Крим Анатолій : Украинская каб(б)ала : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Костянтин РОДИК (джерело: Україна молода)

Звісно, ознаки політичної хронології є й тут. Саме тоді інформаційну поверхню знову затягнуло шумовинням газових угод із Росією. Відтак — «без еды, без работы, развлечений, семьи и даже, не дай бог! — без водки жизнь возможна, без газа — нет!». Знаходимо тут і низку упізнаваних персон, наприклад, «штатного ассенизатора» Зінку-дискотеку — Зінаїду Германівну Герінґ, яка «закончила разведшколу и по заданию Центра внедрилась на вражескую радиостанцию разлагать ее изнутри».

Як мусив читач сприймати весь той карнавал? Мабуть, як анекдот седативної дії. Бо від сторінки до сторінки подибуємо поради ... [ Показати всю рецензію ] анестезіолога: «Ты не думай пока, тебе врачи запретили много думать... Ты выпей, Миша, выпей! Умом Россию не понять!.. Трезвость сестра пессимизма! Отчего люди пьют? Да потому что после выпивки жизнь наполняется радостным смыслом!». Не думаю, що Анатолій Крим виконував спецзавдання із навіювання. Це, радше, діагностика, вивчення народу за методикою «Мертвих душ».

А ситуація «Мертвих душ» — то екзистенційний глухий кут, де «уму нерастяжимо до костей мозга» (А.Крим). У тому глухому куті може бути цілком комфортно — усім персонажам Гоголевого роману; згодом — переважній більшості «радянських людей»; тепер-от — значній частині українського електорату. Тут панує своя культура — нескінченна ротація осміяних побутових сенсів: «Крокодил» і «Перець», Тарапунька і Штепсель, Вєрка Сердючка і «95-й квартал».

Вишукувати насолоду у зґвалтуванні під «пєсні о главном» — назагал, релігійна практика. Її рятує лишень домінанта емпатії, милосердя-співчування. Емпатійний гумор творить вабливий ностальгійний серпанок, і тоді маємо, наприклад, один із кращих романів Андрія Куркова «Сады господина Мичурина» (Х.: Фоліо; Москва: АСТ, 2002). Зрештою, не тільки цей твір: чи не всі головні персонажі А.Куркова — ті самі біблійні блудні сини, яким наперед вибачають все, — навіть перед поверненням, навіть тоді, коли вони й повертатися не збираються.

Утім, Андрій Курков — не політтехнолог, а реєстратор, такий собі імпресіоніст-соціолог від літератури. Співчутливо живописуючи «совкову» ментальність, що тепер точніше означується як «русскій мір», він мимоволі прозирає таке, що пригадаєш Нострадамуса: «Академика Голобородько командируют на дрейфующий остров и прибудут они через две недели, спрыгнув с парашютами с самолета, на котором летчик Чкалов будет совершать беспосадочный перелет в Америку».

На відміну від А.Куркова А.Крим не розтає перед видом заблудлих овець, бачить, що «человеческие «бабуины» быстро размножаются. Как станет их половина населения, так и хана государству!». Також ніби про наше найсьогодніше сьогодні, але написано п’ять років тому — в романі-анекдоті «Украинская каб(б)ала» (Канів: Склянка часу, 2014), де Анатолій Крим далі заглиблюється у соціальну антропологію.

Якщо у «Садах пана Мічуріна» та у «Трубі» спільна і стилістика, і семантика («восхищаюсь историей для общего развития... описываю события, мысли всякие регистрирую»), то тут уже сцену щільно заставлено провокативною конкретикою: «Печерский районный суд и группа независимых наблюдателей из числа воспитанников спортинтернатов... От следователей прокуратуры потребуется максимум фантазии и хладнокровной убежденности» — і тощо, тощо.

Проте це не весела розмальовка новинних стрічок. А.Криму муляє не так політичний пейзаж, як причина виникнення сучасних українських перверсій. І цю причину він шукає саме там, де вона завжди і всюди ховається — на символічному рівні. Тож фабула роману обертається навколо одного з головних українських Знаків — навколо Шевченка. Мовляв, у нашій ментальності він досі позиціонований неправильно; «многократным повторением имени впаян в литературу», через що важко розгледіти справжню суть.

А поверхневими зблисками залюбки користуються всілякі небезпечні кон’юнктурники, як-от члени Спілки художників, малюючи картини «Шевченко в кабине комбайна», «Шевченко лакомится конфетами фабрики «Рошен» і подібне. На цьому ґрунті «с невероятной быстротой расплодились тараканы, которые научились ораторствовать и даже плакать» — корисні для Росії та її п’ятоїколони в Україні профпатріоти.

