Наталя Тисовська : Буремна Затока : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Редактор (джерело: Час і події)

Oсь і знову настав час нашого «Літературного додатку». Цього року літо для всіх українців – і для тих, хто живе на Батьківщині, і для тих, хто живе за кордоном – видалося особливо тяжким. Тяжко відірватися від новин, тяжко взагалі зрозуміти, що діється, і як з того рятуватися. Новини розплавляють думку ще потужніше, ніж спека. А думати потрібно швидко, як ніколи, – Батьківщина потребує допомоги, і то допомоги негайної. Грошима, бронежилетами, касками, ліками, добрим словом.
Тому пропонуємо нашим читачам чарівний засіб повернення думок до робочого стану – добре читання. Більше того – ексклюзивний ... [ Показати всю рецензію ] роман, котрий ще не вийшов у друк!
На початку 2014 року ми вже друкували роман Наталі Тисовської – містичний детектив «Три таємниці Великого озера». У ньому українським студентам довелося розслідувати жахливе вбивство в містечку Буремна Затока. Для успіху розслідування головним героям довелося не тільки заглибитися у архіви УПА, а й заручитися підтримкою посланця індіанських богів, жовтогарячого койота-веселуна.
Цього разу ми пропонуємо вам продовження роману. Що цікаво, писалося воно два роки тому – однак лежало на полицях і чекало свого часу. Але уважний читач помітить, що події роману дивним чином перегукуються з тим, що зараз відбувається в Україні – починаючи з листопада 2013 року.
Щоправда, автор не дуже шкодувала своїх героїв – так само, як і Доля не дуже шкодувала найкращих синів України. І тому у нас є прохання до українських письменників. Панове! Навіть Господь Бог дозволяє добрим дивам ставатися в людському житті. Тому письменники просто зобов’язані навіть в найсумніший і найреалістичніший роман додати хоча б одне добре диво! Не забувайте, що думки формують реальність – а ви керуєте думками і почуттями багатьох людей!
Є в нас прохання і до читачів – навіть два прохання.
Перше – читаймо романи творчо. Якщо автор не зміг придумати для роману доброго дива – тренуймо свою уяву, вигадуймо добрі дива самі. Філософи кажуть, що від думок народу залежить доля країни – і в нас нема підстав їм не довіряти. Тож вірмо в дива і просімо за них Бога.
Друге прохання – підтримуймо наших письменників (ну і, звісно, наші газети та видавництва, котрі друкують наших письменників : ) ). Події останніх кількох місяців дуже гарно показують, що народ, котрий шкодує кошти на свою культуру, буде змушений шукати кошти на зброю і бронежилети. І те, що йде війна, означає, що слово потрібно підтримувати ще потужніше, ніж армію – бо це найсильніша і найдієвіша зброя.
Війна – це не змагання танків і не змагання військових. Війна – це змагання духу, ідей, змагання віри. Це змагання людей, котрі вірять в свою Батьківщину – а цю віру якраз і прищеплює література. Без віри навіть з перемоги користі буде мало. Війну ми можемо виграти – але що ми будемо робити з людьми, котрі потрапили під вплив ворожої культури? Війну ідей самою лишень зброєю не виграєш…
Втім, повернімося до нашого роману.
Хоч і з великими втратами, однак його герої досягнуть свого.
Зацитую невеличкий шматочок:
«Валерій пережив відчуття дежавю: як місяць тому в аеропорту, на нього дивилася ворона з розпростертими крилами, які виявлялися великими вухами на голові койота, а койот переростав у лобату голову з гачкуватим дзьобом, що затискав рибину.
Стажер Нечипоренко розгублено озирнувся на дружину, але йому відповіла Ожавашко, яка несподівано опинилася поруч:
– Це тотем-вотик на честь Джері Ґранта й усіх загиблих за свободу. Частина нашої старовинної поховальної церемонії, нагадування про загробне життя, висловлення любові й поваги до померлих.
Валерій не міг відірвати від Буревісника погляду. А птах дивився на нього живими розумними очима, ніби ось-ось розтулить дзьоб і заговорить: «А твій народ готовий знайти свого оджимо і йти за ним до кінця?»
Зацікавлені?
Тоді дайте душі перепочити від новин – і беріться за читання.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Володимир Чернишенко (джерело: Літакцент)

Українці як представники етносу, який зазнав тривалого гноблення, фізичного й духовного винищення, мають особливе ставлення до інших народів світу, яким теж у різні часи велося несолодко. Звідси наша симпатія до шотландців, визвольних змагань Ірландії, повстанців Ольстера та країни басків. Однак у жодному з цих випадків узагальнення не стають такими відчутними, як у випадку корінного населення Північної Америки. Думаю, багато хто проводив історичні паралелі між широко розкрученими німецьким кінематографом індіанцями та українськими збройними формуваннями: від козаків і до отаманів Холодного Яру. ... [ Показати всю рецензію ] А звіряче винищення і переселення з праматерніх земель до резервацій дуже вже подібне на голодомори й депортації українців.

