились в натовпі, кидаючи іноді іронічні погляди на навколишнє середовище: мабуть, вважали його безпечно-іграшковим. Але, вони помилялись. Середовище зануртувало. І я не вважав, що йому хотілось крови. Воно бажало видовища. І кульгава зараза Айк його таки влаштував.
- Всі ми хочемо смерті ворогам нашим та їхнім спідручникам, - розважливо почав він. - Але, нехай це вирішує Світосяйний та його кам'яні слуги. Якщо чмо Михай перейде на той бік лави, не вживаючи рятівного зілля, - здійняв Айк над головою шприца, витягнутого невідь звідки, - то ми ... [ Показати весь уривок ]
залишимо його самого і його дівчисько живими. А отих трьох лохів, - він обернувся до Гемоновича, - відпустимо з нашими друзями на їхнє прохання та у сподіванні на те, що вони самі скарають їх. Але, якщо кам'яний слуга забере життя Михая, то ми заберемо життя його дівчиська, а...
- Магістре, я ж просив тебе, - раптом негучно, але з притиском, мовив Гемонович.
Айк був зітнувся, але, трусонувши плечима, продовжив:
- ...а цю гидотну трійцю таки віддамо нашим друзям. Але, вже під урочисту присягу щодо їхнього суворого покарання, визначеному спільно з нами. Я скінчив і хай звершиться воля Світосяйного !..
Натовп розступився, звільняючи шлях до лавового озерця, і до якого двійко охоронців потягнуло Михая, відірвавши від нього Ліану. Уся вона була перемазюкана кров'ю хлопця і здавалось, що її вирвали з Михаєвих обіймів з м'ясом. Ось вона впала, але миттєво скочила на рівні і знов було побігла за чоловіками, але якась цицькаста тітка прудко схопила її за волосся і, крутнувши на місці, знову кинула дівча на землю.
- Цить, лярво! - завищала вона. - Лежи, бо очі видеру!
Михай обернувся і вичавив розбитим ротом:
- Не треба, Ліано! Не треба, сонечко! Все буде добре. Почекай мене. Ти ж вмієш чекати. Нічого зі мною не станеться. Вір мені. Головне - вір. А ти, Айче, - болісно (чи презирливо?) скривившись, звернувся він до Магістра, - дурень! І жарти в тебе - дурні! Я тобі потім це роз'ясню ретельніше.
Один з охоронців вдарив Михая у спину і він впав навколішки на самому березі спечного озерця, ледь не посунувшись обличчям в лаву. Мені здалося, що обличчя в нього задимилось.
Це була мить, коли я не витримав і кинувся був до нього, але щось гостре уперлося мені в живіт. Дебелий здоровань з блукаючою посмішкою на брудній пиці вистромив уперед ножа. Гарного такого. Вишуканого. Ручної роботи. З каліброваним, мабуть, лезом. Сантиметрів двадцять завдовжки.
- Пограємось, братане? - мляво протягнув він. - В козаки-розбійники.
Поряд щось гупнуло. Я скосив очі і побачив поряд тіло Олексієвського, що безсило розпливлось по асфальту. Він не ворушився, міцно стиснувши волохатою рукою свого портфеля. Бабій же, як завмер після того, як нас витягнули з кіоску, так і стояв, безтямно роззявивши рота. В одній руці у нього був кофр, в іншій - відеокамера.
Михай повільно здійнявся, харкнувши кров'ю в розпечену лаву. Тільки пшикнуло. Потім випростався, розправивши плечі, і насмішкуватим поглядом обвів натовп. Раптом його очі зустрілись з моїми і, як мені здалося, на мить потеплішали. Він хотів щось сказати, але раптом рвучко повернувся і застиг, оглядаючи червонясте озерце з плямою бабешки посередині.
- Світосяйний, кажеш ?.. Кам'яні слуги, кажеш ?.. Ну-ну...
І я згадав перший, такий далекий, день свого перебування у Гременці. І бите скло на бруківці асфальту, і босі ноги, що весело-оскаженіло тупцювали по ньому. І зрозумів, що Михай може зробити це. Та й Айк, мабуть, знав. Просто хотів вийти з незручної ситуації з найменшими втратами. Але зараз він хвилював мене найменше.
- Зберись, хлопче, - прошепотів я. - Зберись. Ти зможеш.
Я не бачив обличчя Михая. Бачив тільки його, ледь зігнуту, спину, яка напружилась, коли він зробив перший свій крок. Мені неначе ступні обпекло. Аж боляче стало.
- Розколотий, - мовив Михай у тиші.
- Континент, - він зробив другий крок.
- Іржавим-пашить-смерком, - ще три швидких кроки.
- Я - ангел, - тихесенько проказав хтось у натовпі.
- Дисидент, - підхопило ще декілька голосів.
- І рай, це - моє пекло, - напівголосно завібрувала майже вся юрма.
