Сергій Батурин : Охоронець : Анотація, уривок з книги.

Сергій Батурин

— Кальварія, 2002. — 160 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (2) Відгуки читачів (0) Де купити (2) Скачати файл

Сотник Вишата був розлючений. Наче й мед на столі міцний, брага пінна, м’ясо соковите та духмяне, коровай пишний, а от все не до душі. Свічки воскові горіли йому погано, й ладин подарунок не милий.
А друзі-пияки просто дратують. Боярин Сіверко дебелою свинею розвалився, жере — аж упрів, руки від стола до рота так і літають — троє не вженуться. Свиня і є. Кнур чорнігівський. Та ти ж і не русич! Діди твої чорнопикі сівами звалися й кугурликали говіркою нелюдською. А під Русь потрапили — вже й русичі! І що це за назва міста вашого — Чорнігів? Київ — зрозуміло. Кия город. Новгород — новий. Переяслав ... [ Показати весь уривок ] — славу печенізьку там перейняли. А у вас: чорне — що?

А цей — норман. Волосся біле, очі безбарвні, як вода в калюжі, а чоло — червоніше за княжу багряницю; ковшів зо три меду вже здолав, от і розхвалився: і скальди їхні кращі за гуслярів, і риби у фіордах більше, ніж у Дніпрі, і дичина їхня здоровіша. А дракари — куди там нашим лодіям, — Море Мороку перепливають.

Не стерпів Вишата, вдарив долонею об стіл — все аж підстрибнуло — і загорлав:
— І булат ваш надійніший? І меди міцніші? Льон довший? Жінки кращі? А ріка у вас ширша за Славутич є? Лодії ваші добрі? Піди скажи Цимісхію, базилевсові ромейському: варязькі, мовляв, кораблі грецький вогонь не бере!

— Грецький — бере! — погодився норман і простяг руку по мед. — А ти не переживай! Переміг твого хозара Слава-коваля син? Що з того? Бився твій хлопець сміливо. Костоправ його вилікує: вправить суглоб, і все! А воїни добрі з обох будуть. Пий, Вишато!
— Мені сором! — гарячкував Вишата.
— Нема тобі сорому. Не тебе ж побили. Тебе йому не перемогти.
— От цього вже ніколи не буде, — згодився Вишата. І випив. А знавець дракарів вже шматок м’яса простягає — їж, сотнику, — і сміється.
Вишата пив, їв, але заспокоювався дуже повільно. В серці вже не кипіло, та дарма:
— А от скажи мені, Асмуде, чого ти живеш у Руський Землі, нашому князеві служиш, якщо тобі вдома було так добре?
Хмільний Сіверко подивився на Асмуда і, чіпляючись язиком за кожне слово, перепитав:
— Чого ж, коли... добре?
Очі білявого велетня зробилися сумними. Він ковтнув слину — кадик смиконувся — і тихо відповів:
— В мого батька багато синів, а землі — обмаль. Не можна між всіма ділити — кожному крихти дістануться. Все: замок, уділ — відійшло найстаршому. А я у вашого князя тут землі заслужу.
— Отож тут заслужиш, — встромив жирного перста в стіл Сіверко, — тут одружишся з дочкою русича, — знов встромив, не помічаючи, що втрапляє у калюжу браги, — а діти твої рідної мови не знатимуть, будуть уже не нормани — русичі.
«Ти вже це добре знаєш», — подумав, поглядаючи на боярина, Вишата.
— Аби не жебраки, — прохрипів Асмуд.
«Теж не з каменя зроблений», — промайнуло в сотника.
— А ти не переживай, — повернув він норманові його ж слова. — Залиш гнів для Цимісхія. Пий, Асмуде!
Той випив (ковтки здоровенні, мов у коняки), закрутив головою та вп’явся зубами у якийсь шматок.
— У нас з Цимісхієм мир, — поважно прорік боярин, наче це саме в нього мир з візантійським імператором.
— Не вік же йому бути, — здивувався Вишата.
— Що правда, то правда, — погодився боярин.

