|
Скринька з оповідками
Міла Іванцова
— Брайт Стар Паблішинг,
2018.
— 152 с.
— м.Київ. — Наклад 3000 шт.
ISBN: 978-617-7418-52-7
ББК: 821.161.2'06-32
Жанр:
— Цикли різножанрових оповідань
— Вибране різних років
Анотація:
Збірка "Скринька з оповідками" містить в собі 19 оповідань, створених авторкою у різні роки.
Герої книги – прості звичайні МИ, люди зі складними, інколи поламаними долями чи відчайдухи, які здатні на такі рішучі кроки, щоби наблизитися до свого щастя. У цій книзі Міли Іванцової, як і в усіх її книжках, багато правди життя, пронизливих історій, чутливих і чуттєвих, як у самому житті, і стільки любові до людини... Інколи книга здатна змінити життя.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Жалюзі
У цей передвечірній час у залі відльоту аеропорту «Київ» народу було небагато. Я зареєструвала багаж і пройшла паспортний контроль однією з перших, тож мала ще вдосталь часу до оголошення посадки. У невеличкій кав’ярні, символічно відгородженій вазонами з рослинами від зали, відвідувачів не було. Бармен за своєю стійкою читав книжку.
– Хтось забув чи просто лишив тут перед відльотом, – сказав він, побачивши мій зацікавлений погляд – книга була французькою.
– Vous parlez français?
– Oh, non, madame.
– Mais vous lisez en francais?!
– Та ні! Не так читаю, як шукаю знайомі слова й намагаюся ... [ Показати весь уривок ]
щось зрозуміти. Може, допоможете? Я бачу, мені пощастило, що не поспішаєте. Ви, мабуть, перекладачка? Бо на сувору вчительку якось не схожі, – він хитро всміхнувся, і цієї миті відмітка на моїй шкалі його гіпотетичного віку хитнулася від тридцяти вниз, десь до двадцяти трьох – двадцяти п’яти.
– Ні, не перекладачка, хоча й це зі мною інколи трапляється.
– То хто ж ви, якщо не секрет?
Я витримала паузу, міркуючи, чи варто розкривати карти, і таки зізналася.
– Письменниця.
– Ух ти! Пурхаєте світом у пошуках сюжетів? – зацікавився він.
– Може, і пурхаю. Може, і в пошуках. Може, і сюжетів. Кави зварите?
– Звісно! І навіть сюжет подарую! Готові?
Я кивнула, укотре прочинивши потайну кватирку, в яку зазвичай засмоктувало чимало життєвих вражень, і дійсно, деякі з них потім упліталися в сюжети моїх книжок. Хлопець набрав у легені повітря, немов перед довгою промовою.
– Ми завжди були разом. Усе життя. Тобто навіть більше, ніж від народження. Дев’ять місяців до нього ми теж провели разом. Ви здогадалися, так? Ми – близнюки. І не якісь там двійнята, а однаковісінькі однояйцеві близнюки.
– Класно! Це, мабуть, цікаво, мати поруч аж настільки рідну душу? Постійно бачити себе збоку… Скажіть, а близнюки сваряться? А усвідомлюють свою відмінність від інших? Я думала про це, але, на жаль, у мене немає друзів-близнюків, – я всміхнулася хлопцеві, він направду був молодшим, ніж видався мені спочатку, зосереджено вдивляючись у книгу.
– Ого, скільки питань, мадам! Ось ваша кава, якщо цікаво й не поспішаєте, розповім вам одну страшилку з життя братів-близнюків, гаразд? По каву наразі черга не стоїть, тож ми обоє вільні люди. Тільки ви скоро тю-тю за кордон, а я лишуся. То хоч історія моя з вами полетить. Власне, вона теж про аеропорт і польоти. І не тільки.
– Уже заінтригована, слухаю.
– Тож ми завжди були разом. За традицією – однаково вбрані в дитинстві. Як водиться, нас плутали в дитсадку. У школі ми вже навчилися інколи з того користатися. Чи сварилися? Бувало й таке, хоча то були швидше не сварки, а суперечки, обстоювання своїх поглядів, пошуки істини. Загалом ми дуже любили один одного, хоча по-пацанськи й не озвучували своїх емоцій. Ми ж не дівчиська якісь із їхніми одвічними цьомчиками та обнімашками. Ми були найкращими друзями й цінували це по-чоловічому.
– Були? – стривожено перепитала я, відчуваючи, що вкотре мені сповідуються, й історія, мабуть, буде невесела, хоча хлопець пообіцяв «страшилку», та я спершу сприйняла це визначення за жарт.
– Так. Після дев’ятого класу ми несподівано для всіх ушилися зі школи й подалися в коледж, звідти згодом в інститут на заочний. Байдуже, в який, ми й досі там доучуємося – чиста формальність, для диплома.
Я подумки перехрестилася – брат живий. Бо те його «були» могло обернутися й на гірше.
– Власне, до останнього часу все було класно, поки цей телепень не познайомився з дівчиною.
Я не втримала усмішки – звісно! Дівчина! Удерлася в чоловічу дружбу! Та ще й до близнюків!