За Кримовою «історією» Тарас Григорович «воскресає» і намагається стати членом нинішньої Спілки письменників, де стикається з прозоро закамуфльованими персонажами: «Любовь Горгоновна... Лариса Полубарская, магистр Центра нетрадиционной эстетики... Дамы из Спилки литераторов, на лицах которых перламутром сверкали скрытые пороки». Ця лінія ріднить «Каб(б)алу...» з Винничуковою «Мальвою Ландою» (2003) — хіба в А.Крима місце зверхньої іронії посідає нетолерантний сарказм. Та обидва літерати однаково безжально знущаються зі ще одного пострадянського символу — Спілки письменників.

Не стверджуватиму, що Анатолій Крим писав «Українську каб(б)алу» з метою підважити сучасну йому міфологію, а не задля розваги. Утім, це те саме питання, що не дає спокою літературознавцям: чи Котляревський тільки розважався своєю «Енеїдою»? Цілком згоден із поглядом на такі ситуації в Альбера Камю: «Символ завжди перевершує того, хто з нього користається, і примушує його насправді сказати більше, ніж він того б хотів» (Вибрані твори у трьох томах. Том 3. — Х.: Фоліо, 1997).

Роман А.Крима вийшов на початку 2014-го у маленькому видавництві, а вже наприкінці того ж року його випускає найбільше — «Клуб сімейного дозвілля», утричі вищим накладом. Між цими перевиданням на прилавки лягає геть несподівана книжка: Іван Семесюк, «Щоденник україножера» (К.: Люта справа). На другій сторінці — її гасло: «Десакралізація або смерть!». Як замислитися, — зовсім не анекдотичне мотто. Жорстоке, невблаганне, невідворотне.

Іван Семесюк писав цей текст від весни 2013-го. Отже, можна зробити межову позначку: під кінець Януковичевого правління в літературі почалася сміхова деконструкція радянських символів.

* Статтю «Політичний сміх-2» читайте у завтрашньому випуску «УМ».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: А.Краля (джерело: журнал СЧ)