Тур ніколи не бачив так багато бойових човнів. Він навіть не спробував порахувати — вище і нижче Дніпром розтяглася низка суден, що перевозили князеве військо. В кожному човні — сорок бійців. У десяти найкращих — княжа дружина. Юні та зрілі, всі високі та могутні, дружинники разом навалюються на весла — м’язи на плечах випинаються вузлами.

Дніпро був ласкавий, тихий, привітний. Лінивий вітерець гуляв над водою, ворушив хоругви, грався кучерями, бородами. Небо високе, прозоре і чисте: інколи якась хмарка пухнастою легкою істотою проповзе по небу, і знову — прозора висока чистота.

І так день у день. Здається, безкінечна оця ріка, одні й ті само картини спливають обабіч: праворуч — кручі, ліворуч — скільки йме око — рівнина. Але що день, то менше спокою у серці, що далі від Києва, що ближче до Порогів, то уважнішими стають ратники.
А сонце не пестить уже — пече. Ярило, пожалій русичів! Та не спадає спека. Лише вітерець холодить розпечені тіла.

Тягають величезні весла дружинники, остогидла вже їм ця робота, та воєвода підганяє, а воєводу — сам князь. Ось він, Святослав, могутній, як ведмідь, гнучкий, як змія. То далечінь видивляється важко, то воїнів своїх огляда. Зустрінешся з ним поглядом — і не витримаєш, відводиш очі. Буцімто нічого особливого у тому погляді, таж ні... відає він щось таке чи що? Діда його ж не просто так Віщим звали...
Поряд веслує Симеон, — зігнувся-розігнувся, — нетутешнього дерева хрест на шкіряному ремінці з-під ковніра сорочки вивалився. «Християни... Бог, на хресті розіп’ятий», — мимохіть пригадав Тур. У самого ж на точно такому ремінчику висів батьків оберіг.

Біля Порогів військо русичів очікували союзники — печеніги. Тілом і лицем темні; чи то смагляві, чи брудні — в димах коло вогнищ закопчені. Шапки хутром підбиті, коні кошлаті. Горлають, кислого кобилячого молока перепивши. Білі зуби вищирюють. Теж — союзники! За віком вік з Дикого Поля поглядали жадібно на Русь: на ниви багаті, на жінок гарних, на череди, на хати добрі. Віками билася з ними Русь безжалісно. Либонь, і їм ромеї дошкуляють.

Поки русичі волочили човни за Пороги, печеніги від вогнищ своїх не зрушили. Так і пішли два війська вниз Дніпром: русичі — водою, печеніги — берегом. Поряд, та чи разом?
Так і пішли... Рікою, тоді — морем. Нарешті, дісталися. Розбили табір. Народ місцевий на русичів схожий: говорять майже так само, живуть подібно, одежа, звичаї, побут — все схоже, зветься цей народ болгарами.

Лавр сказав, що болгари не відають, де ромейське військо. Князь розіслав загони у розвідку і наказав війську готуватись. Воєвода Претич сновигав табором, вишукував недоліки. Коли знаходив, гарчав, як пес, погрожував. Лаврів десяток не впіймали жодного разу. Сам Лавр ходив похмурий, прискіпувався до всього: чому мотляється, чому не блищить, чому брудне? Якось прийшов, обдивився всіх — як обмацав — показав перстом на Симеона: «Ти», ще раз роздивився кожного: «Та ти», — несподівано для всіх Турові.

