|
Кава по-польськи : роман
Сергій Батурин
— Дуліби,
2014.
— 264 с.
— (Серія: Дулібський детектив).
— м.Київ. — Наклад 1500 шт.
Жанр:
— Іронічний детектив
Анотація:
Стабільне життя успішного столичного журналіста враз перетворюється на суцільну низку пригод з тотальним стеженням, прослуховуванням телефонів, бійками, кіднепінгом та небезпечними погонями, шантажем і погрозами, тільки-но Олексій Дем'яненко пристає на пропозицію інженера Ріхарда, небожа й імовірного спадкоємця померлого німецького барона, разом прояснити деякі баронові сімейні таємниці, що виникли за перебування німецького аристократа на території України під час Другої світової війни. Як на те в житті Олексія знову з'являється жінка, в котру він колись був щиро закоханий.
Чи вдасться героєві розв'язати всі загадки, що підносить йому доля, і не вплутатися до нової детективної історії?
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Якби людство не вміло шукати, воно давно би вимерло. Шукають усі. Хтось — легких хлібів (хтозна, чи є такі взагалі), інші — теплих країв або принаймні місць, котрісь — свою другу половинку.
І майже ніхто не знаходить бажаного. Один дошукується філософського каменю, а винаходить порох, другий — винюхує короткий шлях до Індії, а відкриває — Америку. Я вже не кажу про скарби Полуботка, бібліотеку Ярослава, оригінали "Іліади", "Слова о полку Ігоревім" чи "Велесової книги". Конструюють бізнес-плани західного штибу, а виходять старі, як світ, схеми "як обдурити податкову".
Пошуки врятують людство, ... [ Показати весь уривок ]
бо у пошуках — рушійна сила життя. Талант знаходити — чи кара, з якого боку ще на те подивитись — дається одиницям за якісь тяжкі гріхи у минулих життях. Дороговкази, мапи, досвід батьків та програми ТБ на тиждень нам, по суті, ні до чого. Позбавте себе задоволення клацати пультом, гасаючи з каналу на канал, і розплануйте перегляд телевізора за допомогою дешевої газетки, придбаної у переході (нащо: до скриньки з десяток безкоштовних накидають?) — усе, край: ви — нещасна людина, і гризуть вас сумніви: а чи не пропускаю я чогось більш цікавого на інших частотах?
А якщо ви — митець, то знайти означає — вмерти.
І якби ми надибували свою пару без довгих пошуків, спроб і помилок, людство би повільно збожеволіло від нудьги під безперервний урочисто-бравурний весільний марш Крендельсона.
Найліпший алгоритм для людства, на моє скромне ІМХО, це — вигадати щось зовсім несумірне, як Індія в Америці, шукати його, вигадане, не знати де (хоч би й Індостан у Карибському морі), знайти таки щось геть зовсім інше, але врешті-решт змикитити, що твоя знахідка теж аж ніяк не зайва, і від неї можна дістати чимало користі. Як от від Латинської Америки: це вам і самба — румба — ча-ча-ча, і сомбреро з пончо, і Ерік (Ель-Терібль) Моралес плюс Антоніо Баррера, і команданте Че у береті, гаванські сигари, вулкан Попокатепетль, верхівки Мачу-Пікчу, товстун Марадона, геніальний Сікейрос, псевдофілософ Коельо, Маркес, Борхес, Кортсар, Альєнде (не Сальвадор), Ернандес, Нерво та, якщо вас цей реєстр не переконує, сам Едсон Арантес ду Насіменто, якого, мабуть, так ніхто давно не зве, і навіть онуки звертаються до нього не інакше, як дідусю Пеле!
А якби пан Кристобаль Колон натрапив таки на свою Індію у тих краях, що мало би людство у дебеті, крім купи дешевого червоного перцю, кориці та імбиру? Уявіть собі: взагалі не існує святкового Ріо з карнавалом, самбадрому, параду танцювальних шкіл, стадіону "Маракана", загадки золота інків , пірамід, бразильської кави, аргентинського танго, мужніх гаучо і мачо, пустелі Наска; ніколи не народжувалися Ґаррінча та Евіта Перон? Шакіра та Джей-Ло з їхніми справжніми неповторними жіночними задками?
