|
Хроніки туманної Трої : роман
Олег Поляков
— Країна мрій,
2016.
— 368 с.
— м.Київ. — Наклад 1500 шт.
Тверда обкладинка.
Жанр:
— Авторська проза
Анотація:
Перший роман Олега Полякова «Рабині й друзі пані Векли» літературний критик Євгеній Стасіневич назвав кращим дебютом 2015 року. «Хроніки туманної Трої» розвивають ідеї так званої «химерної» прози, започатковані автором у дебютній книжці. Тут поєднано непоєднуване: на перший погляд, виразний масліт із рисами детективу, який у третій частині зненацька перетворюється на роман-містерію з елементами «метафізичної археології». Своїх героїв автор ставить у незвичні, межові й екзистенційні обставини, даючи їм можливість сказати найголовніше, порушити пересічний хід подій.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
УРИВОК З БЕҐБЕДЕРОМ
Я з різних боків вгризаюся у величезну грушу, яку в іншому місці за її рівний коричневий колір й ідеальну форму сприйняла б за штучну, і спостерігаю за тим, як худорлява висока журналістка дає якісь вказівки оператору з камерою. Вони роблять впевнені рейди між столиками, виловлюючи потрібних їм персон. Під час інтерв’ю журналістка посміхається, наче щаслива матуся, якій вдалося завдяки певним хитрощам запхати в свого карапуза ложку манної каші. Співрозмовники – всі, як один – нахвалюють капелюшок журналістки, який здалеку нагадує розірваний футбольний м’яч.
Я спираюся ... [ Показати весь уривок ]
плечем об колону і попиваю червоне вино. Є певна насолода в тому, коли тебе ніхто не знає і не помічає, коли ти одночасно й тут, і начебто десь інде…
Беґбедер запливає до ресторану плавно і повільно, немов хмаринка – його підтримують під руки двоє кремезних парубків, які примудряються одночасно розігрувати роль найліпших друзів письменника і людей, які вперше його бачать.
Беґбедер, ледве присівши, жадає горілки. І в ту ж мить, наче за помахом чарівної палички, на столі з’являється пляшка і чарка. Він тримає перед собою переповнену чарку – працюють фотоапарати, чуються оплески – і, елегантно закинувши голову, випиває.
– Я почав писати від незадоволення власним життям, – видає Беґбедер вже готовий заголовок для газетної замітки, постукуючи виделкою по тарілці.
Потім ловить оливку, але не відразу її з’їдає, а кілька секунд тримає передніми зубами – мені цей трюк вельми подобається.
– А ще – від нещасливого кохання.
Я помічаю, як спалахують очі кількох дівиць.
– Я помираю у кожній своїй книзі, але потім знову повертаюся до життя – тому я сильніший за бога, – наливає він наступну чарку.
Після цих слів кілька гостей розпростують плечі; припускаю, це атеїсти.
– Чи схожий я на своїх героїв? Я волів би жити, як вони, та у мене бракує сміливості. Тому я змушую персонажів задовольняти мою хворобливу уяву: у своїх романах я накладаю на себе руки, гину в результаті нещасного випадку, мене вбивають або я вбиваю, – каже він і впивається у мене очима.
Кілька гостей розвертаються і з неприхованою цікавістю сканують мене – і температура моєї крові підвищується на кілька градусів.
Чому Беґбедер вирізняє мене з-поміж інших? Невже відчуває, що відбувається в моїй голові? А там…
Маямі, приватний будинок старої багатійки, двоє героїв-рекламістів зі своєю подругою дзвонять у двері і городять старій, що знайшли її онуку. Та щойно довірлива заінтригована бабуся, що не мала жодних нащадків, відчиняє двері, як отримує від «онуки» удар у щелепу. Бабусю зв’язують, затикають рота і кладуть на диван. Потім на ній зверху вмощується один з рекламістів і повідомляє бідоласі, що його пошуки винуватця світового зла – успішно завершилися. Тому що такі, як вона, акціонери американських пенсійних фондів несуть безпосередню відповідальність за головні біди сучасного світу. І що заради непомірних прибутків мешканців Маямі у Європі тисячами звільняють людей із виробництв, і що одним із таких нещасних був його батько, котрий з горя повісився. І за це стара потвора має відповісти сповна. Рекламіст жорстоко гамселить бабусю, аж поки та не випускає дух.
