|
Джмеленя та Канікульне озеро : роман-казка
Галина і Тарас Микітчак
— Теза,
2017.
— 256 с.
— м.Вінниця. — Наклад 2500 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-966-421-254-7
ББК: 84.4УКР6-4
Жанр:
— Українська міфологія
— Кіндер-проза
— Міське фентезі
Анотація:
А почалося все з протікального сантехніка. Хто ж знав, що він ніякий не шпигун? І Хто ж знав, що доведеться рятувати Канікульне озеро? Та й не лише озеро, а усеньке місто. Сантехнік - водяник, меценатки - загарбники, русалка живе в каналізації, а мер - безхребетне створіння. А ще сусіди, болотяники і скарбник з дна озера! Що вийде зі змішування такого коктейлю в одній книзі?
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Несподівано з-за дверей до кабінету долинув нервовий сміх Мирона Івановича і його голосні вигуки.
- Ой, яка ви пустунка! Перестаньте, бо я зараз втечу.
- Яке нахабство! – Розгнівана секретарка відійшла від дверей і заходилася робити каву.
Тут з кабінету просто вибухнув голосний регіт Триндикала, який так заливисто реготав, що було незрозуміло чи встигає він ще й дихати. Мабуть, не встигав, бо почав, крізь сміх, голосно втягувати в себе повітря.
- Не треба! Хи-хи! Не підпишу! Ха-ха! Перестаньте! Га-га-га! Не маю права! Не треба! Ги-ги-ги! Захцянські мене з’їдять. Ге-ге-ге-ге! Припиніть, бо я ... [ Показати весь уривок ]
лусну! И-и-и-и-и! Вони мене замурують. Хе-хе-хе-хе-хе! Ой, рятуйте! Захцянські забетонують ноги... у-ха-ха... в тазику! Гі-гі-га-га!
Секретарка підійшла до дверей з двома горнятками кави на підносі й ще раз повторила:
- Яке нахабство! Я з ним чотири роки працюю, а він ні разу не глянув на мене, як на жінку, а тут регоче з якоюсь...
З кабінету долинув тоненький вереск мера і раптом двері різко відчинилися. З них вибіг сам Триндикало. Ґудзиків на його піджаку вже не було, краватка теліпалася на спині, сорочка визирала зі штанів. Мер не переставав тоненько гиготіти, зриваючись час від часу на свиняче рохкання. У руках Мирон Іванович тримав папір. На ньому діти лише встигли побачити кілька слів «Рішення виконкому щодо володіння ...».
- Не підпишу! І-і-і-і-і-ги-ги. Хр-хр-хр! Га-га-га.
- А от ви де! Скільки раз вам казав, що заглядати у чужі двері негарно! –зненацька хтось вигукнув за спинами дітей. І дуже знайомим голосом. Дзвінка й Дмитрик озирнулися й побачили Дзвінчиного тата.
- А що там такого цікавого? – він і собі зазирнув у прочинені двері. А там справді було на що подивитись.
Мер поволі задкував до виходу на коридор. Облита кавою Ангеліна з криками стріпувала гарячий коричневий напій зі своєї білосніжної блузки. Ольма твердою ходою вийшла з кабінету. Вона побризкала на себе водою з оприскувача, тицьнула його секретарці в руки й попрямувала до мера.
- Ні, ні, полин, полин! – заверещав той і вибіг на коридор.
- Пізно! Ти спочатку сказав петрушка!
Двері приймальні широко розчинилися, пропускаючи Мирона Івановича, слідом за ним вистрибнула Ольма.
- Що? Не підпишеш! Я ще не закінчила тебе лоскотати! – і побігла за мером.
За ними, цокаючи високими підборами, вистрибнула Ангеліна в біло-коричневій блузці з оприскувачем у руках.
- Дівко, стій, не чіпай мера! Він має бути мій!
І всі троє побігли коридором, розштовхуючи людей, у напрямку вежі-ратуші. Дзвінчин тато здивовано витріщився на цю шумну компанію. Йому відразу ж впали в око сукня і мешти дружини. Він також зірвався на ноги й кинувся слідом за секретаркою, вигукуючи:
- Іванко, зупинись! Не чіпай мера! Це надто радикальний метод!
