|
Маріупольський процес
Галина Вдовиченко
— Клуб сімейного дозвілля (КСД),
2015.
— 288 с.
— м.Харків. — Наклад 10000 шт.
Перевидання. Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-966-14-9634-6
ББК: 84.4 УКР
Жанр:
— Проза
— Сучасне
Анотація:
Усе як на війні: втрати, біль, знову втрати... Роману й Ользі судилися не найкращі часи для зустрічі. Полонений укр і сепаратистка - чи є гостріша суперечність у подіях літа 2014 року? Але безодня, яка здавалася нездоланною, поступово щезає. Бо в житті існує щось набагато важливіше за ненависть...
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Гей, Французе, ти нині не вечеряєш?
Роману не подобається його позивний — який він Француз? А от же пристав як банний листок, не відчепиш. Ніхто не питав, який позивний йому до вподоби, як би він хотів називатися у батальйоні. Он Лектор з Маріуполя, він знає про все на світі. За першої ж можливості береться хлопців просвіщати, ті перезираються: лекція почалась...
Лом є Ломом, бо здоровенний, чортяка. Світловолосий, добродушний, голос дзвоном гуде, густий, розлогий.
Корнет вже прийшов із таким позивним.
Саратов — бо росіянин, зі Саратова.
А Роман — Француз. Треба було випередити інших, щось ... [ Показати весь уривок ]
собі вигадати — та не встиг. Хлопці самі назвали, щойно він розповів, як довелося жабу смажити з полона тікаючи. Тільки обмовився, як Корнет нумо з нього лаха дерти: от жабоїд по ходу! Француз, аякже!
Воно й причепилося. В усіх позивні як позивні, а Роман — Француз. Бонжур, тужур, лямур. Ну й дідько з ним! І тепер у голові не лише слова, цілі фрази спливають, часом навіть доречні. “А ля гер ком а ля гер” — “на війні як на війні”. З якогось фільму, наче; чи не про трьох мушкетерів?.. Що тільки не ховається по закапелках пам’яті, а при певних обставинах невідь звідки вискакує.
Цього разу зварили собі гречки з тушонкою. Лом був за кухаря. Перед тим, як він за це діло узявся, меню було одноманітним: супло та кашло. Що то значить, вміти готувати! Ті самі продукти — суха гречка чи рис плюс тушонка, а результат зовсім інший. Щось підсипає! — жартують хлопці, наминаючи, аж поза вухами лящить.
Лом віднедавна зазвичай і куховарить, а чого? — не відмовляється; він ще на Майдані готував величезними казанами, йому не звикати. Після війни обіцяє відкрити у Луцьку ресторанчик «Батальйон», щоб ті, хто служив-воював, до нього приїжджали, а він зі своєю Оксаною усіх годуватиме за спецменю: «Каша по-майданівськи», «Борщ укропівський», гострий салат «Хунта», тобто тертий хрін зі сметаною, або майонезом, або олією; що є, з тим і салат. Навіть без нічого, таке теж трапляється. А хріна, каже Лом, навколо до хріна. Он у полі, дикий, чубки стримлять, йди та викопуй скільки хочеш. Хлопці «Хунту» наминають, крехчучи, кашляють, сльози з очей витирають. У мозку, кажуть, просвітлення настає. Продирає, кажуть, до...
До куприка, випереджує їх Лом. Їжте-їжте, хворіти не будете.
Баламкання ложок, гиготіння, аж раптом: тихо усі!
Лом замовк на півслові.
Хто там? — Хома різко убік кущів. Тих, що на відстані, вздовж дороги. Свої там у такий час не ходять.
У корчах шарудіння.
Хома довго не думає: висмикнув чеку — закинув туди гранату. Вибух, спалах — і тиша. Підхопив калаша й — у сутінки, перевірити. Нікого.
Тільки-но повернувся, тільки-но за ложки узялися — як знову шурхіт, тепер трохи лівіше. Хома за гранату — вибух! І тиша… А тоді, ще лівіше якийсь рух, якась тінь. Що за мана?
Пес, хлопці! — прогудів Лом. — Онде відбіг, ховається. Куди ви дивитеся?.. Ха! От, сучара!
Тепер і Роман бачить: справді, пес. Посвистів до нього. Собака боком-боком вибрався з-поза кущів, припав до землі — і суне до вогню помалу, притискаючи вуха до голови та блискаючи голодними очима. Запах каші з тушонкою гнав його вперед, попри страх та небезпеку. І ані звуку. Навіть не скавулів. Зупинився біля перемотаних скотчем кросівок Лома. Обережно обнюшив їх. Мабуть, ніколи таких не зустрічав. У жодній партії взуття від волонтерів не знаходилося розміру Лома — він так і ходив у своїх рідних кросах п’ятдесят другого, розтоптаного, схожих на дві старі валізи, що ледве трималися на його гігантських ступнях.
Лом посунув вбік свої роздовбані ходаки, подав бідоласі миску каші.
Пес їв пожадливо, підібгавши хвоста, смикаючи мордою вгору. Закидався їжею. А тоді глипнув вдячно, та й улігся неподалік, сподіваючись, що його не проженуть. Ніхто й не збирався.
Назвали приблуду Сєпаром, бо ж думали, що там у кущах сєпари ховалися, а не безбашенний голодний псисько.
Голос він так і не подав. Німий був… [ Згорнути уривок ]
|
