Олексій Чупа : Десять слів про вітчизну : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Людмила Сайко (джерело: Друг читача)

10 слів про Вітчизну і не тільки

Олексій Чупа. 10 слів про Вітчизну і стільки ж про любов. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 240 с.

Як бути, коли в чужій країні у тебе вкрали усі гроші, не покладені на банківський рахунок, як це прийнято робити в сучасному світі, а за традицією наших прадідів напханих у торбу? При цьому ти вже залишив пункт А, тобто Україну, але не доїхав до пункту Б, тобто Чехії. Цією ситуацією розпочинається новий роман письменника із Донеччини Олексія Чупи.


Через польських гопників українець Роман залишився у Варшаві, до того ж із сліпою дівчиною – Оленкою. ... [ Показати всю рецензію ] Відразу на сцені з’являється Аґнєшка – приваблива полька, яка, на перший погляд, пропонує найліпший вихід із ситуації… Здається, розвиток подій спрогнозувати нескладно.

Спочатку у вічі кидаються стосунки між чоловіком і жінкою, проте не менш важливого, а, можливо, й головного звучання у творі набувають стосунки між головним героєм і його батьківщиною. Роман з Оленкою, як багато українців вирішили залишити Україну, в якій, здається, померла остання надія на нормальне життя.

«Проблем просто море. Не море навіть, а океан. І може, з часом вдалося б розв’язати всі ці проблеми, тільки ось коли тягнешся рукою до кінчика якоїсь нитки в клубку, тебе щоразу луплять чимось, схожим на міліцейський кийок. Руки від цього болять неймовірно, а з часом і бажання лізти в чомусь розбиратися зникає. Це як умовні рефлекси…[…] Тільки щури це розуміють із другої-третьої спроби й потім починають шукати нових шляхів, навчені гірким досвідом, а українці нічого не вчаться, тому керувати ними, певно, навіть легше».

Стосунки із Україною у головного героя складаються важко. Лише пройшовши випробування розлукою, він зрозумів, що шлях втечі – не його шлях.

Стосунки із жінками для Романа – не менш терниста стежка. І якщо не аналізувати «10 слів про Вітчизну» комплексно, тобто з точки зору впливу на особистість зовнішніх і внутрішніх чинників – суспільно-політичних, внутрішньо-сімейних, глибоко психологічних, духовних, – лінію кохання у творі можна розглянути з двох позицій.

1. Звільнення від залежності. З одного боку герой звільняється від ілюзії щодо можливості повноцінного існування без батьківщини, а з іншого – від задушливих стосунків зі сліпою дівчиною, біля якої його тримає не стільки кохання, скільки ілюзія власного обов’язку через її каліцтво.

Хоча, що таке обов’язок? Нашим батькам, вихованим в кращих традиціях радянської ідеології, є цілком зрозумілим поняття совісті і поняття обов’язку – перед країною, сім’єю – дружиною/чоловіком, батьками, дітьми, суспільством… Однак час давно змінився – сьогодні значно менше людей, які спроможні роками бути нещасними через примарне уявлення обов’язку. Тримає лише те, що йде від серця – цей очевидний висновок можна зробити, дочитавши твір.

2. Можна також проаналізувати твір і з іншого боку – з позицій совісті, глибоко духовного переконання. Це лежить у значно глибшій площині, аніж будь-яке нав’язане вихованням поняття обов’язку. Це – те, що йде від серця. Отож, якщо, проаналізувати твір з цих позицій, його можна цілком потрактувати, як історію зради. Цій зраді головний герой спочатку опирається, але автор поступово показує, що жінка (в даному випадку Аґнєшка) й чорта обдурить. І йдеться не про фізичну зраду – її як такої не було. Ця зрада – значно гірша, адже Роман поступово зраджує сліпу дівчину в своєму серці…

Два слова про жінок
1. Олена. Окремої уваги заслуговує її нелогічна поведінка, адже «…вона переконалась, що тут не обходиться без незримої присутності іншої жінки, пристрасної, екстатичної й наелектризованої…».

Люди, позбавлені одного з відчуттів, мають загострені інші відчуття, зокрема інтуїцію. Тому нелогічна поведінка Оленки у творі жодним чином не вмотивована. З одного боку, втратити Романа для неї – кінець життя, повне нищення її світу, з другого – вона розуміє, що між ними вже стоїть інша жінка, а з третього… робить усе, щоб залишитися у Празі. Хоча, звісно, мало б бути якраз навпаки.

