Оксана Луцишина : Я слухаю пісню Америки : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Закарпаття онлайн)

Нова книжка поезій Оксани Луцишиної, судячи з назви: „Я слухаю пісню Америки” могла би претендувати на чергове поетичне опанування географії. Мовляв, переселившись до США, ужгородська авторка захотіла подарувати нам свою візію цієї країни. Насправді ж збірка радше нагадує „роман у віршах” та ще й, страшно сказати, далекий, через століття, діалог із „Зів’ялим листям”. Принаймні плутана любовна історія із то зарозумілим, то паскудним, то дуже рідним Джонні повсякчас виринає з різних віршів у різних інтонаціях і контекстах.

Без Америки як такої, однак, теж не обійшлося. Вона присутня і суто на ... [ Показати всю рецензію ] топонімічному рівні, часом доволі грайливому самому по собі, а в поезії це відчувається подвійно – наприклад, у запозичених з Європи назв міст. Одна з найпоширеніших локалізацій віршів Луцишиної – містечко Афіни. Є Америка місцями і в елементарних описах-враженнях, і в способі висловлення, в побудові значної частини верлібрів, котра в новітній українській традиції досить чітко асоціюється зі спадщиною бітників –

покинув наче банальну жінку

яка розкладає собі таро

на кавалерів

а я не розкладаю, і хочу сказати

на своє виправдання, що читаю канта

здалося мені те таро

я за старого іммануїла (...)

Такі виразно риторизовані вірші, побудовані більше на логічностях і не логічностях, ніж на образах, складають значну частину книжки „Я слухаю пісню Америки". В окремих випадках їхня риторичність виходить в Оксани Луцишиної дещо перевантаженою, розтягнутою і порожнюватою. Але переважно вони вийшли стрункими та з доброю гнучкою ритмікою. До таких належить і потенційний хіт поетичних вечорів під назвою „Плюйте на таких кавалерів", присвячений невдячним чоловікам, які скасовують побачення з закоханими в них дівчатами, а потім питають: „що, віддаватися прийшла?", із оптимістичним фіналом:

коли я виросту я напишу книжку

не якийсь там роман хай йому грець

(скоро все одно кінець світу)

а так – посібник для юних дівчаток

бо дівчатка будуть і після кінця світу Узагалі, як і годиться „любовному роману у віршах", тут досить часто виринають гендерні моменти. Виринають та, здається, ілюструють внутрішній конфлікт ліричної героїні (і багатьох сучасних жінок) між бажанням самодостатності й бажанням затишку, що його відносно недавно звільнена з патріархальних рамок жінка ще не завжди може розв'язати.

я скажу їм – плюйте на таких кавалерів

може котрась і послухає

може і плюне



Вірші Оксани Луцишиної досить виразно структуровані – і поряд із наведеними вище риторичними верлібрами читач знайде тексти зовсім іншого ґатунку. Це римована поезія, щільно насичена метафорами та іншими тропами, вона має зовсім не чітку лінійну, а вибагливо заплутану лінію оповіді. Таких поезій менше, але декотрі з них, може, навіть вдаліші за верлібри. Принаймні, виглядають відібранішими.

гладіолуси пахнуть смертю на цілий ринок.

запахи найлегше забути, а згадувати не конче.

серце – річ, яку возиш із собою на відпочинок,

серце – річ, у мокрій торбинці, якій шепочеш (...).

Словом, книжка „Я слухаю пісню Америки" вийшла лаконічною (як і обкладинка з піском, на який набігає хвиля), ритмічною, з окремими провалами, але цілісною і вдалою. Можливо, найкращою на сьогодні збіркою поезій Оксани Луцишиної.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Капшук (джерело: Друг читача)

Оксана Луцишина. Я слухаю пісню Америки / Книга віршів. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2010. – 80 с.

Восени дуже по-особливому хочеться гарячого запашного чаю. І так само по-особливому хочеться теплої духмяної лірики – такої, щоб зігріла обвітрену душу, проте не порушила при цьому осіннього спокою, осінньої ностальгії. Беру до рук нову збірку Оксани Луцишиної «Я слухаю пісню Америки» – саме те, що треба…

Назва збірки невипадкова: почуття, емоції, враження – все, що поетка нанизала для ліричного намиста, – народилося в США, де вона, корінна українка, мешкає вже багато років. Американський ... [ Показати всю рецензію ] ритм життя, американські люди, дружба, секс і, зрештою, любов – усе це прозирає на нас зі сторінок книги. І хоча в цій «американськості» нібито й відчувається деяка зверхність, нахабність, у дечому – манірність і навіть гламур, проте авторка дивиться на все крізь шпаринку власної душі. Тому й перед нами її життя постає у світлі внутрішніх переживань. Тому й написана книга як верлібрами, так і не верлібрами – адже душевні порухи можуть бути якими завгодно.

Якщо ви раніше не чули про «відвертість» та «оголення душі», які приписують творчості Оксани Луцишиної, то тепер маєте змогу познайомитися з такими її рисами на прикладі цієї збірки. Адже тут – хоч-не-хоч – доведеться стати свідком особистої драми поетки (чи, може, лише її ліричної героїні): її покинув чоловік. Образ Джонні виписаний у книзі доволі яскраво: він «бавиться кубиками із пластмаси і плоті», «не вірить у реінкарнацію / в Бога не вірить ні в рай ні в пекло», має «повно часу / і на тебе і ще на інших», виставляє напоказ особисте: «а потім читав їх [вірші] усім на факультеті / хай усі знають яка я у ліжку», усім цим ранячи почуття жінки, небайдужої до нього і до його життя. Власне, небайдужої і до його смерті – про цей стан тіла, ачи душі йдеться не в одному вірші Оксани Луцишиної. Авторка говорить про смерть зі своєрідною легкістю, сміливістю, іронією – ніби намагається показати, що зовсім її не боїться. Та водночас вона мимоволі, а може, й навмисно оповиває свій образ смерті серпанком страху й непевності. Та й загалом її лірика наповнена роздумами про скороминущість часу, про хиткість світу, в якому ми живемо: «І все довкіл пливе і не дається в руки / і певно в тому сенс – або принаймні чар / і кожна мить мина, і спогади, мов духи / на стінах нетривких танцюють данс макабр», про помилковість сприйняття людського тіла: «Тіло – таки душа, місткішого щастя варта / в небо воно не пнеться в небі його не ждуть» та про складнощі життя, впоратися з якими дуже нелегко: «Я сіть вибираю із моря важку і зникому / де сіль із піску виростає так само важка».

Коли ми хочемо насолодитися запашним чаєм, нам недостатньо одного ковтка – треба випити повну склянку, аби сповна відчути його неповторний смак. Із тим же принципом варто читати збірку «Я слухаю пісню Америки»: одного вірша-ковточка буде замало – щоб по-справжньому розсмакувати цю поезію, треба випити усю книгу. І не бійтеся пити залпом: обпечене горло заживе швидко, зате той біль, який хоча б деякий час бринітиме в ньому після «випиття» поезії Оксани Луцишиної, гідно довершить відчуття притаманного їй смаку.

[ Згорнути рецензію ]