|
Вісник II-го міжнародного конкурсу ЖІНОЧІ ПРИМХИ : Спец-видання
Олександр Апальков, Бруслиновський Євген, Даник Володимир
(Переклад:
Апальков Олександр)
— Склянка Часу*Zeitglas,
2021.
— 84 с.
— (Серія: Вісники конкурсів).
— м.Канів. — Наклад 100 шт.
Можливість автографа.
Жанр:
— Проза
— Гумористичне, сатиричне
— Поезія
Анотація:
II-й Міжнародний конкурс «Жіночі примхи»
на кращий твір (вірш, проза, есей) був оголошений 21 січня 2021 року та тривав до 7 березня 2020 року.
За вказаний термін до редакції надійшло 325 творів. Із них було допущено до конкурсу лише 47, вони подаються у цьому ВІСНИКУ, за алфавітним принципом. Решта надісланих творів не відповідала вимогам конкурсу.
Більш розлого: https://zeitglas.io.ua/s2747253/
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Апальков Олександр
*1961 р., м. Канів, Черксакої області..
Астролябія*
– Життя – це складна річ, яка складається з трьох речей: успіх, щастя, здоров'я. За браком одного з цих компонентів вона втрачає сенс. Окрім третього. -говорила вона мені.
Її еротичний апетит був ширший за моє меню.
Її девіз – більше ніжності. Моє кредо – скоріше до мети.
Її думки – менше роботи, менше задоволення. Мої ж – менше роботи, більше вільного часу.
– Ти дуже багато п`еш. – сказала вона, закривши очі довгими віями, – тому твоя любов коротка.
– Ти фантазуєш?
– Так, я фантазую. – Здригнулась вона. – Навіть ... [ Показати весь уривок ]
у деталях. Я чекаю наших зустрічей. Я несу себе тобі. А ти не йдеш... І я домислюю, довожу себе до задоволення. Це, правда, не завжди вдається.
– Що ти пропонуєш?
– Почуй моє бажання!
– Я його злякаюся?
– Можливо! Я мрію про секс в гріховних місцях.
– Наприклад?
– У церкві, в коридорі, підвалі, в туалеті потягу.
– Ти це чесно?
– Як на духу, – відповіла вона різко, і розплющила очі. – І ти знаєш, я б могла займатися цим одночасно з декількома партнерами. І навіть різної статі. Ну, – вона підвелася, очі її закотилися, – чи не потвора я. – Але, я можу і від оргазму зовсім відмовитися. Лише б ти був зі мною ніжним. Лише б ти боровся за мене.
Вона потягнулася, усміхнувшись. Майже порснувши сміхом:
– Але ти крутий хлопець. Ніколи не виявляєш своїх відчуттів. Зробив свою справу – і в черепашку спокою. Ти знаєш 100 000 книг. Але не знаєш найпримітивнішого мого бажання.
– Візьми ініціативу на себе.
– Беру.
І був день, що став ніччю.
– Глибоко в душі і скорбота прекрасна, – сказала вона, йдучи, – я задоволена. У собі і собою!
– Навчися жити, – сказала вона, дивлячись у вікно, там падало листя, - жити для себе. Хоч би один день. А не напоказ. Адже все одно помреш.
Вона помовчала.
– Я теж..
– І ласки твої, це милостиня. Із недбалістю. Ти хочеш, щоб від тебе відстали скоріше. Тобі з усіма обтяжливо.
– Ну, не зовсім.
– Ти не звідси, тому бачиш, напевно, наше життя краще. Але це дратує.
Я посміхнувся їй. І вона відповідала тим же.
– А що мені робити, – примружила вона очі, – коли серце моє не зайняте... Нудно ж. Велике і мале суспільство глухого містечка – жалюгідне видовище. Необтяжливі відомості про все.
– Ну, що ж з того?
– Ех! – зітхнула вона, не умію я користуватися астролябією, а то б поплила. Світ за очі. Хоча б в калоші.
* Твір у конкурсі участь не бере.
стор. 4-5. [ Згорнути уривок ]
|
