|
Тіло і доля : цикл оповідань
Тарас Антипович
— Факт,
2008.
— 160 с.
— (Серія: Exceptis excipiendis).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
ISBN: 978-966-2961-10-2
Жанр:
— Маргінальне
— Авторська проза
— Жахаюче
Анотація:
«Тіло і доля» - це книга про складні взаємини людини з її власним тілом і про шляхи, якими тіло носить душу. Кілька «нереальних» історій, які, втім, здатні вчинити розтин нашій реальності. Варіюючи ракурси оповіді та стилістичні підходи, автор водночас дотримується святого правила – не говорити зайвих слів.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
І. Без душі
1
Я сиджу в громадському парку під трьома ялинками. Тут у нас місце збору. Рукав на одній моїй руці закасаний. В іншій – гребінець. Я давно не чешу гребінцем голову. Я чешу ним руки. На руках у мене багато корости. Я – тіло. Гребінець добре зчісує мертву шкіру, і та, як риб’яча луска, сріблиться між травою. Підходить Дорогуша. Сідає біля мене. У наплічнику в неї дзенькає. Це значить, що Дорогуша роздобула бухла.
- Бідний… - каже, дивлячись на мої рани.
Я даю їй ліктем по зубах. Я – тіло без душі. Мене не треба жаліти. Дорогуша мовчки спльовує трохи крові. Вона вся така худа, що ... [ Показати весь уривок ]
крові в ній від сили літр. У ній взагалі мало рідин. Домінує шлак і закам’яніле гівно. Вона терпить від мене все, бо в цій компанії в одного мене стоїть. Усі інші вже заліковані по наркодиспансерах до повної неспроможності. Підходять Рюрик і Накакава. Хилитаються. Після знайомства з моїм ґріндерсом носи у них почали дивитися лівіше. Те знайомство відбувалося давно. Три роки тому я став поводирем цього сумного стада. Ми розгубили багатьох на нашому шляху. Хтось замерз у лютневих морозах, когось посадили. Може, я - як той легендарний Мойсей, котрий водив своїх пустелею, щоб усі повиздихали. Але у мене й пустелі немає. Я воджу навколо трьох ялинок. Я воджу їх, щоб мати їх при собі. Розумієте? Щоб вони у мене були на виду і не добралися до моєї душі, яка живе у квартирі на вулиці міста Шалетт*. Розумієте? Ні, ви не розумієте. Це важко зрозуміти одразу. Я вам пізніше поясню.
Ми розливаємо у пластикові гранчаки. Я дістаю сірникову коробку солі. Вмочаю послинений палець у сіль.
- За новий день! – кажу.
- За новий... – стискає тару Дорогуша.
- За новий день… За новий день… - бухтять Рюрик і Накакава.
Вони п’ють лише після мене. Не довіряють. Я випиваю, злизую з пальця сіль, вириваю жмут кропиви і жую. Закуска. У Рюрика зубів нема. А Накакава та Дорогуша зберегли деякі свої почорнілі пеньки. Я тицяю кропиву Накакаві – щоб прожував для Рюрика. Накакава морщиться. Він ненавидить кропиву.
- Люби ближнього, дзен-буддист сраний! – кричу.
Перехожі завмирають на алеї, проте не надовго – що їм наша бомжівська компанія. Накакава прожовує кропиву і випльовує Рюрикові на долоню. Закуска.
Рюрик – куций інтроверт. Багато в тюрязі просидів. Трохи звихнувся на темі княжих родів. Говорить, що він нащадок Рюриковичів. Можливо, то і правда: княжі роди завжди деградують до повного гниття.
Накакава не сидів, як і я. Кандидат якихось наук. Японіст-аматор. Знає трохи японських ієрогліфів. Він пиздун і нікчема, але язик у нього добре підвішений. Він каже, що ми не бомжі, а мандрівні практики дзену. Я з ним не згодний. Я – тіло без душі.
А Дорогуша – колишня нарколеді, проститутка і ще багато хто. Вона любить мене, ну ви знаєте. Свої справжні імена ми погубили разом із паспортами.
* Вулиця, названа на честь французького міста Шалетт, є у Києві, але вигаданий мною сюжет не має до неї жодного стосунку. Мені просто назва сподобалась (авт.)