Маска Айка різко повернулась до неї, але з вишкіреної пащі не вилетіло ані слова. А Михай, босоніж вибиваючи вогненний ритм під скандування людей, обережно йшов по дузі, особливо не віддаляючись від берегу. Аж раптом він на невловиму мить завмер, а потім рушив навпростець, повільно наближуючись до центру озерця, в якому загрозливо випиналась червонясто-чорна потвора. Я певний, що і цей шлях він пройшов би до кінця. Розбишака, рокер, поет, трохи - йог, трохи - каратист, він би зробив це, але... Але, клята жага зовнішніх ефектів губить багатьох з нас.
Михай вже майже обігнув кремняка, коли раптом здійняв руки і стрибнув на нього, вибиваючи реп по розпеченому камінню.
Це було красиво.
Це було жахливо.
Розпечена лава. В'юнкі змійки вогню. Чорний дим. Потворна голова моторошної химери. А на ній-гнучка юнацька постать, уся у відлисках пекельного полум'я, кожним своїм рухом знущається над цим самим пеклом. Ось тільки останнє не терпить збиткування з себе. Воно само полюбляє збиткуватись. Це - його парафія. І пекло зойкнуло.
Я ледве не настромився на ножа, якого здоровань так і тримав біля мого черева. І крізь сльози, які раптом вкрили увесь світ, побачив, як Михай знову завмер на частку секунди, а потім, дугою вигнувши тіло, злетів у повітря, падаючи спиною на грузьку магму.
Все відбувалось мовчки. Цей хлопець вмів таки стискати зуби. Він перекотився, спалахнувши блідим вогнем. Борюкаючись, спробував встати навколішки, але, врешті решт, впав, повільно вгрузаючи - чи вгораючи? - у вогняне болото. Лише чорний дим майнув над озерцем.
- А-а-а-а, - видихнув натовп і здоровань з ножем, залишивши мене і божевільно вичяривши очі, кинувся до Ліани, яку драглиста тітка так і тримала за волосся.
- Вона - моя, вона – моя! - репетував він, розмахуючи гострим лезом.
Ось воно майнуло у повітрі й пасмо волосся в тітчиній руці так і залишилось там. А, ожилий раптом, симулянт Олексієвський, випивоха Пивонов-Олексієвський, пустопорожній базіка Д.Раконов-Олексієвський, боягуз і кидало Шнеєрзон-Олексієвський, зненацька здійнявся на рівні і, випереджаючи мене, кинувся до бевзя, з усієї своєї незграбної сили гатячи його портфелем по голові. Той на мить, що врятувала Ліану, зупинився і відмахнувся ножем. Олексієвський, якось по дитячому розгублено, зойкнув, осідаючи на землю і хапаючись рукою за сорочку, на якій розпливалася червона пляма.
Я діяв чисто автоматично. Так, як в давніх вуличних бійках. Так, як мене вчили в армії. Так, як нещодавно в обпожеженій Боснії.
Обманний рух. Удар. Захват. Важіль. І, ледь хруснувши, рука здорованя обвисла. Сам він, закотивши очі та судомно хапаючи ротом повітря, мов лантух, упав поряд з Олексієвським, а в моєму кулаці опинився його ніж... Гарний ніж ручної роботи.
Начувайтесь, хлопці!.. Ви ще не бачили мене в ділі. Ви ще не знаєте, що ніж - моя улюблена зброя, якою я володію бездоганно. Ви ще не знаєте, що в десантурі у мене було прізвисько Ромка-лезо, а в одному далекому латиноамериканському краї я, майже неушкоджений, пройшов двісті кілометрів крізь джунглі, засідки і постріли у спину, завдяки тільки цій смужці загартованого металу. Ви не знаєте цього, а я знаю і пам'ятаю. Пам'ятаю пам'яттю не розуму, а кожної клітинки тіла. Адже, в тій важкій праці, яку щойно я розпочав, мозку робити нема чого.
За п'ять хвилин я розчистив серед натовпу коло радіусом близько трьох метрів, посередині якого, крім мене та впалого Олексієвського, опинились і Ліана з Дмитром. Декілька чоловік, скавучи, плазували по його краю. Декілька десятків галасували поза ним, розмахуючи руками та бризкаючись слиною, але ближче до нас підійти не наважуючись. Мене ледь трусило від шалу і відчуття своєї сили. Бо я став колишнім Романом Вовком. Бо я був злий і озброєний.
Звісно, тягнутись тривалий час ця ситуація не могла, але я був певний того, що зможу потягнути за собою до пекла ще чоловік із п'ятнадцять. Змогти то зможу, але, як врятувати хоча б тюхтія Бабія та вижмакану лихом дівчину?
За нерівним рядом вишкірених писків майнула маска Айка.
- Дмитре, - гукнув я не обертаючись, - бери Олексієвського, хапай Ліану і тримайся за мною! В бійку не встрявай, якщо щось не так - кричи. Дістанемось до того сучого Магістра, інша розмова піде!