Справдi надзвичайно здивувала книга Анатолія Крима «Українська Кабала». В книзі зазначено, що саме слово кабала – містичне вчення в іудаїзмі. На перший погляд в самій книзі нічого особливого нема, але насправді це не так. Лише зачепивши тему кабалістики, автор робить досить безпечний крок до містичних вчень котрих так і не вдається пізнати людині протягом усього життя.
Кожна людина намагається наситити своє життя чимось надзвичайним, цікавим, романтичним. Але подеколи звичайна людина, котра старається наситити життя яскравішими фарба знаючи кабалістику як науку, може привернути до себе усі прокляття ... [ Показати всю рецензію ] світу, лише відшукавши частинку Бога в своїй душі, котра готова дати відсіч тисячам, а то й мільйонам чортів.
Ця наука немає ні початку, ні кінця. Вона лише дає змогу пізнати автору, читачеві самого себе, адже майже кожен з нас вірить в забубони, талісмани, обереги, тандеми, амулети, сувеніри. Саме книга Анатолія Крима «Українська кабала» являється тим самим порогом відчуття, мінімальною силою подразника, яка викликає в даних умовах ледве помітне відчуття. Чим нижчий поріг, тим більша чутливість. В романі Анатолія Крима вказано, що кабала – містичне вчення в іудаїзмі; поєднало пантеїстичні побудови неоплатонізму і ідеї гностицизму з іудейською традицією алегоричного тлумачення Біблії. Практична кабала заснована на вірі в те, що при допомозі спеціальних ритуалів і молитв, людина може активно втручатися в божественно-космічний процес. Саме такий приклад наведений в біблійних оповіданнях серед, яких є місце і такому, як мисливці переслідуючи диких звірів повсюди, підійшли до широкої низини неподалік від ріки Євфрат, де вони і замешкали. Спочатку вони мешкали в наметах, але потім почали будувати будівлі. Та на тому місці було обмаль каміння, але вони вміли випалювати цеглу з глини, якої було там досталь. Знайшовши липучу речовину, що звалася смолою і вживали її для з’єднування цеглин. Ці люди займалися будуванням своїх домів та в серцях вони мали горді помисли і збудувати велике місто і всім там поселитися. Щоб надати грізного вигляду своєму місту, вони надумали збудувати високу башту до небес.
З висоти цієї вежі вони мали надію побачити, коли будуть наближатися їхні вороги. Господь мав особливий план, як саме перешкодити людям побудувати це місто. Богові легко зупинити будь-яку діяльність людини. Може Бог мав на увазі послати громи і блискавки, щоб налякати будуючих? Або град, який побив би їх і зруйнував би їхні будівлі? Чи може так, щоб люди пересварилися між собою і знищили один одного? Ні. Бог вирішив припинити побудову міста, зробивши так, щоб люди забули свою рідну мову і почали промовляти слова, щоб їх інші не розуміли. Таким чином вони не могли розуміти один одного і не могли допомагати один одному, так що праця їхня повинна була припинитися. Люди змушені були відмовитися навіть від самої думки продовжувати будування міста і вежі. Та частина міста, що вже була побудована, відома під назвою «Змішання» або «Вавілон». По тому вони розійшлися по всіх усюдах і поселилися в різних країнах. Раніше вони розмовляли однією мовою, їм було приємно жити. Тепер Господь розпорошив їх по всій землі. В наш час місто Вавілон лежить зруйноване. Тільки можна побачити , на тому місці купи сміття, і там, де мешкали нечестиві люди, теж тільки смітники й розкидане каміння.
В західній частині нинішнього Оману, в кількох милях від Мертвого моря серед грізних скал, між пісчаних гір Аравійської пустині лежать руїни древнього міста Петра. З метою збереження сьогодні доступ на територію цього вражаючого комплексу храмів, гробниць і жител обмежений. В Петру можливо потрапити виключно пішки чи верхом на коні через темний прохід в скалі, відомий , як угілля Сик. Петра – найвеличніша загадка пустині, що містить біля тисячі пам’ятників архітектури. Колись тут шуміли фонтани і цвіли сади, існувало постійне водопостачання. Чому ж виточена з пісчаника Петра знаходилась в такому ізольованому, засушеному місті? Хто побудував це величне місто і що сталось з його жителями?
За дивовижну архітектуру міста ми, в більшій мірі, повинні бути вдячні набатейській культурі. Набатійці – це представники кочових арабських племен, котрі до IV ст. до н.е. розселились на землях Палестини і на сході Йорданії і створили державу зі столицею в Петрі. Природній захист і зручне розташування – на розгалуженні торгових шляхів, що з’єднували арабську, ассирійську, єгипетську, грецьку і римську цивілізації – допомагати посиленню Набатеі. Дохід від контролю за караванним шляхом, що з’єднували Аравію з Сирією, з часом дозволив Набатійцям створити своє образну торгову імперію, що пролягала аж до Сирії, а місто Петра став центром торгівлі пряностями.
Накоплені в результаті торгівлі скарби набатійці вкладували в будівництво. Виточені з каменю споруди були виконані в стилі, що поєднували місцеві традиції і канони елліністичної культури. Багатство набатійців викликало заздрість у сусідів, від чого жителям Петри не раз приходилось оборонятися. Але в ХIII ст. хрестоносці покинули місто і воно залишилось під панством пісчаних бурь, що приховали велику частину як ніколи великого міста. Про руїни Петри надовго забули. З тих пір тема загубленого серед скал міста тривожить фантазію подорожуючих , вчених і археологів. Настільки вдало підмічена романтична атмосфера цього міста, відкриває читачеві «місто рожево-пурпурного кольору, стародавнє, як і сам час». Таємницею залишається призначення цього міста. Що це було – вежа, торговий центр чи священне місто? Саме там знайдено багато царських усипальниць і гробниць для захоронення місцевого населення, а також могильних шахт.
Саме так на папері помічається оазис, немов чарівний острівець біля водойми посеред пустелі. В цю мить як і рожево-пурпурного кольору місто нагадує нам казкову історію маленької дівчинки, котра основну частину життя прожила в ілюзії і сподіванні, а пізніше вдало почала втілювати алюзію в життя. Можна довго міркувати над тим, чому саме вітрила були пурпурового кольору, але якщо постаратися побачити і зустріти їх знову, то помітно, як пурпуровий колір вирізняється поміж усіх своєю надзвичайною насиченістю на будь-якому фоні. Саме пурпурний колір символізує уста, що самі свідчать про поцілунок, як символ кохання і приближення до кольору серця. Саме серце символізує любов, вірність і сподівання. Не так вже і часто зустрічається дві справжніх половинки. Серед усіх символів, амулетів, талісманів, самим надзвичайним символом віри, надії і любові, являється хрестик, як найвеличніший символ любові до нас Бога і Отця. Саме натільний хрестик захищає і оберігає людину. Саме він знаходиться настільки близько, як ніхто, саме він вбирає почуття, емоції, котрі супроводжують людину в житті, і саме він розташований найближче до серця. Образ хреста показує примирення і товариство, в яке вступила людина з Богом. Тому і демони бояться образу хреста і не терплять бачити знак хреста зображеним навіть в повітрі і втікають від нього в той же час.
Хотілося б висловити захват лише від об’єму матеріалу, котрий вміщає собою «Українська Кабала» і побажати Анатолію Криму творити в майбутньому нові шедеври і тішити ними читача.