2
Ми допиваємо другу. Рюрик мовчить. Дорогуша хрипить – легені в неї нікудишні. Накакава природно говіркий. Чеше про нірвану-ойкумену-екібану. Чеше дедалі голосніше, ніби хоче перекричати світ. Раптом очі у Дорогуші округлюються. Вона налякано дивиться мені поза плечі. Я прочитую цей погляд. Падаю на спину і б’ю через себе носаком. Коржик отримує ґріндерсом у своє худе пузо, але стоїть на ногах. Це він підкрадався до мене ззаду. Скориставшись моїм лежачим положенням, він приставляє мені до горла іржавого ножа.
- Ключ! Давай ключ! – верещить Коржик, смикаючи за шкіряний шнурок, що у мене на шиї. Я перехоплюю руку з ножем, а коліном б’ю його по яйцях. Вириваю ніж і стаю на ноги. Коржик повзає по траві, скиглить: «Ключ, ключ, ключ….» Коржик – слабак, раб хімічних запахів.
- Змовилися, суки?! – обводжу їх поглядом.
Люблю свої ґріндерси. Шкіра на них облазить, як і на моїх руках. А з-під чорних шкіряних клаптів, як гриби з-під листя, блимають сталеві стакани носаків. Я луплю Накакаву в кадик. Рюрикові даю по ребрах. Мініатюрний Рюрик від ударів лише зітхає. Накакава істерично лається. Коржик плаче. Я беру Дорогушу за горло і підіймаю з землі. Вона дивиться на мене по-псячому приречено.
- Лиши її… Вона ні при чому… - харчить Накакава, спершись на лікоть. У такі хвилини я вірю йому. Мацаю крізь натільник свої груди. Є ключ. Мій ключ. Є. Пальці відпускають Дорогушине горло.
3
Тіло праведне. До нього гріх не липне. Це душа просякає гріхом. Боїться душа, спокушається душа, страждає душа. Тому тіло має її берегти. Я – тіло. Я оберіг своєї душі. Її охоронець. Три роки минуло з тої миті, як я усвідомив себе тілом. Дорогуша каже, що це у мене шиза, роздвоєння. Жаліє мене. Дурненька Дорогуша. Стільки пережила, стільки мужиків на собі «перевозила», а так і не втямила суті. Шизи не буває. Буває тільки життя ДО прозріння і ПІСЛЯ. А більшість життів минають узагалі БЕЗ прозріння. От і все.
Я був старшим технологом на виробництві. Мав гроші, валяв на койку секретарок, по суботах розважався великим тенісом. Високий, нахабний, спортивний, сліпий. День у конторі, ніч – у клубах і пабах. Енергії – море. Міг жити й без сну. Жадібно жити, як березневий кіт. І лише одна маленька думка мене муляла. Лише одна щілина зяяла в шатрі мого життя. Але в цю щілину навіяло таких вітрів, що перекинулося шатро. І я залишився голий, як стерво. Я і є стерво цього світу. Добридень!
Я думав, що то була дрібна параноя. Розумієте? Ну, в кожній міцній структурі є свій апендикс, своя чорна діра. Так і мій психоаналітик казав: «Ви – ідеально здорова людина, тому вам власна фобія не завадить. Це так, для повноти буття». Але сталося інакше.
Не пам’ятаю, коли вперше виникла ця підозра. Чи навіть не підозра, а таємна впевненість, що коли в моїй квартирі нікого нема, там однак хтось є. Розумієте? Я жив сам-один, ніхто ніколи не міг увійти в мій дім. Ніхто не тримав у руках ключа від моїх броньованих дверей. Щоденно я виходив із дому, замкнувши двері на чотири оберти. Я знав, що там, у квартирі, нікого не може бути. Але якесь чуття підказувало, що там таки хтось є! Врешті-решт, у мене з’явилася звичка під час обідньої перерви телефонувати в свою порожню квартиру. Сім цифр і довгі гудки. Острах, що там піднімуть слухавку. І водночас – бажання, щоб підняли. Спочатку це мене розважало. Потім стало нав’язливою практикою, яку я ніяк не міг покинути. На сеансах у психоаналітика я сам сміявся з цих дзвінків. Сміявся. Але одного дня на мій дзвінок відповіли.
4
- Шо, знову по вагонах вити? – обурюється Коржик.
- А жерти ти хочеш? У-у-у, в рило дам! – без злості погрожую я, ведучи їх у напрямку метро.