Але, йти по трупах мені не довелось. Стінка натовпу зненацька гойднулась, розлетілась в боки і в коло, зачакловане моїм ножем, вигулькнув Гемонович з чотирма оранжевожилетниками. Налаштовані вони були дуже серйозно, бо кожен тримав по півтораметровому уламку труби.
Я завів за спину кулак, із затиснутою в ньому зброєю, і м'яко стрибнув до Гемоновича.
- Стій! - не скрикнув, сплюнув той. - Стій, дурню!..
І дико загорлав:
- Всі - в боки! Всім розійтись! Розійтись, кажу! Повбиваю, скурві діти! Айче, лахудро, я тобі що казав? Справу хочеш завалити, паскудо!
Айк, не виходячи з прихистку брудних тіл, щось відповів йому, але я не почув що саме, кидаючись до скоцюбленої постаті Олексієвського. Той важко й переривчасто дихав і за кожним подихом на його губах з'являлися нові й нові бульбашки крові. Ліана, затиснувши рота долонею, мовчки розхитувалась на місці. Бабій тупцював біля неї.
На одній межі реальності Гемонович вів якісь переговори з Айком, на іншій - ми з оранжевожилетниками тягнули Олексієвського до машини і, викинувши з неї сидіння, влаштовували його зручніше. На тій межі реальності існували круглі, нажахані очі Пригожі і його шепіт: "Мене там не було! Не було! Я б вам допоміг." А на цій-Бабій, розмазуючи по обличчю сльози, обережно втягував Ліану до машини. І вже зовсім поза будь-якою реальністю знаходився тимчасовий шпиталь, влаштований в адмінбудинку нафтопереробного заводу, куди звелів гнати мікроавтобус Гемонович, з ляскотом зачиняючи дверцята.
А для мене реальними в цьому світі були лише дві речі: липкий від крові ніж, засунутий за пасок джинсів, та велика, важка й розкуйовджена голова Олексієвського, що лежала в мене на колінах.
- Тримайся, Михаличу, тримайся, - в такт погойдуванню автобусу на вибоїнах, шепотів я. - Тримайся, друже. Ще не вечір. Ми ще розіп'ємо не одну пляшку. Ми проспіваємо ще не одну пісню Висоцького. Ми ще...
Повіки Олексієвського затремтіли і він важко, немов перший раз у житті, розплющив очі. І я, вдивляючись у них, зрозумів, що теж бачу їх перший раз у житті без каламутних скелець його затемнених окулярів. І були ті добрі підсліпуваті очі навіки зморені і безмежно сумні.
- Р-р-романе, - тихесенько прогарчав Олексієвський, вдивляючись у щось, видиме лише йому одному. - Р-р-романе... Доб... Добр... е-е-е... М-ми їм дал... Дали ч-чосу... П-порт... фель... Де ?..
- Тихше, тихше, Михаличу, - радісно забелькотів я. - Не розмовляй. Зараз ми тебе залатаємо, як треба. Дівчаток ногатих знайдемо, щоб тебе скоріше на ноги поставили. І на ноги, і на інші цікаві місця. А портфель твій тут. Тут він, портфель, не турбуйся, - копнув я носаком кросівки шкіряне чудовисько, що валялось у проході.
Олексієвський, болісно скривившись, смикнув, невидимим у бороді, борлаком:
- Доб-ре... Візь-ми соб-бі... Т-там роман... Чернетки... Усе жит-тя писав... На ходу... Жаль... Як зникне... Щ-щось в ньому є... Под-дивись, Р-романе... Не дописав... Т-трох-х-хи-и-и...
- Та ви що, Сергію Михайловичу!.. А ну, викиньте все з голови! Виберемось з цієї пертурбації - допишете. Ми ще з вами на його презентації гранчаки об підлогу трощити будемо !..
Очі Олексієвського розпочали потроху закочуватись під лоба:
- Р-романе... Т-ти вперше мене... Мене... По імені та по батькові назвав... Приє-є-ємно-о-о-о...
Вже стихло оте довге "о-о-о" Олексієвського, вже його буйна голова безжиттєве бовталася у мене на колінах, вже були закриті моєю жорсткою долонею його осклялі очі, а пекучі сльози ніяк не могли знайти свого шляху назовні з середини мого єства. Я скам'янів і був каміннішим за усіх кремняків всесвіту, разом узятих. В грудях палали усі пекла усіх світів. Відомих і невідомих. І, зчепивши зуби, я мільйон мільйонів разів згорав у них. Згорав, згорав, і ніяк не міг згоріти...
Я подумав, що диявольське полум'я болю виродливо обвуглило моє обличчя, бо коли я здійняв голову, усі звуки і рухи навкруги нажахано припинились. Але, ніхто не дивився на мене. І лише за декілька секунд я зрозумів, що нікому до мене й немає ніякого діла. Бо автобус зупинився і усі його пасажири втупились в лобову шибку, за якою, змонтованим кадром фантастичного фільму, над похиленою опорою високовольтної лінії зависла зеленкувато-срібляста тарілка НЛО… [ Згорнути уривок ]
|