З повагою Краля Анастасiя

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Татьяна ПОЛИЩУК (джерело: газета «День»)

Это сатирическо-фантастическая история приключений Тараса Шевченко, который попадает в Украину в начале... 2014 года, где Кобзаря ожидает немало сюрпризов. Анатолий Крым — мастер лихо закручивать сюжет, в его произведениях юмор и драма сплетаются в причудливый клубок. Кроме этого, поводом пообщаться с писателем и драматургом стала его последняя премьеры в Киевском театре драмы и комедии на левом берегу Днепра — спектакль «Женская логика», а также в Николаеве — «Письмо Богу», «Левушка» и «Постель брать будем», в Запорожье — «Жажда экстрима», поставленные разными режиссерами по пьесам А. Крыма. ... [ Показати всю рецензію ] Следует заметить, что Анатолия Исааковича можно назвать рекордсменом среди современных драматургов. Практически в каждом украинском театре идут спектакли, поставленные по его пьесам. Иностранные режиссеры тоже проявляют интерес к творчеству А. Крыма — по его сценариям снимаются фильмы и сериалы...

— «Украинская каб(б)ала», которую выпустило харьковское издательство «Клуб Семейного Досуга», отличается от того, что вышло ранее в издательстве «Склянка часу»?

— Роман я закончил летом 2013 года. С трудом нашел издательство, в котором руководство согласилось напечатать мое произведение со «скандальной темой», как его называли менеджеры, прочитав рукопись. Лишь в «Склянці часу» директор издательства Александр Апальков рискнул напечатать «Украинскую каб(б)алу». Книга вышла в непростой период — начался Майдан. Тираж был небольшой, и он очень быстро разошелся. Ныне харьковское издательство «Клуб Семейного Досуга» решило издать роман большим тиражом.

— Анатолий Исаакович, вы писали роман накануне юбилея Шевченко, но Майдан, аннексия Крыма, а теперь АТО на востоке Украины изменили нас всех. На ваш взгляд, если бы сейчас вы писали книгу, она бы в корне отличалась?

— Я не писал роман к юбилею. Он был задуман давно, писать его начал летом 2011 года, а через два года поставил последнюю точку. Не думаю, что сегодня я что-либо изменил бы в романе. Он не о событиях, а о нас. Конечно, после кровавых событий на Майдане, сообщений из зоны АТО, где ежедневно гибнут люди, мы изменились. Но что изменилось в стране? Никто не наказан ни за расстрел Небесной Сотни, ни за коррупцию, ни за измену национальным интересам. В парламенте — «боевые друзья» Януковича, на своих местах и олигархи, и чиновники, да и новую власть с очень большой натяжкой можно назвать «новой».

— В «Украинской каб(б)але» произошло чудо, и Кобзарь оказался в современном Киеве. Давайте пофантазируем: если бы Тарас Григорьевич встал и прошелся по нашей столице, увидел нас сегодняшних, на ваш взгляд, он бы порадовался или огорчился?

— В романе я описал реакцию Шевченко на современность до Майдана. Мне кажется, что люди стали внутренне более свободными, но хамство, жадность, трусость никуда не исчезли. Стало ли общество другим? Всмотритесь в лица наших парламентариев. Это наше зеркало, которое и даст вам ответ.

— Библейский Моисей водил еврейский народ 40 лет по пустыне. Украина как независимое государство отметила 23-ю годовщину. Получается, что половина людей нашей страны проснулась и вышла на Майдан, а другая половина словно спит летаргическим сном и ностальгирует за бывшим СССР. Может, поэтому в Донецкой и Луганской областях стали популярными идеи «русского мира»?

— У нас, к сожалению, нет сегодня ни пророков, ни лидеров, за которыми пойдет большинство украинцев. Да, молодежь более активная и патриотичная, первая, поднявшаяся за европейские принципы. Если вы помните, первыми пострадавшими на Майдане были студенты. Когда начались боевые действия на востоке, свое мужество показали не только кадровые военные, но и бойцы Национальной гвардии, и добровольческих батальонов, не служившие в армии, возродилось волонтерское движение. Это, конечно, огромные изменения... А что же касается Моисея... В моем романе на аналогичный вопрос один из героев уточняет, что Моисей шел вместе с народом, сбивая ноги в кровь, преодолевая весь путь пешком, а не во главе толпы на лимузине или в карете. Так что с вождями у нас некоторый дефицит. Десять лет назад, во время оранжевой революции, люди вышли на Майдан, но очередной «мессия» оказался провинциальным хозяйчиком, которых так не любил Тарас Григорьевич. Да и сейчас, после Революции Достоинства, люди не понимают, ради чего погибла Небесная Сотня. За то, что одних функционеров заменили другими?