- Він переплутав русалку з моєю мамою! – здогадалася Джмеленя. – Бігом за ними!
Мер завернув за ріг і вбіг у вежу. Білетерка погрозливо помахала йому кулаком услід. На сходах вежі стояла група польських туристів зі своїм екскурсоводом. Очевидно, вони вже все з’ясували з тіткою-білетером і вирішили піднятися на дах ратуші. Триндикало на мить зупинився перед туристами й цієї митті було достатньо, щоб позаду з’явилася Ольма й встигла провести своїми синіми нігтями по його шиї. Іванович знову дико реготнув і пірнув на колінах між ноги поляків, утікаючи від жорстокої лоскітниці. Русалка без вагань кинулася за ним. Тут на сходи влетів Дзвінчин тато й побачив таку картину: попереду його дружина (а він досі думав, що це не Ольма, а його Іванка) наздоганяє мера й лоскоче його, позаду секретарка, яку він обігнав у коридорі, вже дихає йому в спину. За нею разом з Дмитриком і Дзвінкою вже біжать два муніципали-охоронці, які побачили, що мера переслідують і поспішили йому на допомогу. Тоді тато вирішив схитрувати і крикнув:
- Шановні туристи! У мерії нині відбувається акція – кожен може прийти і полоскотати мера!
Екскурсовод з усмішкою переказав це полякам і ті зі сміхом також кинулися за мером. Кожен турист, повз якого сходами на гору біг Триндикало, з усмішкою щипав і лоскотав його. Часто до цього долучалася і русалка в червоній сукні. Мирон Іванович заходився сміхом, чіплявся за перила і далі пер щодуху догори, стискаючи в руках документ.
- Тримайте їх усіх! – заверещала під вухом тата Ангеліна, намагаючись його обігнати. Тоді він, порівнявшись з екскурсоводом, вигукнув йому у вухо.
- А ще можна лоскотати секретарку мера! – і показав пальцем на Ангеліну. – А також охоронців муніципалітету! І взагалі – всіх працівників мерії.
Екскурсовод швидко переказав туристам нову інформацію й поляки, голосно і дружно розреготавшись, почали лоскотати заляпану кавою Ангеліну. Та зупинилась і також почала реготати зі сльозами на очах. Ще декілька туристів кинулися на муніципалів, шукаючи в них лоскоти. Знайшли відразу. І ось два кремезні охоронці за декілька секунд уже, регочучи й заливисто сміючись, намагалися втекти від масового веселого непорозуміння.
У цей час акція лоскотання покотилася по коридорах і залах міської ради. Люди переказували один одному, що сьогодні день лоскотання всіх працівників мерії. Спочатку то тут, то там відвідувачі обережно пробували полоскотати того чи іншого депутати, щиро всміхаючись їм. Депутати почали щось кричати на них і махати своїми папками й портфелями. Та зі сходів вивалила група закордонних туристів, які нічого не розуміли з депутатських викриків, і накинулися на всіх, хто хоч трошки скидався на державного працівника. Тобто усі в джинсах, шортах, полотняних штанах почали жваво лоскотати тих, хто йшов при костюмі й краватці, або мав якусь уніформу, а потім вже лоскотали всі один одного. За декілька хвилин регіт, шум, вищання й поросяче рохкання заполонили увесь величезний корпус міської ради. Тим службовцям, які встигли закритися в кабінетах чи туалетах, ще дуже пощастило, бо їхні співробітники вже реготали на все горло, сіпаючись і смикаючись від лоскоту. Навіть ті, кого ніхто не зачіпав, реготали так само голосно й весело, бачачи, як сміються інші.
Одним словом, такого веселого дня в міській раді ще в житті не було! Сотні людей реготали, сміялися, шкірили й сушили зуби, гиготіли й хихотіли, пирскали зі сміху, ґелґотіли як гуси й хрюкали як поросята, вихиляючись у різних позах, згинаючись і тримаючись за живіт, а дехто вже лежав на підлозі й гримав по ній кулаком, бо від сміху не міг звестися на ноги. [ Згорнути уривок ]
|
