|
«Савейна. Таємниці червоного каньйону» : пригодницько-фантастичний роман
Олег Гончаров
— Фенікс,
2016.
— 351 с.
— (Серія: ДК за №271 від07.12.2000р.).
— м.Київ. — Наклад 500 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-136-400-3
ББК: 84(4Укр)6-445
Жанр:
— Фантастичне
Анотація:
В романі «Савейна. Таємниці Червоного каньйону» автор переносить читача на далеку пла-
нету Фарона в сузір’ї Колтріноди.
Малопридатна для життя, зневоднена і майже розколота навпіл, з розрідженою атмосферою,
ця планета свого часу дала притулок кільком расам космітів, котрі намагаються вижити в цьому
пеклі, де отруйне практично все і навіть гарний метелик борабі може вас вбити.
Головна героїня роману Савейна, молода дівчина лєстіфар, вступивши в доросле життя, зму-
шена вести боротьбу за власне виживання і за відродження своєї раси.
Разом із своїми друзями: змієловом Сайдаром та крилатою дівчиною-норлуном на ім’я Лей-
ріс, їй доведеться зіткнутися з нескінченною низкою дуже серйозних випробувань, часом досить
болючих і смертельно небезпечних.
І ось вже від Савейни та її друзів Лейріс та Сайдара залежать долі всіх рас, котрі населяють
Фарону!
Роман «Савейна» , це на рідкість густий заміс фантастики, науки майбутнього і запаморочли-
вих пригод, повних небезпечних і неймовірних таємниць.
Підступність, змова, справжня дружба, пошуки знань і технологій, які були під забороною ба-
гато тисячоліть. Все це в романі «Савейна. Таємниці Червоного каньйону».
|
Лінк із зображенням книжки:
|
1.
День на Фароні повільно згасав. Величезне руде світило Ніріс, як
завжди, велично спускалося по небокраю за далекий обрій, змушую-
чи дрібну живність забиватися якнайглибше в прогріті за день щіли-
ни. Швидко стулялися яскраві квіти на гілках дерев-хижаків, щіль-
но притискалася до землі фіолетова трава онісма1, покриваючись, не-
мов панцирем, захисним клейким павутинням.
Фаронські ночі не прощають випадкових помилок. Все живе, що
не встигло до сходу двох місяців підготуватися до суворої ночі в роз-
рідженій атмосфері цієї дивної, не надто придатної для життя пла-
нети, навряд чи доживе ... [ Показати весь уривок ]
до ранку…
Каньйон. На диво прямий, з рівними, що спускаються на шість
кілометрів у глибину планети, стрімкими стінами із червоного ка-
меню. Якщо подивитися на Фарону з космосу, каньйон виглядає як
гігантський надріз, зроблений гіперножем в шматку масла червоно-
го кольору. Надріз, довжиною в тисячу кілометрів, проходить чітко
по екватору, упираючись в далекий обрій. І здається, що із цього на-
дрізу от-от поллється червона кров пораненої Фарони.
З настанням ночі каньйон стає схожим на широчезну ріку, довер-
ху наповнену чорною, як смола, водою. І в цій воді, по мірі згущен-
ня темряви, щовечора то тут, то там починають спалахувати слабкі
вогники. Це фароніти2 запалюють теплові кулі в своїх оселях, виру-
баних у стінах каньйону.
Останні хвилини дня і Ніріс, ковзнувши рудим ободом по дале-
ких вершинах, зникає за обрієм. Під голосний тріск кам’яних брил,
що розколюються від різкого перепаду температур, над небосхилом
повільно встають два місяці: молочно-білий Сейтіб і рожева, напів-
зруйнована Алана. Ніч вступає в свої права…
Закінчується сорок шостий день тридцятого місяця сім тисяч
триста двадцятого року від часу великого переселення на Фарону
цивілізації Тірауса.
1 Онісма – вид трави
2 Фароніти – жителі планети Фарона
4
2.
Обережно ступаючи своїми тендітними ногами по гострих ка-
менях, Савейна нечутно спускалася по таємній стежці до печери
Червоної Кішки, час від часу зупиняючись, втискаючи своє струн-
ке, натреноване тіло в шорстку стіну каньйону і чутко прислухаю-
чись. Було б нерозумно стати чиєюсь вечерею, втративши пильність
в обіймах дзвінкої від холоду Фаронської ночі. Але все було спокійно.