— Получается, что прав Бисмарк: «Революцию делают романтики, а ее плодами пользуются циники»...

— Расхожие фразы набивают оскомину, но эти слова не теряют своей актуальности. К огромному нашему сожалению...

— Вы — один из самых популярных драматургов, чьи пьесы ставят не только в Украине, но и за рубежом. Последняя премьера состоялась в Киевском театре драмы и комедии на левом берегу Днепра. Спектакль «Женская логика» поставила молодой режиссер Тамара Антропова, ученица Эдуарда Митницкого. Зрители очень тепло приняли эту комедию, а вам как автору спектакль понравился?

— Эдуард Маркович не просто режиссер высокого класса, но и великолепный педагог. Митницкий дает своим ученикам площадку для эксперимента и проявления своей творческой фантазии. Можно говорить о «Школе Митницкого», из которой вышло уже несколько поколений интересных режиссеров. Пьеса «Женская логика» — это бытовая комедия, написанная мною давно. Но Тамара Антропова нашла любопытную гротескную форму и очень задорно посмеивается над предложенной ситуацией.

— Расскажите, какие ваши пьесы были поставлены в этом году в других театрах?

— Недавно я приехал из Болгарии, где состоялась премьера грустной комедии «Постель брать будем?» (спектакль назвали «Брудершафт»), в которой блистал корифей болгарского театра Васил Михайлов. В ноябре в Запорожском театре им. В. Магара поставили «Жажду экстрима», а на днях я приехал из Николаева, где в Украинском академическом театре драмы и музыкальной комедии состоялось сразу несколько премьер по моим произведениям. Это комедия «Постель брать будем», также «Письмо Богу» и «Левушка», уже знакомые киевскому зрителю. В Николаеве меня поразила публика, которую театр воспитывал два десятилетия. Посреди мрачной зимы, с плохо освещенными улицами, я был свидетелем праздника, где дамы щеголяли в вечерних платьях и туфлях на каблуках, а мужчины при галстуках. Любят люди театр, хотя украинская власть его в упор не замечает...

Сегодня политики и державные мужи забывают о том, что страну без развитой культуры, искусства, без европейски образованного молодого поколения, знающего мировую и национальную классику, мы не построим. А может, и не знают, как это делать. Вот слышу, что «новая прогрессивная» киевская власть собирается за 100 млн гривен внедрить в метро wi-fi. Я, конечно, сторонник прогресса, но нужен ли сегодня киевлянину Интернет на 20-минутном отрезке своего путешествия в метрополитене? Может, на эти деньги достроить здание Театра на Подоле и открыть, наконец, пускай небольшие, театры на Троещине, Виноградаре, Оболони? Ста миллионов хватит.

— В конце ноября в Киеве прошел фестиваль «Неделя актуальной пьесы», задача которого — поддерживать и развивать современную украинскую драматургию. Но критики постоянно говорят, что сегодня театрам не хватает пьес на современную тематику. Вы следите за работой своих молодых коллег?

— Постоянно ощущаю цейтнот времени. Даже свои пьесы, поставленные в разных театрах, не всегда успеваю посмотреть. Но критики во все времена, с момента появления театра, стенали на дефицит пьес. Каждая историческая эпоха оставляет два-три имени драматургов и полдюжины пьес. Время само отберет пьесы и драматургов, которые и будут представлять период, в котором мы сейчас живем. Площадкой для новинок должны стать театральные фестивали. Есть интересные пьесы, с которыми я познакомился на фестивалях в Кишиневе, Херсоне и других городах. Есть пьесы у молодых, которые театры, к сожалению, пока не замечают. Могу назвать одно имя — Вера Маковей. Запомните его. Я убежден, что у этого молодого драматурга очень большое будущее. К сожалению, наша столица не может похвастаться масштабным театральным форумом, чтобы на нем свои лучшие и резонансные постановки показывали коллективы из разных городов Украины, и если все озаботились грядущими реформами, то я бы начал их со сферы культуры. С театров, филармоний, симфонических оркестров. Потому что реформы под силу людям просвещенным и духовно богатым.