2. Аґнєшка. Важко спрогнозувати подальші стосунки головного героя з розбещеною інтелектуалкою, яка найбільше любить іриски і свого кота. Проте, якщо іриски – то в кожній шпарині помешкання, а якщо кіт – то він персона номер два в серці польки після неї самої. Знаково, що в обмін на Романа письменниця зрештою готова навіть кота віддати, не лише квартиру…

Що чіпляє саму Аґнєшку? Безумовна відданість Романа сліпій дівчині. А ще – він випадково пригощає польку ірисками. Однак не варто забувати, що Аґнєшка переросла середньостатистичні стосунки між чоловіком і жінкою. Свобода і власна ідентичність й надалі домінуватимуть в її списку, як тільки перша пристрасть притамується. До того ж вона так само, як і Роман, має стосунки із батьківщиною, щоправда, своєю.

Що чекає на Романа в разі невдачі? Імовірно, нове звільнення чи нова зрада. Принаймні стосунки з батьківщиною він вирішив…

Що імпонує? Твір сильний, в ньому немає нічого зайвого – описів, деталей, слів. Читається легко і, що не менш важливо, змушує замислитися.

Людмила Сайко

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Яковленко (джерело: Газета "День")

Поява нової української книжки — це завжди подія, адже державною мовою в Україні видають здебільшого підручники, а домінують на ринку імпортні видання. Ще важливішою вона стає, бо книжка ця написана автором, який живе у Донецькій області, серед териконів, заводів, «російськомовних». І тим паче, коли ця книжка — про любов до Вітчизни. Так можна охарактеризувати дебютну книжку макіївського автора Олексія Чупи «10 слів про Вітчизну і стільки ж про любов», яку надрукувало видавництво «Клуб сімейного дозвілля» (раніше Олексій Чупа видавав свої твори лише у «самвидаві», поширюючи тексти в мережі).

Увагу ... [ Показати всю рецензію ] до цієї невеличкої книжки на 240 сторінок привертає ще й те, хто долучився до її появи: передмова Андрія Любки, відгуки Сергія Жадана та Юрія Андруховича, обкладинка Марисі Рудської — словом, «відомих у певних колах» людей. Але що в цій книжці хорошого? Що в ній такого, що має привернути читача на свій бік?

За словами Юрія Андруховича: «Місцями просто майстерно, місцями майстерно, зворушливо і наївно. Іноді надзвичайно зворушливо, але в хорошому сенсі, тобто не сентиментально. «10 слів...» просто вимагають бути опублікованими саме тут і тепер». Андрій Любка, на відміну від старшого колеги, більш стриманий. Він зазначає: «Добре, що в молодій українській літературі є такі тексти — динамічні, заплутані, з відтінками чорного гумору й фантасмагоричними сюжетними віражами».

Так, є тут цікаві описи, мрійливість та романтизм, однак присутня також критика сучасного стану суспільства. Є тут зрада, брехня і любов, є тут навіть кіт. Цікаво, що про всі ці романтично несентиментальні речі написала людина, яка працює на макіївському заводі, живе у районі, що в народі називається Бандер (через те, що оселялись там переважно вихідці із Західної України) і щодня насолоджується запахом уранішньої випічки змішаним із заводським димом.

«10 слів...» — це романтична історія про те, чим для людини є місце, де вона живе, про те, чи вдячні ми тій спадщині, яка дісталася нам від минулих поколінь. Хоча у романі й описано «любовний трикутник», йдеться не про стосунки чоловіка та жінки. Це — книжка про роман між людиною та країною. Вона стовідсотково влучає в контекст теперішніх українських реалій. Захищати себе і бігти з країни чи залишатись і боротись зі свавіллям, стереотипністю та «трухою» — питання, яке стоїть сьогодні перед кожним українцем.

«Любов прекрасна тим, що надає напруги й розвитку будь-якому сюжету, надає правдивості й доречності всім казковим збігам та персонажам, надає драматизму й щирості нашим щоденним переживанням. Пропонована вашій увазі книжка є яскравим підтвердженням тому», — влучно зазначає Сергій Жадан.

Герой книжки (Роман) обирає виїзд за кордон. Власне, як і значна частина українців. Однак цей твір не налаштовує читача на поїздку до «солодкої» Європи. Ця книжка злить, ця книжка вганяє у депресію, бо змушує усвідомити, що, де б ви не були, ви не зможете абстрагуватися від своєї батьківщини, від своєї історії, від тих людей, які залишись там. Це — не та література, яка змушує плакати і жаліти себе. Навпаки, вона ніби хоче видряпати вам очі і кричить: «Ви самі винні — вирішуйте, дійте!»

І що залишається після такого месиджу? Лише на власний читацький смак оцінити, чи виправданою була солодкувата «критика» літературних «стариганів», і врешті, вирішити: діяти чи втікати від проблем.

Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День»

[ Згорнути рецензію ]