|
Як стати президентом? : роман
Дмитро Бондаренко
— Видавець Олег Романенко,
2010.
— 100 с.
— м.Київ. — Наклад 1000 шт.
Жанр:
— Авантюрний детектив
Анотація:
У школі ми всі сміялися з нього... Історія хлопця, який з дитинства мріяв стати президентом. Проаналізувавши біографії знаменитих американських і українських президентів він зрозумів у чому полягав головний рецепт їхнього успіху...
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Частина перша
1
У школі ми всі сміялися з нього. Та і як можна було не сміятися з людини, що таке меле?
А наш однокласник Єгор Хмуров, а по-простому Хмурік, на повному серйозі заявляв, що в майбутньому стане президентом. І не яким-небудь там президентом асоціації стоматологів, а самим справжнім головою країни. Тим, кого кожен день по телевізору показують.
Ні, я все розумію. Наша школа у Дніпропетровську була досить відомою. І у нас навчалося чимало амбітних пацанів і не менш амбітних дівчат. Приміром Ванька Іваковський мріяв стати директором м’ясокомбінату, а Леська Скляренко відомою ... [ Показати весь уривок ]
топ-моделлю. Але ж це були цілком реальні мрії! Бо приміром, у того ж Ваньки якийсь родич працював на нашому місцевому м’ясокомбінаті заступником директора, а Леська від природи була такою красунею, що на неї навіть з інших шкіл приходили подивитися.
А на що надіявся наш нещасний Хмурік? На вигляд він був самим звичайним, жив один з мамою, яка ледве кінці з кінцями зводила аби прогодувати їх обох, на що він надіявся?
-Слухай, - казали ми Хмуріку, - ти що зовсім чокнутий? Ти що не розумієш, що там нагорі (ми багатозначно тикали пальцем вверх) все давним-давно вирішено і розподілено. І туди так просто не попадеш. То як же ти зможеш стати президентом?
-Дуже просто, - незворушно відповідав Хмурік, - піду на вибори і переможу.
Ця його осляча впертість страшенно діяла нам на нерви і ми частенько його били.
У такі моменти ображений, але абсолютно непохитний у своїй позиції, Хмурік люто кричав нам у відповідь:
-Коли я стану президентом, я накажу своїм людям і вони розквитаються з вами! О, як я вам всім відімщу! Ви у мене на колінах будете повзати, проситися, щоб я вас помилував.
Ми лупцювали його іще більше, але мушу визнати, десь в глибині душі починали і сумніватись. Хто його зна, цього придурка, а раптом й справді стане колись президентом та захоче помститися нам, що тоді будеш робити? Хоч із країни емігруй!
І треба сказати, що ці сумніви ґрунтувались не на порожньому місці. Дуже вже несхожим на всіх інших учнів був цей наш дивакуватий однокласник.
2
По-перше, Хмурік був заучкою. І не просто заучкою, а страшеннішим “ботаном”. Науки давались йому не легко, але його посидючість і впертість мимоволі вражали. Він корпів над уроками і вдень і в ночі. І це приносило свої результати. Він був досить твердим “хорошистом”.
В шістнадцять років, вперше отримуючи паспорт, він взяв собі материне дівоче прізвище – Стешенко. Російська фамілія батька, який давно кинув їх з матір’ю – Хмуров, на думку Єгора, зовсім не підходила для його майбутньої кар’єри президента. Прізвище Стешенко теж не виглядало фонтаном, але все ж було беззаперечно українським.
По-друге, скільки я себе пам’ятаю Хмурік ніколи не фотографувався і здається у мене немає жодного його знімка. Коли кожного року в школу приходив фотограф робити колективний портрет класу, Єгор просто не з’являвся на уроки. А якщо хтось раптом клацав любительським апаратом прямо в класі чи на вулиці, Хмурік з усіх сил старався не потрапити у кадр.
На всі наші здивування наш однокласник авторитетно заявляв: “Коли я стану президентом, то мені всі оці ваші компромати можуть боком вилізти.”
Коротше кажучи, хлопець був просто повернутий на своїй ідеї-фікс.
У Хмуріка не було особливо близьких друзів, але ближче до закінчення школи ми з ним трохи потоваришували.
По-перше, він все ж таки дуже не погано навчався і у нього завжди можна було скатати.
А по-друге, мене, тодішнього стопроцентного лоботряса, у якого не було абсолютно жодних мрій і ідей щодо майбутнього дорослого життя, така цілеспрямованість Єгора мимоволі заворожувала.
“Коли я стану президентом, то зроблю тебе… приміром, міністром транспорту.” – казав іноді Хмурік, коли у нього був добрий настрій. Мені такі розмови були приємні і я задоволено усміхався у відповідь. А чого, мабуть прикольно бути міністром. І неважливо навіть яким саме.
Так ми і розважались подібними фантазіями допоки одного разу не виявилось, що школа скінчилась.
Після випускного наші життєві шляхи розійшлись і ми досить довго не бачились.
Через дванадцять років я почав хвилюватися.
Далі читайте тут -
http://www.dmytro-bond.narod.ru/tvory/president_firstchapters02.htm [ Згорнути уривок ]
|
