|
Альманах «СКІФІЯ-2017-ВЕСНА» : (Проза, поезія, есеї, нариси, переклади) українською та російською мовами, упорядник О.Апальков.
Олександр Апальков
(Переклад:
Апальков Олександр)
— Склянка Часу*Zeitglas,
2017.
— 272 с.
— (Серія: альманах СКІФІЯ).
— м.Канів. — Наклад 500 шт.
ISBN: 978-966-2306-98-9
ББК: 84 (4-Укр-рос)6-5
Жанр:
— Проза
— Поезія
— Альманахи
Анотація:
Літературно-мистецький альманах "СКІФІЯ" започатковано 2000 року.
Наразі виготовлено 21-й випуск альманаха «СКІФІЯ-2017-Весна»
(проза, поезії, есеї, інтерв`ю)
Примірники - за ціною 90 грн. в Україні (іноземним авторам надсилається опісля сплати поштових витрат).
Книги буде надіслано Укрпоштою, посилкою. Оплата відбувається по отриманню посилки (сплачуються поштові витрати). Вже заповнений бланк переказу буде вручено Вам на пошті.
Довідки за тел. (04736) 36805, або zeitglas@ck.ukrtel.net
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Вітряк Надії
Надія дивилась у небо. Воно летіло.
Щаслива своєю небесною провиною, дівчина відчувала себе.
Ось воно диво. Добре, що вона йому довірилася.
«Я мов блаженна, – міркувала вона, – втім, боже, як мені солодко. І жоден гад не бачив. Ось тільки капелюшки соняшників дивляться. Але ласкаво. Певно, заздрісно. Як пахнуть. От так би лежати до самої смерті. І нічим не ділитися. Ні з ким».
Як мало, здавалося, було світлих днів в її житті. За всі двадцять літ.
Всі ці роки її вчили. Направляли. Опікали.
І вона була слухняна. І вдячна. Проте, якими млявими і сірими були ті роки. Тепер ... [ Показати весь уривок ]
кінець. Все, досить. На волю. Вона видихнула свою колишню душу в небо.
Євграф стежив за небом теж. Воно здавалося йому морем. І його, Євграфа, несе вітер, мов павука на власному рваному павутинні.
Аж ось він подумав про Надю; про те, що і раніше були красиві жінки. Сотні років назад. Тисячі. І навіть його тітка в молодості, така схожа на Надю обличчям. По старій фотографії.
Та минули роки. Відлетіла за ними молодість. Краса розчинилася, як он та хмаринка…
А якщо так, то треба хапати все, що дає життя. Все! Красиве і дивовижне! Не брати, – дбайливо і обережно, – а хапати. Саме хапати і насолоджуватися. Адже я ж нічого не краду. Ні в кого. Я хапаю.
Хвать і давай її м’ять.
Цінувати потрібно дари життя.
Поки молодий.
А там – що Бог дасть.
Адже ніхто не загляне в книгу долі.
Звук скрипучих рештків вітряка. Ось що давно хотіла почути душа Наді. Подумати тільки... Вона бачила цей вітряк тисячі разів. Ходила поряд. Бувала неподалік. І ніколи не думала, що саме тут вона відчує своє щастя. Щастя, як давно заслужену броню від усіляких образ і кривдників. Як порятунок від відчаю.
Їй здалося, що вітряк дихає. Що він став живою істотою. Ніжно-улюбленим і єдиним свідком. Її тихого і божевільного вінця.
Ось воно, щастя.
Вона вміла виразити його лише диханням. А їй хотілося запалити свічки всім богам. І навіть язичницьким. А, над усе –Вітру, який розтинав її руки. Підняті до неба.
«Я, немов вітер, – думав Євграф, – який лише шалено дме навколо. Крутить загублені вітряки. Тріпає змучене надією волосся жінок, що мені зустрілися. Та колише головки незрілих соняшників. Навіщо? Навіщо я звадив її. Дав їй надію. Адже нічого ж у неї не буде. Окрім страждань і пам’яті».
Здавалося, земля зітхнула разом із ним. Співчутливо і тривожно.
Стулити б очі. Заткнути б вуха. Навік. І зникнути туманом.
Холодним і байдужим.
Олександр Апальков, стор. 267. [ Згорнути уривок ]
|