Та це ні в тин ні у ворота: хай пропаде він пропадом, той червоний перець, я погоджуюся на хмелі-сунелі та лавр благородний!
Пошук способів досягнення нестямної мети — от що головне.
Задача, яку поставив у заповіті барон Карл-Отто фон Пферденкруп перед небожем по сестрі та єдиним спадкоємцем, була проста й неймовірна: цей красивий документ з п’ятьма ступенями захисту (завірений, до речі, у нотаріальній конторі "Фартман і партнери"), з червоними печатками та голограмами, проголошував, що 99 відсотків рухомого та нерухомого майна барона (замок, броварня, винокурня, меблева фабрика, цінні папірен унд кошти на банківському рахунку) по смерті пана Карла-Отто перейдуть у власність пана Ріхарда Шваненвальда виключно за умови, що означений Ріхард знайде в Україні пані Марію (прізвища спадкодавець не пам’ятає), яку герр Пферденкруп покохав на усе життя, перебуваючи у названій країні під час Східної кампанії 1941—1945 рр., і передасть їй або її спадкоємцям (у разі її смерті) після того, як представниками нотаріальної контори "Фартман і партнери" буде встановлено, що це — само та особа, про яку йдеться, частки спадку розміром в 1 відсоток, що становить 1 млн. ойро.
У випадку, якщо зазначена особа померла і не залишила по собі спадкоємців, після того, як представниками нотаріальної контори "Фартманн і партнери" буде встановлено, що це — само та особа, 1 млн. ойро буде переданий громаді населеного пункту , де вона прожила останні роки свого життя, на доброчинність.
У випадку, якщо зазначена особа протягом шести місяців з моменту смерті спадкодавця не буде знайдена чи її доля достеменно не буде встановлена, сто відсотків спадку перейдуть в управління зазначеної нотаріальної контори для продажу нерухомого майна і подальшої передачі усіх коштів до благодійницьких установ.
Маразм ситуації полягав у тому, що пан барон не лише прізвища Марії не пам’ятав, але й назви населеного пункту. Лише те, що було це десь у Київській ґебіт.
До документу додавалися старовинні чорно-білі фото (молода красуня та бравий обер-лейтенант, на одній картці — вдягнений у цивільне), послужний список майора (дослужився під кінець війни) інтендантської служби фон Пферденкрупа і свідоцтво про його смерть у березні поточного року. Отже, п’ять місяців з відведених добрим дядечком-бароном на пошуки шести вже пройшли….
Жертвою майорового кохання і за сумісництвом його єдиним спадкоємцем виявився Ріхард Шваненвальд, друг моїх улюблених німецьких артистів.
— Розумієш, яка штука, — повернув я Ріхардові, добряче роздивившись, його документи. — У час, коли твій дядечко закохувався у наших краях, Київська область була у два рази більша: після війни від неї відрізали шматок і створили з нього Черкаську.
Це він зрозумів, хоча … багато чого йому у нашому житті просто не дано зрозуміти. Він, наприклад приїхав на новенькому "фольксвагені" з єврономерами і чудувався, чого це його під кожним стовпом зупиняє гаішник. Ще більше здивувався, коли я запропонував йому залишити машину в братовому гаражі та взяти натомість братів же "Луаз". За десять років, що брат їздить на цьому місцевому диві на дачу, на полювання та на рибалку, його жодного разу жоден інспектор не зупинив. Коли я сказав про це Ріхарду, він невимовно вразився.
Так і пізніше він не міг усвідомити, потрапивши на Київський приміський вокзал: і будівля відремонтована, і турнікети сучасні, і перони красиві, як у Німеччині, і електрички є не гірші, чому ж валяється стільки недогризків яблук, качанів від кукурудзи, недопалків та обгорток від морозива. Він не міг второпати: чому? — он же урни є…
— Українці люблять замітати? — ошелешив мене він.
— Ні.
— Тоді чому ж вони кидають сміття просто на перонах, схожих на німецькі, та у потягах, що виглядають так гарно?