СПРАВКА «Дня»:

Анатолий Крым — прозаик, драматург, сценарист. Родился в 1946 г. в Виннице. Окончил Московский литературный институт им. М. Горького (мастерская В. Розова). Автор несколько книг прозы и 10 пьес. По его сценариям сняты фильмы «Возвращение блудного мужа», «Жажда экстрима», «Квартет для двоих» и др. Заслуженный деятель искусств Украины, лауреат международных литературных премий. Живет и работает в Киеве.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Маргарита Шевернога (джерело: журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №70, 2014)

/ Рецензія на роман Анатолія Крима «Українська каб(б)ала» /

На початку 2014 року в канівському видавництві «Склянка Часу*Zeitglas» вийшов друком новий роман Анатолія Крима «Українська каб(б)ала» (російської мовою). В основу твору покладено сюжет, здавалося б, не новий, навпаки, виплеканий мріями та уявленнями українського народу. Вже півтора століття і простий селянин, доведений до краю знущаннями панівної верхівки, і представник славнозвісного «прошарку» – української інтелігенції, та й, що там гріха таїти, навіть найвищий чин часом «вшкварить» міцне словечко, згадає Кобзаря «незлим тихим ... [ Показати всю рецензію ] словом» і заволає: «Батьку Тарасе! Встав би ти, подивився, що вороги кляті зробили з Україною!» І неважливо, що то за недруги: «москалі, жиди та ляхи» – вічні міфічні вороги, на яких і досі списують чи не усі внутрішні проблеми – чи новоявлені пани, що розкрадають багатства рідної України-неньки, а з простого люду останню сорочку знімають. Так от, дочекалися! Ожив Тарас! Але чи потрібен він нам живий? Не пам’ятник, не портрет-ікона, не прилизаний біографами і «просапаний» цензорами – справжній! З плоті і крові, з усіма людськими бажаннями, терзаннями і муками – ЛЮДИНА! І чи здатен він щось змінити? Чи хочемо ми самі змінитися? Питання це червоною ниткою проходить через увесь роман.
Символічно, що повернув до життя українського генія єврей – молодший співробітник НДІ геронтології Семен Ліберман, до того ж застосовуючи не наукові дослідження, а духовну практику Каббали – містичного вчення в іудаїзмі. Єврей – представник «ненависного племені», до якого новоявлений Тарас Григорович спочатку ставиться з недовірою і постійно у щоденнику називає «жидом» з різноманітними епітетами, а потім закреслює, замінюючи іншим, більш нейтральним, словом, Єврей, якого «антисеміт» Шевченко допитує: «Навіщо ви Христа розіп’яли?» Єврей, який виявився більшим патріотом України, ніж всі українці разом узяті, і якого поет щиро любить і вважає найкращим другом.
Прокинувшись 9 лютого 2014 року у невеличкій київській квартирі Ліберманів, Тарас Шевченко поступово пізнає нову Україну – спочатку з розповідей ученого, газет, телебачення, а потім і самотужки – зустрічаючись із людьми. Але в газетах – напівголі «світські левиці» і статті, від яких одразу хочеться покращувати демографічну ситуацію, у телевізорі – незрозумілі завивання так званих співаків і різні «голови, що говорять» (говорять усе, крім правди), а люди, з якими зустрічається Тарас Григорович – міліціонери, які хапають і б’ють усіх, хто не має документів, єпископ у золоті та діамантах і злобні «клікуші», пенсіонерки на лавці, які дають поради, як вигідніше продати свій голос на виборах, вічно п’яний двірник Митька, який обіцяє нагидити перед дверима, якщо не заплатять за прибирання, – це все не народ, а покручі. В селі, наївно думає поет, зберігся дух вольний, козацький. Наприкінці роману випадає нагода поспілкуватися з фермером Антоном Косаренком, який вісім днів на тиждень працює «на пана», виживаючи тим, що краде сам у себе, але боїться влади й сам потрапляє на гачок спецслужб. Тарас Шевченко закликає до боротьби за звільнення, на що фермер резонно відповідає: «Наша справа маленька. Нам дощик потрібен». Коли ж Шевченко називає його рабом, обурюється і погрожує правоохоронними органами, замість того, аби встати навкулачки, як і зробив би справжній мужик. Гадаю, автор навмисно відклав цю зустріч на кінець роману, аби довше залишати надію поетові (та й читачеві) на хепі-енд.
Роман А.Крима – гостра сатира на сьогодення. Найжахливіше ж те, що за півтора століття народ український мало в чому змінився, хіба що в гірший бік. Після «відвідин» міліцейського відділку Т.Г.Шевченко вибачається у щоденнику перед «жандармами, конвоїрами і катами царської Росії», бо вони були незрівнянно добрішими і милосерднішими, ніж українські «служителі закону» Дурдила і Задависвічка, які лупцювали письменника за те, що той попросив їх розмовляти українською. Гіркою іронією сповнені слова Кобзаря: «В минулі часи іудеїв і ляхів мордували, а як ті закінчились, взялися за своїх?»