Тому новий роман Наталії Тисовської «Буремна Затока» просто мусить озватися у серцях українських читачів. Звісно, насамперед він потішить відданих фанатів коронованої авторки та продуктивної перекладачки. Бо ж книга розгортається у вже знайомій локації – Буремній Затоці, де вже перетиналися з українцями шляхи головних героїв Пітера Аніта та Ожавашко. Цього разу у вирі заокеанських подій інші старі знайомці – відьма Мокрина Мокош-Нечипоренко та її міліціонер-чоловік. А найкраще в цьому те, що для тих, хто не читав «Останнього шамана» чи «Трьох таємниць Великого озера», ці передісторії не надто багато і значать, тобто можна читати «Буремну Затоку» як окремий твір. Просто автори, які створюють власний розгалужений світ з наскрізними персонажами, завжди приваблюють по-особливому.

Роман ділиться на дві книги. Перша з них – уже традиційний для авторки містичний детектив. Розслідування джерел поширення невідомого наркотика відбувається з усіма атрибутами американського поліційного фільму і заводить українського стажера та його місцевих колег у глухий кут – наркоманів половлено, роздрібну торгівлю накрито, але наркотик поширюється і не ідентифікується. На цьому детектив завершено, на жаль, без шансів для читача щось передбачити чи про щось здогадатися. Бо пояснення лежить у суто містичній площині.

Вона (містична складова), окреслена у попередніх повістях-приквелах, очевидно, має особливу вагу для авторки. Зокрема править за один з основних засобів і обґрунтування світоглядних позицій героїв, і пояснення глибинних причин того, що відбувається. У оприлюдненій нині «електрокнижній» версії роману вона значно урізана, що полегшує сприйняття, але і позбавляє читача багатьох частин пазлу. Авторка обіцяє незабаром повну версію на папері – тоді багато що проясниться. Зокрема, читач більше дізнається про українку Мокрину і про індіанця Трапера – Великого Зайця…

Але вже й у цій версії любителі містичної родзинки будуть особливо потішені та здивовані, особливо гарно прописаним зв’язком українського та індіанського потойбіччя. Мене ж привабило інше. «Сніг непам’яті» – назва містичного наркотика, який викликає апатію і те, що зветься у нас «національною амнезією». Детальніше розповідати не буду, аби не псувати задоволення від читання. Символізм «снігу» лежить на поверхні, але це не дратує, а змушує замислитися. Яскравою паралеллю авторського ходу Тисовської може бути «сонячний хліб» Володимира Винниченка. Пригадуєте, у «Сонячній машині» було винайдено апарат, що створював хліб із сонячної енергії? Неодмінним атрибутом того хліба була крапелька поту людини, яка потім той хліб їстиме. Так само прозора алюзія, так само глибоко вкорінений у нашій історії символізм...

Вирішення питання «снігу» приводить нас у другу книгу роману, яку я умовно назвав для себе «У вогні» за аналогією з відомою і вже видатною трилогією Сюзанни Коллінз «Голодні ігри». Аналогія проста – друга книга роману Тисовської оповідає про революцію тубільного населення у сучасній Америці. Упосліджене, майже безправне, віками гноблене, воно повстає, озброївшись промовистим лозунгом: «Хочеш бути анішинабе – будь!» (анішинабе –одна з народностей корінного американського населення, що дослівно перекладається як «людина»). Масові акції громадянської непокори, перешкоджання незаконному будівництву, повалення пам’ятника гнобителю-колонізатору, а з іншого боку – переслідування незалежних журналістів, провокації влади; усі ці атрибути сучасної революції, так сильно знайомі нам, описує і осмислює авторка. Це вже не романтична оповідь про хоробрих індіанців і підлих ковбоїв, час вніс свої корективи, і суспільне протистояння має належний йому вигляд, без прикрас.