- Декарт, ти нас доконаєш цими співами, – заламує пальці Коржик.
- Так вам і треба, – відрубую.
Це Накакава назвав мене Декартом. Я казав йому, що я – тіло, без імені й без душі. І що мені насрати, як мене називатимуть. Накакава нібито колись читав, що проблему тіла й душі вигадав Декарт. Взагалі, Накакава любить гнати про трансцендентальну суб’єктивність і феноменологічну редукцію. Я йому не вірю. Я тільки-но випорожнив у Дорогушу вміст своїх сім’яників. Я трохи млявий, розніжений. Можливо, це і була феноменологічна редукція?
Я заводжу всю пиздобратію на станцію метро. Ми будемо тут співати. Ми чемно платимо за жетони і спускаємось на перон. У вагон я заходжу останнім, щоб усіх бачити, щоб жоден не втік. Першою дибає Дорогуша. У неї добре виходять скорботні трелі – це від астми. Дорогуша – наше астматичне сопрано. За нею – Коржик із дудкою. Потім Накакава в ролі тенора. Потім цей майже карликовий Рюрик із тріщалкою – з понтом перкусіоніст. Процесію замикаю я. Збираю гроші у свій блайзер. Я - тіло без душі. Я не співаю.
Коржик вдихає в жерло дудки дещо хаотичний звукоряд. І ми рушаємо крізь пасажиромасу.
Ти ідеш по мосту вузькому
Все життя по мосту вузькому
Береги твої розійшлись… - затягує Дорогуша коматозно.
Розступилися і нікому
Їх уже не звести нікому
Як колись… - вторує Накакава своїм козлячим тенорком.
Рюрик тріщить тріщалкою, наче гримуча змія. Коржик дмухає. Дорогуша похрипує. Накакава говорив, що це він вигадав такий жалібний текст. Хоча хто його знає. Голова у нього напхана різним барахлом, може, там і жебрацькій ліриці знайшлося місце.
- Подайте тілу, яке загубило душу! – вигукую я і намагаюсь на ходу заглянути в якомога більше очей. Не знаю, чому, але це спрацьовує. Мідяки сиплються в мій блайзер. А може, вони платять, щоб ми швидше повз них проходили і не смерділи в їхні носи. Сморід – добрий збудник милосердя.
Мушу вам сказати, що тріщить Рюрик вельми бездарно. Та й тріщання в даній музичній палітрі не потрібне. Зате цей курдупель спроможний на деякі важливіші експромти. Його низеньку фігуру не всі й зауважують. А тут є за чим поспостерігати. Рукою, вільною від тріщалки, Рюрик промацує манатки вдячних слухачів. Ось і зараз він розгледів у чиїйсь дамській сумочці поживу. На щастя, тільки я помічаю, з якою філігранністю Рюрик перекладає чужого гаманця у власну кишеню. Все життя по мосту вузькому. Все-таки ручки у Рюрика золоті.
Наші вокалісти проходять третє коло свого треносу. Мені навіть здається, що кілька пристойно вдягнутих людей починають їм підспівувати. Дивна штука. Видно, запам’ятали наш хіт – ми тут уже не перший день співаємо. Вагон виринає з тунелю на світло. Гучномовець оголошує зупинку. І в цю мить мені в спину долинає жіночий вереск: «Украли! Держи!» До нас прикипають кілька агресивних пасажирських поглядів. Але вагонні двері роз’їжджаються, і ми кидаємось урозтіч на різні виходи з підземки.
Бомжики змішуються з пасажиромасою. Рюрик дибуляє чвалом французького бульдога. Я наздоганяю його двома стрибками, запускаю руку в кишеню коротеньких штанців і видираю звідти крадений гаманець. Рюрик шипить на мене: «Сука». Він ображений. Він думав, що це буде його здобич. Рюрик – нащадок княжих родів. У нього зріст – метр сорок. Його обов’язково доженуть. Його завжди доганяють. Відбираючи гаманець, я рятую і гроші, і Рюрика. Міліціянти в його штанях не знайдуть нічого, окрім засохлих кім’яхів гівна.