Найбільше уваги автор приділяє Спілці письменників України. Щиро кажучи, я дуже сподіваюсь, що образ цей – алегоричний і несправжній, та самим письменникам видніше.
Найперше, що кидається в очі, – назва, що навіть російською звучить не «Союз», а саме «Спилка», підкреслюючи, що письменники – українські. Дивно було, як на мене, дізнатися, що у Спілці панують націоналістичні, більше того, шовіністичні погляди. На дверях висить табличка: «Жидам і москалям вхід заборонений», Лібермана, який прийшов з Шевченком, одразу кинулися бити, навіть голова гуманітарного управління при адміністрації Президента німкеня Аліса Леопольдівна Цирліх ображається, коли Тарас Григорович необережно починає розмову про її національність.
Сотні так званих митців – письменників, скульпторів і живописців – зображені голодною зграєю, яка гризеться за матеріальні блага, п’яницями, невігласами, бездарностями, підлими брехунами і запроданцями. Правління обох спілок випрошують гроші у держави нібито на важливі мистецькі проекти, самі ж просувають власні інтереси, розподіляючи винагороду винятково між керівниками. Смішно було читати, як, отримавши важливе державне замовлення, «митці» насамперед поїхали до Італії – буцім купувати фарби, полотна та інші матеріали. Тому не дивно, що мета кожного члена Спілки – потрапити до правління (тобто, державної «годівниці»). Гротескно-гидкою є картина зважування поетес для визначення їхньої ваги в літературі. До того ж, кожний з письменників вважає себе єдиним талановитим, а інших позаочі обзиває, а вголос лестить і підлабузнюється.
Яскраво характеризує членів Спілки письменників той факт, що організація розміщена в будинку Сімхи Лібермана, де є кімната з розсувним дахом, в якій Семен Львович сподівався знайти духовне єднання з Творцем; це єдине місце у Києві з надзвичайно дієвою аурою, але «митці» не тільки не скористалися нею, а навіть не відчули тієї аури. Більше того, потрапивши до кімнати, Ліберман зрозумів, що «письменники все загидили».
Коли Т.Г.Шевченко прийшов на урочистості, присвячені 153-й річниці його смерті (що саме по собі вже аномальна подія – святкувати не день народження, а день смерті), Кобзареві не дали слова. І це так правдоподібно! Лилися потоки слів, присвячених Великому Поету, але його самого слухати не хотіли, тому що людям тим було байдуже, хто перед ними, аби особа ця могла бути їм корисна. Ще одна картина гротескно-жахлива чи сміхотворна, кому як: на банкеті письменники встають у чергу до Шевченка, аби він запхав їм до рота шматок якоїсь їжі. Аналогія зі святим причастям жахає, підкреслюючи ницість, обмеженість тих людей, бездуховність і повну відсутність гідності. А прізвищами якими нагородив їх автор: Хнюкало, Вруневський, Мамуєв, Дуля, Мошонкін, Шмигло, Супчик… Жах! І жодного розумного обличчя не побачив воскреслий поет. Але крім особистих пороків, якими, в принципі, складно здивувати порядного читача (пияцтво, розбещеність, заздрість і т.ін.), наші «герої» – увесь загал! – виступають знаряддям злочинної влади. Мало того, що більшість з них регулярно «строчать» доноси, усі вони, не маючи нічого святого за душею, беруть участь в організованих владою «вертепах», підтримуючи, кого потрібно, і цькуючи неугодних. Коли Тарас Шевченко прийняв доленосне рішення не підтримувати зазіхання Президента на довічну владу, іншими словами – встановлення монархії, і звернувся до народу, взиваючи до його совісті, історичної пам’яті, – сотні письменників, загримованих під Кобзаря, вибігли на сцену, завертіли його у дикому гопаку і виштурхали. Згодом, переслідуючи Шевченка, усі вони згинули в лісі – безслідно.
Взагалі, читаючи роман А.Крима, одразу починаєш співставляти його з «Майстром і Маргаритою» М.Булгакова. Звісно, це питання окремого дослідження, проте не можу не провести аналогії: письменники за сотню років стали гіршими, а спецслужби все такі ж вправні. У романі Михайла Опанасовича усі події, незрозумілі звичайним людям, – це справа рук нечистої сили (Воланда з компанією чи КДБ), а в «Українській каб(б)алі» загадковими для читача є лише дві події: воскресіння Тараса Шевченка і зникнення кагалу письменників. Це логічне завершення їхнього безплідного існування є першим кроком повернення України в лоно духовності, початком боротьби за справжню волю, незалежність, самоствердження народу.