Навдивовижу, текст було написано задовго до початку подій Євромайдану в Україні, але багато сцен, описаних у книжці, впізнаються непомильно – багато хто з нас бачив їх на власні очі чи на екранах телевізорів. Тільки форма у «Беркута» трохи інша. Якусь мить навіть шкодуєш, що українські демонстранти не відрізняються від урядових сил кольором шкіри... І в цю мить мудра авторка вводить персонажів-білих, які теж стоять за справедливість, ідуть на жертви і здобувають і собі почесні місця біля багать у Селищі пращурів (більш відомому нам як Країна вічного полювання).

Поза тим – помилково було б радити книжку любителям бойовиків та екшну. Хоча голлівудські прийоми гостросюжетної оповіді тут присутні (і це добре, хай йому грець!) основна боротьба триває у душах героїв, і саме на ній несамохіть зосереджується авторка. «На чиєму ти боці?» – запитують у старшого лейтенанта з України. «Пам’ятай, хто твій ворог» – так і хочеться зацитувати у відповідь інший відомий мем... Молодий професор Пітер Аніт чекає, коли з’явиться лідер, здатний повести за собою його народ, і знаходить цього лідера зненацька і зовсім несподівано для себе... Ожавашко, колишня наркоманка, знаходить сили для спротиву і сама дивується, де їх стільки взялося...

Фінал революції, яка супроводжується інформаційною блокадою регіону, терактами і комендантською годиною, непередбачуваний. Локальна перемога (повернення у власність громади анішинабів копальні, виявленої на їхніх законних землях) може послужити початком ще більших репресій, а може й започаткувати нові перемоги революції... Це читачу належить домислити самому. Що ж до мене, то я недарма вжив порівняння з трилогією Коллінз. Історія обривається в кінці другої книги, коли увесь Панем охоплено рухом опору, але... Що далі? Чи авторка недаремно оприлюднила текст саме зараз і ми, українці, побачимо продовження у випусках новин у найближчі місяці? Чи, може, таки з’явиться ота омріяна «Переспівниця» і для нас, і для братнього народу анішинабів? Час покаже.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Гранецька (джерело: Офіційний сайт письменниці)

«Буремна Затока» – моя остання прочитана книжка 2013 року, що стала справдешнім подарунком долі, адже це довгоочікуване продовження улюблених «Трьох таємниць Великого озера», котрі трапилися мені після «Коронації слова-2011». Новий роман, який Наталя Тисовська присвячує всім революціям усіх часів, було опубліковано видавництвом «Електрокнига» на підтримку Євромайдану. «Читайте книжку і, будь ласка, не будьте байдужі, – звертається авторка до своїх читачів із платформи літературного сайту «Автура», де роман знаходиться у вільному доступі. – Вийдіть на Майдан і допоможіть хлопцям і дівчатам, які ... [ Показати всю рецензію ] нині борються за нас, чим зможете – харчами, теплим одягом, своєю присутністю. Ми разом! Свободу не спинити!».

Звісно, така книга читалася з особливим настроєм. Та й зміст її напрочуд співзвучний із подіями, що наразі відбуваються на Банковій. Разом із родиною Валерія Нечипоренка – українського міліціянта-стажера ми потрапляємо до вже знайомого з «Трьох таємниць…» американського містечка Буремна Затока, де визріває чергова індіанська революція. Адже в племені анішинабів таки відібрали Смарагдову копальню, а їхні діти помирають від таємничого наркотику, що його місцеві звуть «снігом непам’яті»… Люди виходять на вулиці і все повторюється з дивовижною точністю: збройні розгони мирних протестів, брудні провокації і зрештою – тріумфальне повалення пам’ятника тирану, тільки замість горезвісного Леніна це Дункан Кемпбелл Скотт, очільник департаменту в справах індіанців, метою котрого було «…працювати, поки не залишиться жодного індіанця, який не підпорядковувався б загальній політиці, поки не зникне і індіанське питання, і департамент у справах індіанців».

Чи здобудуть анішинабе свої давно омріяні права? Чи вистоїмо ми у боротьбі за європейську Україну? Вони напрочуд схожі на нас, індіанці. Така ж нескорена нація, те саме прагнення бути собою на своїй землі, й однаково драматична історія, втоплена завойовниками в крові. Наталя Тисовська була і залишається наразі єдиною українською письменницею, якій попри часи і кордони вдалося познайомити ці два світи, показати їх справжніми, живими і прекрасними у своїй волі до перемоги. Тому раджу всім читати «Буремну Затоку» і долучаюся до заклику Наталі виходити на Майдан. Ми разом! Свободу не спинити!

[ Згорнути рецензію ]