|
Коло втаємничених : роман
Сергій Батурин
— Kindle Edition (Amazon),
2011.
— 102 с.
— м.Харків. — Наклад 1000 шт.
Жанр:
— Іронічний детектив
Анотація:
Продовження роману "Монолог самотнього мужчини".
У Києві один за одним помирають досить молоді, успішні й абсолютно здорові чоловіки: олігарх і журналіст. Медики не можуть знайти причини цих смертей. Герой, київський журналіст, береться за розслідування. Виявляється, що обидві смерті пов'язані із секретним відкриттям, що за радянських часів було здійснено під патронатом КДБ в одному закритому інституті, а ті, кому тепер належать наукові таємниці минулого, здатні піти на все, щоб правда не вийшла за межі кола втаємничених.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
А от причину з'ясувати... це вам не фунт ізюму. Напишуть в паперах стандартну гостру серцеву недостатність — от і вся причина. І ніхто й дошукуватися не буде, яка така напасть згубила молодого-перспективного племінника.
До цих патологоанатомів підхід треба. А який підхід до нашої людини? Правильно. Витяг я з тумбочки свого столу колекційну пляшку, котру думав виставити співробітникам у день народження, та й поїхав до районної лікарні, де в трупарні чекало результатів моєї оргработи тіло колишнього вже колеги. Добре було лише те, що там у поліклініці лікарем-травматологом працював мій однокласник ... [ Показати весь уривок ]
Микола Можайський, тож діяти я вирішив через нього.
— Розумієте, хлопці, — сказав немолодий прозектор, коли ми випили по першій. — Причин для смерті немає. Жодної серйозної патології. Ну, зайвої ваги кілограмів п’ять-вісім, печінка трішечки збільшена... Але від такого в сорок років не помирають. А так...
— Практично здоровий? — уточнив Микола.
— Абсолютно здоровий. Кажу ж — жодних причин для смерті. Ані ознак хоч якоїсь хвороби, ані — отруєння. Таке враження, що організм просто вимкнули.
Він гмикнув і ми причастилися вдруге.
— І що ж ти написав у висновку? — поцікавився травматолог.
— Щось написав, — станув плечима ветеран-патологоанатом. Потім почухав носа й зітхнув:
— Є там одна заковика... Він, коли його знайшли, сидів на лавці. З моменту смерті пройшло не менше трьох годин. А кров у ноги не стекла...
Мій шкільний приятель завжди мав гострий розум:
— Тобто, він помер лежачи. І тіло ще довго перебувало у такому положенні. І потім його вже мертвого посадили...
— Здається, що саме так. І це вже, — розвів руками оповідач, — не перший випадок. Точнісінько така картина була вчора в цього крутелика.
— В якого крутелика? — нашорошив вуха я.
— Ще прізвище таке ... сільськогосподарське, — не пригадував імені старий лікар. — Висівки, чи як...
— Макуха, — вирвалося в мене.
— От-от, — зрадів він. — А ви що, про нього чули? Чи, бува, справу з ним мали?
— Статтю про нього писав, — не став заглиблюватися в подробиці я. — І що ж, кажете, картина подібна?
— Абсолютно, голову на відсіч даю! — запевнив віртуоз розтинів. — Той, як і цей, геть не мав причин помирати, але таки помер, причому — теж лежачи, а коли знайшли його, він також сидів.
— Ну, не сам же він сів, — резонно заперечив Микола.
— Звісно, — запевнив його колега. — Але підстав вважати смерть одного й другого неприродною, ба й насильницькою, я не маю.
Я не міг не поцікавитися:
— А більше таких випадків не було?
— У мене — ні, — похитав головою старий.
У моїй голові завантажився процесор і почав обробляти інформацію. Інтерес до подальшої бесіди я втратив і сидів з ними виключно з міркувань ввічливості та подальших добрих стосунків, але вони нічого цікавого більше й не говорили.
Дійсно, з якого би ото дива помирати здоровому молодикові, що ніколи не обтяжував себе важкою роботою вкупі з роздумами, переживаннями та сумнівами на моральні теми? Має ж бути якась причина... Десь він був останнім часом, щось робив, з кимось зустрічався. Не просто ж так хлоп несподівано бере в п'ятницю відпустку на тиждень з понеділка, а вже в ніч з того таки понеділка на вівторок його знаходять мертвим. Звісно, можливо, що я й помиляюся, але чуйка моя журналістська вперто підказує: щось в цих міркуваннях є, ще й нашіптує весь час: "Тепліше!"
Слідів своєї діяльності не залишають по собі лише безтілесні духи. А тут має бути хоч якась зачіпка: есемеска в мобільному, номери телефонів, з яких йому дзвонили чи куди він дзвонив...
Ділових щоденників Кассій не мав, вважаючи їх анахронізмом. Замість того в нього на столі завжди були такі здоровецькі пустографки на тиждень — ну, ви знаєте про що я... І от на них він завжди записував щось там йому потрібне. Здається, я й сьогодні зранку її бачив. Якого ж біса я сиджу з цими ескулапами районного масштабу? Коньяк усе одно закінчився...
Я чемненько дякую та ушиваюся до редакції.
Поки мене не було, у кімнаті мого відділу хтось, мабуть, Радомир, начадів тютюном, як рота саперів у солдатській курилці. Хоч би кватирку прочинив. Я закриваюся зсередини і — до столу покійника. У шухлядах — нічого цікавого, півцебра якихось визитівок, мабуть — непотрібних, затребувані він у спеціальному клясері носив, на тому паперовому простирадлі а-ля "діловий щоденник", — теж зеро. Ну, чи зможе допомогти в такій делікатній справі запис: "Іруся, 067-597-...-4... (красівая попа)"? Або — "годинникова майстерня"? Чи то – "елітний клуб"?
Невже Акела схибив? Хоча, в принципі, яке мені діло? Думаю: головний редактор так надимив, — он повна попільничка недопалків, — якщо і я покурю перед від'їздом додому, то великої біди не буде. Сідаю за стіл покійного Дармопука, закурюю свій улюблений "Голуаз". У вічі кидається перекидний календар на столі мого вже колишнього сусіди по кабінету. На ньому — листок із сьогоднішньою датою та нерозбірливими — без півлітри не прочитаєш — Радомировими кривулями. Швиденько перегортаю назад: "вівторок" — "понеділок"— "неділя" — "субота".
Ось вона, п'ятниця. Там усього два записи: через усю сторінку, вочевидь поспіхом... [ Згорнути уривок ]
|