Я дивлюся на Беґбедера – і по вуха загрузаю у різноманітних питаннях, що варяться в моїй голові:
1) чи хотіла б я перестати бути Маврою?
2) чи хотіла б я стати відомою людиною?
3) чи хотіла б я стати дружиною Беґбедера?
4) чи хотіла б я перетворитися на самого Беґбедера?
5) що краще для розумної істоти: жити вічно чи ніколи не народитися?
Тим часом Беґбедер видирається з ногами на стілець і просить у присутніх пробачення за свої книги, свої вчинки, свої гріхи і взагалі за те, що вони стільки уваги приділяють такому блазню! Публіка – у повному захваті.
(От що цікаво: через кілька років 45-річний Беґбедер у Женеві, вилізши на якійсь вечірці на стіл, западає у душу 20-річній дівчині. Вона, не довго думаючи, лізе до нього, і вони посеред напоїв і наїдків розігрують відому романтичну сцену з «Титаніка», бо якраз звучить відповідний хіт Селін Діон, а згодом і одружуються. Коли я про це дізналася, то зовсім не здивувалася: таку перспективу я побачила на київській вечірці в очах Беґбедера – до речі, не таких вже й веселих.)
Беґбедер ще трішки викабелюється, а потім витирає величезною фіолетовою хустинкою чоло і каже:
– Я залюбки здійснив би бажання всіх присутніх, однак уже запізнююся на інтерв’ю – таке воно, людське життя.
Беґбедера проводжають троє дівчат років шістнадцяти-вісімнадцяти, яким він по черзі щось шепоче на вухо. Їх безпорадний сміх свідчить, що вони майже не розуміють його французької, а реагують переважно на інтонацію.
– У нашому світі все переплутане – високе й низьке, елітарне й масове, – похитуючись, зауважує він працівнику гардеробу, поки той шукає його паризьку шубу посеред чорно-сірої нейлонової купи.
Одразу за дверима ресторану починається підземний перехід, посеред якого Беґбедер зненацька зупиняється і сідає на бруківку, завернувши ноги мало не в позу лотоса. Але перед цим він допиває горілку і лишає порожню чарку на першому-ліпшому виступі, що трапляється на його шляху. Ніхто на це не звертає увагу, і лише я одна спиняюся коло чарки, озираюся навкруги, накриваю її долонею і непомітно кладу до кишені – так би мовити, на добру згадку.
– Ви, українці, – дивні люди. Спочатку щосили привертаєте до себе нещастя, провокуєте його, а потім плачете, що це кара небесна! – прокочуються голосною луною у переході його трагічні слова; вочевидь, поза індійського гуру нагнала на письменника відповідного пафосу.
Надворі суттєво похолодало, поривчастий вітер жбурляє в обличчя цілі жмені снігу, і відчувається, що це ще лише початок. «Сьогодні народилася зима», – начебто промовляє все навкруги, і перехожі тікають з цього несподіваного свята якнайдалі.
Неподалік виходу з переходу стоїть велика чорна машинерія, а поруч з нею – висока журналістка. Окрім легкої сукеночки без рукавів, прозорих колготок і вже припорошеного снігом капелюшка на ній нічого не має.
Француз з’являється лише хвилин за десять. Дві дівчини тягнуть його по сходах за рукава шуби, а третя підштовхує ззаду. Він постійно перечіпається, зупиняється і декламує уривки французьких віршів, жодного з яких я не знаю. Журналістка з усмішкою Снігової королеви вправно відчиняє йому задні дверцята і різким порухом гострих плечей дає дівчаткам зрозуміти, що для них місця в машині – не передбачені. [ Згорнути уривок ]
|