В романі Анатолія Крима ставиться важливе і вічне, як мені здається, питання: чи здатен український народ на самовизначення? І хоч на кожній сторінці ми читаємо, які скрізь погані люди – від самого верху і до низу, від безграмотного Президента, який плескає Кобзаря по плечу і називає його «Тарасом Івановичем», до байдужих «зівак» на Майдані, і що найкращою людиною виявляється проститутка Любаша, яка попереджає Шевченка про небезпеку і в кінці рятує його, а найщедрішим – бідний актор Назар Стодоля, – видно, що автор безмежно любить цих людей! Тому й залишається Тарас Шевченко серед народу, аби лупити палкою своїх земляків, «вибиваючи з хохляцьких голів бажання шукати собі покровителів», «красти, терпіти образи, торгувати волею і чинити беззаконня», тому що «підняти з колін раба можна лише, палицею випрямивши його зігнутий хребет».
Роман був написаний у травні – червні 2013 року. Цікаво, чи змінив би щось у своєму творі Анатолій Ісаакович, якби писав його зараз? Бо теперішній Майдан абсолютно протилежний змальованому в романі. Тут Шевченко мріє, як вийде на Майдан і звернеться до людей, але з подальших подій ми розуміємо, що нічого б не сталося, не збурив би воскреслий Кобзар народного гніву. І у виступі Семена Лібермана під час вручення йому Нобелівської премії звучить думка, що зарано повернувся Поет-Месія, не готовий народ український скинути кайдани. Та року не минуло, і де той Президент, що декількох слів не міг зв’язати без написаних А.Л.Цирліх промов? Змінився Майдан, міняються цінності, але чи надовго це? Чи зміниться все суспільство наше? Поживемо – побачимо…
Насамкінець хочу звернути увагу на мозаїчну форму побудови роману, який складається з окремих документів: щоденника Т.Г.Шевченка, листування родини Ліберманів, офіційних документів Служби Безпеки України, Ради Національної Безпеки, доповідних записок послів, протоколів засідань, допитів, розшифрувань прослуховування у кабінетах чиновників і квартирі Лібермана та інших. Немає жодного авторського відступу, але навіть в офіційно-діловому стилі звучить голос автора: у колоритних прізвищах, мові персонажів, у намаганні приховати справжні мотиви вчинків – сміх, гіркий, навіть саркастичний, надривний регіт бунтівника, змішаний зі сльозами розпачу…
І хоч немає в романі лінії пристрасного кохання, бо далекі від ідеальних стосунки Семена і Тані-Естер чи Тараса Григоровича і Любаші, але не тільки сатира, гіркота і біль звучать у ньому, а й добрий гумор, ніжна лірика, віра і надія. Через увесь твір проходить символ родинного зв’язку і синівської любові – синенька каструлька з жовтими квіточками…
Проте не хочу бути схожою на академіка Вруневського, який написав 180 томів «шевченкіади», чим дуже засмутив і розсердив об’єкт дослідження, тому не розкриватиму всіх таємниць надзвичайно актуального і водночас вічного, як мені здається, роману. Остання порада: не читайте рецензії – читайте книги!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: iTunes (джерело: iTunes)

УКРАИНСКАЯ КА(Б)БАЛА
Анатолий Крым


Сегодня, на всех этажах власти началась подготовка к предстоящему в 2014 году празднованию 200-летия со дня рождения Тараса Григорьевича Шевченко. Можно не сомневаться, что эти торжества будут организованы в лучших «советских» традициях, когда любое помпезное событие призвано отвлечь население от экономической и социальной катастрофы, надвигающейся на Украину. Будут потоки славословий, водопады лжи, не имеющие никакого отношения к великому Кобзарю.
А если представить себе, что Шевченко вдруг ожил и увидел сегодняшнюю Украину? Страну, вроде бы, свободную, ... [ Показати всю рецензію ] независимую, но не ставшую счастливой и богатой?
Фантастическое предположение о втором пришествии украинского гения легло в основу нового сатирического романа Анатолия Крыма «Украинская каббала».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Буквоїд (джерело: Буквоїд)

Книга Анатолия КРЫМА. "Украинская каб(б)ала". – Канів: Склянка часу, 322 с.(о)

за результатами експертного оцінювання піврічного видавничого асортименту за версією Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2014» стала лідером у номінації «Красне письменство»

(Жанрова література (детектив / пригоди / фантастика /).