— Проблема от у чому, — спробував пояснити я. — Ми можемо набудувати вокзалів, перонів та потягів не гірших, ніж у Європі. Але де на все це європейців набрати?
Він, здається, знову нічого не зрозумів.
Хай там як, але Ріхард Шваненвальд, друг моїх друзів, приїхав, я брякнув з мобільного до Німеччини, видзвонивши майже усі гроші з рахунку, і доповів напівзабутою англійською (так і спілкуємось: ані Кай-Уве, ані Момо не володіють українською чи російською, а я проходив у школі та інституті англійську), що все о’кей, ми зустрілись і наш експедишен Україною воз стартед. Мені відповіли, також мовою Шекспіра, Черчилля та Бенні Хілла, значно більш пристойною, ніж моя, що, мовляв, дуже вдячні і таке різне.
— Дякувати поки що немає за що, — пробурчав я, давши відбій.
Небіж німецького дядечка, треба віддати йому належне, так-сяк говорив по-нашому: приблизно, як я — англійською. Наслухавшись баронових оповідок про бевундерсверт Україну, він вирішив вивчити її мову і купив українсько-німецького словника та дві книжки одного українського письменника — рідною німецькою та в оригіналі. На його здивування, у словнику не відшукувалися лексеми, якими послуговувався популярний у Німеччині автор. У розпачі Ріхард кинувся до дядька. Той погортав бестселер і виніс вердикт: це — російська.
"Україна — не Росія", — примовляв у таких випадках відомий усім Данилич. Українська — не російська, підтвердимо ми. Ріхард кілька разів намагався з’ясувати у мене, чому той достойник — український письменник, якщо пише російською.
— Тому що живе в Україні, — сказав я.
— Фредерік Дар значну частину життя прожив поза Францією, але писав французькою і світом сприймається як французький письменник, — доводив мені мій німецький гість. — А цей літератор не живе в Росії, але пише російською, отже, за аналогією, він — російський.
Фредерік Дар і в Африці залишився би Фредеріком Даром: п’ять сторінок на день, п’ять романів на рік; дві сотні книжок і понад двісті мільйонів загального накладу!
— Жодних аналогій! — відрубав я. — Український, а не російський, і край!
— Чому? — сполотнів від граничного напруження свого IQ німець.
— Тому що Україна — не Росія!
Він і цього разу нічого не зрозумів. Та як йому поясниш, що ми аж так надто довго мали обмежене право на своє, що мало не почали його забувати, а тепер заходилися його відшукувати і ладні й в самого дідька знайти вкраїнське коріння.
Ріхард привіз із собою кілька листів, що їх строчив Карл-Отто фон Пферденкруп з окупованої України. Там, правда, жодного натяку на якусь Марію, зате топонімів таки чимало.
Виявляється, дядечко служив по інтендантській лінії, на фронті не був і особисто не стріляв, а лише постачав вермахту провіант, заготовляючи його в тилу. Не знаю, хто гірший ворог: той, хто стріляє в озброєного чужого солдата, чи хто зводить з двору єдину корову, лишаючи напризволяще цілу родину, прирікаючи її у найліпшому випадку на голодне виживання.
Ні, я не відчуваю ворожнечі ані до німців як таких, ані до померлого інтенданта, тим паче — до його родича, який, чесно кажучи, має мізерний шанс перетворитися на спадкоємця. Ми з ним чудово порозумілися і без фонду "Взаєморозуміння", випивши у перший же день за знайомство пляшку "Тиси" — до краплі і "Корну" — майже до половини. Війна — штука апріорі неправедна; та, — найжорстокіша, — так давно закінчилася, що й прадіди далеко не в усіх на ній воювали, але у мене з дитинства якесь болісне відчуття несправедливості.
То я почав про топоніми. Ми склали реєстр усіх сіл та селищ, які згадував у листах пан інтендант, відкинули ті, що відносилися до Чернігівської, Житомирської та Полтавської областей, проаналізували залишки і вирішили починати з тих районів Київської, де мали найбільші шанси. Найчастіше згадувалися у листах населені пункти Обухівського та теперішнього Іванківського районів.
Вже зранку помандруєм — вирішив я. Тоді-то і подзвонив до Німеччини.
