|
Літературно-мистецький журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №89 : журнал
Олександр Апальков, Юхниця Євген, Шеляженко Юрій
— Склянка Часу*Zeitglas,
2019.
— 144 с.
— (Серія: часопис).
— м.Канів. — Наклад 1000 шт.
Можливість автографа.
Жанр:
— Часописи
— Проза
— Есеї
Анотація:
У своєму свіжому №89 подає майстерні добірки новітніх поезій молодих українських та закордонних авторів сьогодення, оздоблюючи їх хисткою прозою, дотепним гумором та диво-колажами української художниці Марини Громенко у співдії майстра графіки Олексія Мартиросова.
Докладно: https://zeitglas.io.ua/s2644972/
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Вона щороку приходила. . . весна. До когось сьомою до когось тринадцятою. Більше, менше- не важливо. Важливо, що цвіли проліски, по суботньому цвірінчали горобці, шелестіли у шихверних комірках, купалися у, ще не спитих квітневим сонцем, калюжах, потім сохли на тинах сонно хитаючись із боку у бік. А ми – не горобці, ми – кагала рудчанської дітвори, що не стримно росли. . . вилазили із куплених до першого вересня светрів, штанців і чобіт, пальтичок. А втім – цвіли проліски. І це був сигнал, як у спецназівців, без слів – один у той бік, два у інший я – прикриваю. . .
І ми вже на щляху ... [ Показати весь уривок ]
до щастя. Вибух адреналіну у застояній за зиму дитячій крові має наслідки – добрячий голод і гарний апети. У кожного у руці торбинка. Кожна торбинка – інтрига.
Нас багато, ми – сила! Базікаємо ідучи, підбігаючи, чи зупиняючись над широкими, вже заваленими мишачими лазами, що лаштувалися зимою попід снігом. Цілі мишачі квартали. Галас неймовірний. Миші, які ще не переселилися до людських обійсть непритомніли з переляку, а ми непритомніли від кількості світла, ніжності вітру, від терпкості стужавілої землі.
Ліс зустрічає. Ніби розсуваються у боки шкарубкі стовбури. Спершу стрічає рястом. . . густим таким, що хочеться гепнутися у нього і вивалятися, так, щоб той ряст просочився аж до шкіри і під неї. А ми йдемо обережно, дехто на пальчиках, щоб не толочити – гвалтуємо свої потаємні, майже сексуальні, бажання. Дерева нас торкаються так, ніби хочуть виміряти, якого хто зросту цієї весни, бо іншої ми будемо інші а хтось і не прийде взагалі. І кожна гілочка відведена нами від обличчя зазирає у наші очиці, і тішиться, як сонячно там, як сумирно…
А далі море. . . синє море синіх пролісків! І тут настає апогей внутрішнього і зовнішнього ликування. Рвемо квітів по трішки, аби мама вдома поставила у гранчака і, підперши щьоку кулаком, довго, мрійливо вдивлялася у ту блакить. І коли сльоза колихне туманом її очі, і дрібно затремтить овал підборіддя, ти робиш вигляд, що не бачиш і не розумієш, хоч тобі вже 15 і ти все розумієш. . . ну майже все.
А далі йдемо на “своє” місце. Своє, бо ми його визнали і нарекли “своїм”. Кожен розмотував свою “інтригу” до спільного столу: сало із прорістю, цибуля така, що всю душу стомлену навчанням виплачиш, картошка нелупка, яйця зварені власноруч і тому без сумніву не потечуть по пальцях. І ось ми ситі і вже трішечки грішні , бо піст і сало речі не сумісні. Гріємося на сонці пузами до гори. Всі пороззувалися. . . всі окрім Вальки – вона у новеньких гумових чобітках, які преступно виграють у сончному проміння, що ми аж мружимося. Лежачи на прілому листі вона раз по разу йорзала халявками і ті мелодійно поскрипували, порушуючи нашу аскетичну ідилію.
Полудень. Рушаємо до дому. Забігаємо до старого, як і цей ліс, мурашника. Мурахи копошаться, але ще якось мляво відсторонено, бо влітку тут так спокійно не пройдеш. Хтось зламує тонку дубову віть смачно її облизує і кладе на мурашник, вся дрібнота з пересердям іде на неї наступом. Мотаються вздовж слинявої диверсії, зовсім втрачають контроль бувши зтрушеними із ворожого обєкту невідомими силами; ідуть у наступ за межі горбика, а ми вже тіліпаємо далі під голосне цмакання володаря гілочки з муращиною кислотою...
Оксана Логоша " Чоботи" [ Згорнути уривок ]
|