— Підете зі мною. До князя.
Крутнувся і пішов. Ті — за ним.
Святослав стояв у звичайній сорочці. Обладунок лежав під стінкою шатра. На зріст він був нижчим за Лавра, але статурою могутніший. Як і Лавр, уважно огледів усіх трьох:
— І цього береш? — здивувався.
— Беру, княже, — кивнув головою десятник.
— Гаразд. Ти підеш, твоя й воля — з ким, — князь зупинив на Турові важкий погляд. — Справа у вас проста: Свенельдові люди знайшли ромеїв; ви підете рікою вгору, знайдете Вишату з дозором і передасте: князь велів повертатися. Якщо і двох уб’ють, третій мусить виконати наказ. Все. Йдіть.
Вони перевдяглись у темну одіж, — в лісі вона непримітна, особливо вночі. Зброю взяли таку: мечі, луки зі стрілами і короткі списи. Кольчуги та щити Лавр наказав залишити.
Ріка Істр-Дунай була, як Славутич, — широка та багата водою. До берегів підступав вологий листяний ліс. Вони йшли півдня. Тур ніде не бачив слідів великого загону. Не знаходив їх і Лавр.
— Їх тут не було? — запитав Тур.
— Були, — відповів Симеон.
— Слідів немає.
— Де ми пройшли, сліди хіба помітні? — здивувався Симеон. — От і Вишата не лишає по собі слідів.
Вони продиралися лісом, поки сонце не перекотилося на захід. Жодного разу не натрапили на житло, не зустріли жодної людини. Раптом Лавр зупинився і став напружено прислухатися: десь далеко кричали стривожені птахи.

— Люди йдуть. І не ховаються, — вирішив Симеон. Лавр на мигах звелів йому замовкнути і обом — заховатися. Незабаром праворуч від них з’явилося п’ятеро воїнів, у чужоземному вбранні. Їхні мечі були коротші за київські, замість кольчуг груди захищали панцирі.
Вони йшли мовчки, озираючись на усі боки. Як огидно вони йшли! Здавалося, не було гілки, яка не тріснула б у них під ногами.

Лавр одним пальцем подав знак: пропустити. Русичі причаїлися. Ромеї прогуркотіли чобітьми у двадцяти ступнях. Ще лунав відголос їхньої ходи, коли Тур щось відчув і повернувся у той бік, звідки прийшли ромеї. Біля товстого стовбура, майже злившись з ним, стояв чоловік у такій, як і він, одежі і напружено вдивлявся в ліс. Тур підняв руку, аби той звернув увагу, бо давно його знав. То був Ворон Хозарич. Колишній гончар упізнав Тура і теж підняв руку. Раптом з’явився Лавр і провів долонею собі під горлом. Тур та Симеон перегнали ворогів та заховалися на їхньому шляху. Ворон і Лавр ішли за ромеями слідом.
Незабаром показалися чужинці. Галявиною вони необачно наближалися до засідки.

Югнула стріла і вп’ялася кремезному ромеєві в око. Здоровань заточився, підняв руки до голови, опустився на коліно, хитнувся і впав на землю. Одразу ж і друга стріла, і третя: Симеон знав справу добре. Тур поспіхом пустив одну — стріла вдарила у панцир ромея й відскочила.
То були добрі вояки: вони не розгубилися; захищаючи груди щитами, пішли вперед. Один метнув короткого списа в бік Симеона. Але справи їхні були кепські: звідусіль на них посипалися стріли. Хрипло зойкнувши, завалився ще один ворог, троє кинулися до лісу. Тур випустив кілька стіл — все по щитах, кинув спис — не влучив і з мечем вихопився навперейми.

У важких нагрудниках, із здоровенними щитами ромеї не могли рухатися швидко, русич же крутився, перескакував з місця на місце, рубав та рубав, але знов по щитах. Мить стримував він ворогів, другу, третю, і от уже Лавр підскочив до найближчого і одразу показав, що битиме зверху. Ромей підняв щит і відкрив стегно. Десятник змінив напрям удару і вразив незахищене місце. Поки супротивник падав, страшне Лаврове лезо ще двічі влучило в нього.

Більше Тур не пам’ятав нічого. Коли ж отямився, меч його був у крові, а коло ніг лежала зарубана людина.
— Де Симеон? — повернувся до нього Лавр. Тур озирнувся: неподалік травою витирав меча Ворон та хижо посміхався. Кинулися до Симеонової схованки: той лежав блідий, із заплющеними очима, груди його залила кров. Тур кинувся до товариша. Лавр пальцем підняв Симеонове повіко:
— Не чіпай. Він мертвий.

[ Згорнути уривок ]