5
Я сиджу в громадському парку під трьома ялинками. Зі мною мій гребінець, моя короста, літр горілки, цілий блайзер мідяків і кілька купюр із краденого Рюриком гаманця. Нехуйовий мікрокосм, як сказав би Накакава. Скоро вони всі позлазяться, мої бомжики. А поки що я прикладуся до пляшки і розкажу вам про душу. Я хочу, щоб ви зрозуміли. Так, я кілька років телефонував у власну квартиру, що на вулиці міста Шалетт. Так, мені ніхто не відповідав. Але чи значить це, що я мав манію? Ні, я мав інтуїцію. Не більше, але й не менше.
День, коли мені відповіли, нічим не вирізнявся з-поміж інших. На моєму робочому столі були креслення, кава і гарячий бутерброд, зрихтований секретаркою. Слухавку я тримав правою рукою, а лівою підносив бутерброд до рота, коли в динаміку після одного довгого гудка клацнуло. І чоловічий голос мовив: «Ало». І я сплюнув шматок прожованого бутерброда на стіл, кашлянув, зібрався з силами й запитав: «Це номер ххх хх хх»? (мої вічні сім цифр; я в цифрах ніколи не помилявся; я був старшим технологом). І голос безжально підтвердив: «Так». Чоловічий голос, який я чув мільйон разів. Чоловічий голос, який я чув у собі. А тепер я почув його зовні.
Мене привела до тями моя секретарка. Креслення плавали в калюжі кави. У слухавці рипіли короткі гудки. Я просидів у кріслі без свідомості лише кілька хвилин. Перекинута кава ще не вистигла. Але мій колишній світ протягом цих кількох хвилин було знищено. Я надто наполегливо дзвонив. І додзвонився. Сім цифр. Я вам їх не назву, а то ви теж туди почнете телефонувати.
Я провів у лікарні кілька днів. Усі аналізи були в нормі. Фізично я був придатний до праці. Але не потребував праці. Бо прозріння сталося. З’явилася сліпуча ясність: там, у квартирі, я залишив свою душу, а сам – чорне тіло – ходжу по світу. Я залишив душу, щоб вона вбереглася, щоб не замаралася разом зі мною. До тіла не липне гріх. А душа слабка, боїться душа, спокушається, вагається, брудниться. Їй нестерпні шляхи тіла. Їй не пройти їх нізащо! Я – тіло. Убережу її. Врятую. Пильнуватиму, щоб ніхто її не торкнувся своїми лаписьками.
З тих пір жодного разу я не ходив на роботу. Жодного разу не телефонував я своїй душі. Жодного разу не заходив у квартиру на вулиці міста Шалетт. Ключ від душі висить у мене на грудях. Але знаю, що потурбувати її зможу лише раз, востаннє. Перед тим, як самому зникнути. Я – стерво світу цього. Я належу Хробакові, а душа – Богові. Я чекаю знаку. Розумієте? До мого побачення з душею буде знак. Буде знак, і я знатиму, що час настав…
Біля мене вже хрипить Дорогуша – вона давно так не бігала. У Коржика трясуться жижки, як у новонародженого теляти. Він токсикоман. Накакава зиркає на мене з ненавистю, бо я – хранитель каси. Він несправедливий до мене. Я – тіло, мені гроші не потрібні. Я – чесний поводир. Я насипаю кожному по жмені копійок, тицяю по купюрі з краденого гаманця. Купюру найбільшого номіналу тримаю для Рюрика. Він заслужив.
- Гуляєм! – верещить Коржик і чвалає купувати свій клей. За ним відчалює і Накакава. Дорогуша відпиває горілки з горла.
- Хочу шпротний паштет, – каже вона мрійливо.
- На чорному хлібі, - погоджуюсь я.
- І ніякої кропиви, мать її йоб! – уточнює вона, встаючи.
Дорогуша вирушає в гастроном по харчі. Я сиджу, розглядаю навколишні дерева, небо, птахів. Шукаю знак. Може, отой роздвоєний стовбур? Або та білка з облізлим хвостом?
Через деякий час бачу, як до ялинок наближається Рюрик. Волочить ногу. На обличчі запеклася кров. Ніс роздувся, посинів. Здається, його били гумовими кийками - прямо там, у міліцейській каптерці на станції метро. Накакава вважає, що Рюрик спокутує кармічні гріхи своєї династії. Коротун сідає поруч зі мною і голосно сопе своїм ламаним-переламаним носом. Я кладу на траву його купюру, посипаю її мідяками з блайзера і тихо видихаю:
- Бог любить тебе, князю. [ Згорнути уривок ]
|