Принаймні, так їй здавалося. Непроглядна темрява нітрохи не зава-
жала спуску, оскільки у всіх фаронітів у шестирічному віці очі ста-
ють чутливими до інфрачервоного випромінювання. Стіни каньйо-
ну ще не охолонули остаточно і дівчина прекрасно бачила перед со-
бою стежку.
Від холоду, що стрімко підсилювався, у Савейни почали покрива-
тися памороззю хітинові лусочки на відкритих ділянках передпліч
і на скронях. Потрібно було поспішати. Прискоривши крок, дівчи-
на здолала ще кілька десятків метрів, обережно перейшла по хитко-
му підвісному містку і, тремтячи усім тілом від холоду, вбігла у ву-
зьке горло печери.
– Ти коли-небудь замерзнеш, так і не встигнувши прожити жит-
тя, подароване тобі богами, – в глибині печери спалахнув рожевий із
блакитними прожилками плазмоїд, вирвавши з темряви згорблену
фігуру старої, що сиділа на купі ковдр із м’якоті ниткового моху. – І
тебе із задоволенням зжеруть тархи3. Ти прийшла надто пізно, тому
ночувати будеш тут. Закрий вхід. Плоди молочного дерева в ніші за
твоєю спиною.
Савейна, не промовивши жодного слова, слухняно підійшла до
стіни, дістала з ніші велику, розміром з її голову, матово-сіру кулю і
поклала її на нерівну підлогу біля самого входу в печеру. Повернув-
шись до ніші, дівчина взяла невеликий сріблястий куб і швидко по-
ставила його на підлогу в метрі від кулі. Присівши навпочіпки, під-
чепила пальцями велике трикутне кресало з білого металу, що збе-
рігалося в спеціальному заглибленні в підлозі печери, і сильно вда-
рила по кубі гострим кінцем.
3 Тархи – великі літаючі хижаки, схожі на мавп
5
Кресало обдало Савейну снопом іскор, куб спалахнув жарким ма-
тово-білим вогнем, вихопивши з напівтемряви струнку фігуру дівчи-
ни, велику печеру за її спиною та стару жінку на купі ковдр.
Жар від палаючого куба розбудив в плоді молочного дерева якісь
невидимі процеси і він почав швидко збільшуватися в розмірах. Не
пройшло і хвилини, як сіра куля, збільшившись до неймовірних роз-
мірів, наглухо закоркувала вхід, швидко кристалізуючись під впли-
вом холоду із зовнішньої сторони печери.
Кинувши оком на майже згорілий куб, стара важко підійнялася
зі своїх ковдр, підійшла до великої блискучої кулі, що стояла на ме-
талевій тринозі в дальньому куті печери, і піднесла до його поверх-
ні плазмоїд. Між кулею і плазмоїдом проскочило кілька невеликих
розрядів і плазмоїд, сковзнувши по лезу активатора, повільно про-
сочився вглиб кулі. Через мить печера повністю наповнилася яскра-
вим блакитним світлом і Савейна відчула, як від кулі хвилями у всі
боки почало розходитися тепло.
– Так і будеш стояти? – стара повернулася до ковдр і, зруч-
но влаштувавшись, підібрала під себе ноги. – Де моє вечірнє
підношення?
– Вибач, Каселло! – Савейна швидко зібрала у вузол своє тем-
но-руде волосся, дістала з сумки загорнене в листя бранги м’ясо і по-
дала його хазяйці печери. – Сподіваюся, воно добре просмажилося.
– Зараз перевіримо. Гарні дівчата завжди погано готують, – Касел-
ла взяла у Савейни підношення, розгорнула листя, ретельно обнюха-
ла кожен шматок м’яса і, піднявши руки, почала беззвучно молитися.
Це було надовго. Савейна обережно присіла поруч на одну із
ковдр і подивилася на роздутий плід молочного дерева, що до ран-
ку повинен був захищати печеру від нічного холоду. Кожні двад-
цять шість місяців дозрілі плоди молочного дерева з яскраво-білих
перетворюються в матово-сірі і це означає, що плоди готові до по-
льоту. Незважаючи на сувору заборону, майже всі діти по обидва
боки каньйону так чи інакше літали на переспілих плодах. Потріб-
но було лишень дочекатися моменту, коли роздуті від спеки плоди
будуть готові відірватися від пружних гілок і злетіти в блідо-роже-
ве небо Фарони.