– О! Вам смішно?! Ні, ми не настільки були наївними та не настільки егоїстичними, щоби не думати про майбутнє, не обговорювати, що колись... Але несподівано сталася мутація наших мрій і планів. Він закохався в полячку! І здибав її тут, у Жулянах.
Я округлила очі, дещо підіграючи оповідачеві, хоча нічого такого неймовірного в цьому розвитку подій не було.
– Ой, який же я хріновий розповідач! Я ж не сказав, що ми разом опанували секрети кавоваріння, приготування різних видів цього напою та коктейлів із ним, а потім (не без допомоги батькових друзів) влаштувалися сюди на роботу.
– Що, по черзі працюєте тут, створюючи ілюзію одного невтомного бармена нон-стоп? – оживилася я.
– Та ні. Там унизу, неподалік від зони прильоту, де зустрічають прибульців із неба, є ще одна така сама кав’ярня. То брат там, а я тут, уже майже за кордоном. Напуваю кавою тих, хто вже позбувся багажу і пройшов паспортний контроль.
– А-а-а! Цікаво. Зізнайтеся, невже жодного разу не помінялися місцями? От не повірю!
Бармен на мить закляк, зиркнув очима праворуч-ліворуч, а потім змовницьки підморгнув мені лівим оком. Історія почала мені подобатися, сюжет закручувався неординарно. Але тут підійшла пара з немовлям, хлопець вибачився й заходився їх обслуговувати.
Я поставила порожню чашку на стійку бару й пішла до величезних вікон на всю стіну – подивитися на літаки, що стояли чи повільно рухалися вдалині в ранніх сутінках.
Яке цікаве життя аеропортів. Для когось із його відвідувачів це подія раз чи кілька разів на життя, хтось літає частіше, але є люди, котрі тут завжди. Задумалася, який відсоток персоналу літає світом, а який лишень проводжає поглядом залізних птахів? Треба буде спитати у…
«Ой, я ж навіть імені його не знаю!» – подумала й озирнулася до кав’ярні.
Хлопець знову звільнився і жестом запросив мене до себе.
– Скажіть хоч, як вас звати? – підходячи, спитала я.
– Ніби це щось міняє! – хмикнув він. Захочете скористатися сюжетом – оберіть ім’я на ваш смак!
– А якщо випадково вцілю в десятку?
Він на мить задумався й відповів:
– Наші з братом імена починаються на «В».
– ОК. Прийнято. Отже, один герой буде Андрієм, інший – Романом. Якщо інтрига сподобається.
– Згоден. Інтрига? Мені подобається. Цей телепень обмінявся координатами з тою Магдою, якій варив каву в залі прильоту, почав навіть, козел, учити польську, хоча вона й українською непогано спілкувалася, а ми ж саме взялися разом учити французьку – планували якось здійснити мрію дитинства – проїхатися тими місцями, де були колись, завдяки гуманітарній підтримці французів «дітям Чорнобиля».
– То хіба одне іншому так заважало? – іронічно усміхнулася я.
– Хто знає, але мене зло взяло, коли вони домовилися зустрітися на нейтральній території, в Еміратах (на хвилиночку!), а я дізнався про це останньої миті. Як вам?
– Неприємно, звісно. То це і вся інтрига?
– Ні-і-і, це лишень затравка.
– А-а-а… Ну-ну.
– Узяв мій братик тиждень відпустки, купив квиточки і… Уявіть собі цинізм ситуації – його відліт припав на мою зміну!
Я знизала плечима й розвела руками.
– C’est la vie!
– Отож. Селяві… Він повідомив мені напередодні. Звісно, я розклав йому на пальцях, що це підло й узагалі по-дебільному.
– А чому по-дебільному?
– І він так само спитав. Не знаю чому. Мабуть, через цю секретність. Краще б сказав одразу. А так – усе за моєю спиною спланували…
– А може, він передбачав саме таку вашу реакцію, тому…
– Може. Коротше, я працюю, як зазвичай. Приїхав на роботу вперше сам. Він викликав таксі. Я працюю, краєм ока поглядаю на тих, хто підтягується до зали відльоту після паспортного контролю. Бачу його, блін, другого себе, з наплічником… Ще й постригтися встиг! Красунчик! Тільки очі, як у пса, що шкоду зробив.
– Невже не підійшов до вас?
– Підійшов, чому ж? Я йому кави зробив. Від «закладу». Погомоніли. Щоправда, ця коза двічі набирала його на вайбер…
– Ну що ж ви так дратуєтеся? От у вас дівчина є?
– Є. Але то так… Ще несерйозно. Ми взагалі колись мріяли знайти двох близнючок, одружитися з ними, жити разом великою родиною і ніколи не розлучатися…
– А-а-а, знаю один такий випадок, усміхнулася я, пригадавши відомих письменників-близнюків.
– Та ми теж знаємо, тож і наївно думали, що це можливо.
– Але що ж далі було? – я вже помалу втрачала інтерес до оповіді, не вбачаючи в ній жодної інтриги, крім образи брата на брата, і почала косити оком на табло під стелею.
– Далі? Оголосили його посадку. Він поставив біля мене наплічник, поклав на стійку свій мобільний, квиток та посадочний талон і рушив до вбиральні.
– І-і-і?! – оживилася я.
... ... ... [ Згорнути уривок ]
|