Кохання — кóхання, з вечора й до рання! Через тебе зависли у повітрі і можуть шубовснути у гуманітарний вакуум сто мільйонів ойро, через якесь губате дівчисько з вологими очима, що наважилося (сáме - наважилася, бо на вигляд — зовсім не нахабне) закохатися під час війни у ворожого офіцера. І він теж — Вася з гербом та зáмком. Він що, не знав, що закони його фатерлянду, який тоді тимчасово звався Третім рейхом, не дозволяли шлюбів з "неарійцями"? Нащо дівці голову морочив? За будь-якого закінчення війни ці стосунки були безперспективними. Та якщо гроші їй залишив через шістдесят років і так з іншою і не одружився — виходить, кохав?
Їй, тій Марії, не більше двадцяти на фото. Тобто, тепер — десь вісімдесят, плюс-мінус три-чотири роки. Чи жива ще?
Ну, я розумію: залізна завіса, сталінізм, два світи — два способи життя… Але чого ж пан барон не шукав свою трепетну Марічхен у ті часи, коли плямоголовий генсек цілувався з канцлером на прізвище Капуста? Коли в них розтягували по камінчиках Берлінську стіну , а у нас вчорашні дисиденти у вишиванках збирали двохсоттисячні мітинги? Тут тобі до послуг усі Червоні Хрести, Меморіали, Просвіти, газети та ТБ — що хочеш. Це ж сенсаційна для тих часів тема: два тоталітарних режими не збороли їхнього кохання!
Ні, згадав лише перед самісінькою депортацією до Вельзевула.
Хоча, може, я і помиляюся, не виключено, що дядечко побоювався, що у неї — родина і його поява буде недоречною? І до чого така умова? Хай би небіж отримав свою частку, а нотаріус Фартманн разом із партнерами розшукував цю Марію чи її нащадків. Але зробив хай через дупу, але по-своєму. Оце вже вдача. Справжній арієць, характер нордичний!
Не можу я зрозуміти його логіки. Що тут скажеш? Україна — не Німеччина!
Причепурилася та Марія перед фотографуванням. Аби виглядати на картці. Ну, це правильно. Хоча жінки, як на мене, надають забагато уваги словосполученню зовнішній вигляд. І вкладають у нього надміру сенсу. "Я для себе так вдяглася та нафарбувалася!"
Дозвольте трішечки засумніватись! Нині який сексотип у моді? Не кажу — кращий чи гірший, саме — модний? Довгі ноги, сіднички, кожна з кулачок, і великі груди ? Чи не звідси — високі підбори, обтягуючі штанці та глибокий виріз? А колись, як модні були пишні форми, жінки для себе робили ватяні накладки на зад і вшивали обручі у спідниці? У Східній Африці мужчини вважають красивою довгу шию, то жінки для себе витягують її мідними кільцями до такої довжини, що без тих ободів і голови тримати не можуть? А на Сході, де бажана маленька ніжка, жіноцтво для себе нівечить кінцівки колодками?
Зовнішній вигляд, зовнішній вигляд… Та чоловікові, який кохає, зранку, без макіяжу та зачіски, його жінка не менш бажана, ніж ввечері, а може — й більше. Довершена тілесно порожня дурепа мало кого з чоловіків зацікавить довше, ніж на одну ніч, якщо , звісно, у того чоловіка на шиї голова, а не макітра. Внутрішня сутність жінки — ось що важливо. Але якщо ти нафарбувалася для мене — сонечко, я тобі дуже вдячний!
І ще. Найбільша шльондра, яку я бачив у житті, виглядала, як справжня "тургєнєвская дєвушка". Думаєте, хоч один путній — запав?
Але довго думати про це часу не було — завтра у дорогу.
"Луаз", звісно, не такий комфортабельний, як "фольксваген", таж і їхати нам не на Берлін. Скільки там від станції метро "Позняки" до самого Обухова? Головне — поскочити південний міст з його обов’язковою вранішньою пробкою. А для цього треба проїхати цю споруду десь о сьомій, найпізніше — о пів на восьму, бо потім міст забере більше часу, ніж уся дорога після нього. [ Згорнути уривок ]
|