7
Готуючись до цієї події, новачки, потай від дорослих, плели над-
звичайно міцні сітки з фіолетової трави. Сітки накидалися на обрані
ними кулі, а до кінців сіток прив’язували важкі камені, щоб куля за-
вчасно не злетіла в небо. Політ був дуже важливим вчинком в жит-
ті кожного молодого фароніта і ніхто не хотів виглядати в очах сво-
їх однолітків боягузом.
Вважалося, що той, хто не літав на кулі, був гірший за тархів –
жахливих на вигляд крилатих істот, зграї яких час від часу з’являлися
біля стін каньйону в надії вбити якогось фароніта, що втратив пиль-
ність. Але, незважаючи на небезпеку, щороку все нові й нові смілив-
ці злітали на кулях в небо без упевненості в тому, що не стануть обі-
дом для тарха, або, що вітер не віднесе кулю занадто далеко і її обо-
лонка не лусне від спеки над прірвою…
– Непогано, – відірвала Савейну від думок стара. – Ще трохи і ти
зможеш розраховувати на те, що твій чоловік не жбурне тебе на дно
каньйону під час трапези.
– Цього ніколи не буде.
– Не буде чого?
– Не буде ніякого чоловіка.
– Ти дурна, Савейно! Це неодмінно відбудеться. І навіть раніше,
ніж ти думаєш! Твої батьки та батьки твого нареченого уклали уго-
ду ще до твого народження. Так прийнято у вашій касті. Тому, якщо
у тебе виросло волосся унизу живота, а воно у тебе, без сумніву, вже
виросло, ти вийдеш заміж.
– Це неправильно, – Савейна підняла голову і стиснула кула-
ки. – Це моє життя. І мені вирішувати, хочу я з’єднатися з кимось
чи ні.
– Ти мене не чуєш, – Каселла загорнула залишки м’яса в листя і
поклала згорток під ковдру. – Ти нічого не вирішуєш. А всі норовли-
ві наречені закінчували завжди однаково. Їх кидали на корм Сілту4,
а залишки підбирали вічно голодні тархи.
– Якщо вже так трапиться, я вб’ю цього монстра перш, ніж він до-
торкнеться до мене!
4 Сілт – велика хижа тварина, що віддалено нагадує ведмедя
8
– Уб’єш Сілта? – Каселла поклала на коліна велике ввігнуте дзер-
кало і беззвучно розсміялася. – Йому вже триста років! У свій час
Сілт легко вбив присуджену до смерті царицю Кавенну! А Кавенна
була великим воїном! Це вона зі своїм військом прогнала із цих зе-
мель лєстінгів5! Вона теж говорила, що вб’є Сілта, а його іклами ви-
ріже серце Верховному Правителю каньйону. Хтось із добросердеч-
них воїнів навіть кинув Кавенні списа, коли її жбурнули в яму до
звіра. І що? Сілт миттєво здер з її голови волосся, разом зі шкірою, і
зламав їй хребет. І, до речі, чим тобі не подобається це щеня Несліс?
Адже він син другого радника Верховного Правителя. Скажи спаси-
бі, що твій майбутній чоловік не син сіта6, простого ловця паньєри7,
животіючого там, на дні каньйону. Говори, навіщо прийшла. Адже
сьогодні не твоя черга годувати Велику Провидицю…
– Ти дійсно Провидиця… – Савейна зняла накидку, майстерно
зшиту з білої шкіри рогатої змії, і оголила руки. – Ти можеш мені до-
помогти розібратися з моїм тілом, Каселло? У мене почали відшаро-
вуватися хітинові лусочки на руках…
– Як давно ти це помітила? – Каселла прищулила сльозаві очі і на-
хилилася до Савейни.
– Вчора перед сном.
Беззвучно ворушачи губами, стара уважно оглянула її праву руку
від плеча до п’ясті. Потім ще раз і ще.
– Дійсно, так і є. Ти не помилилася. І тепер я розумію, чому боги
завжди були так прихильні до тебе. У тебе вже не вистачає двох пар-
них завитків на плечі й лікті, – стара прикрила очі рукою. – Через
чотири місяці повністю очистяться твої скроні та плечі. На тиль-
них сторонах рук лусочки відмирають в останню чергу. Не думаю,
що ти стільки проживеш… Якщо хтось довідається про відсутність
парних завитків, тебе і твою матір чекає негайна смерть, навіть без
рішення Ради старійшин.
– Чому?! В чому наша провина?! [ Згорнути уривок ]
|
