Ірина Шувалова : Ран : поетична збірка : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Sumno.com)

Ірина Шувалова – молода киянка, за освітою філософ, авторка численних публікацій у відомих українських журналах, її вірші перекладено кількома європейськими мовами. Збірка поезій «Ран» – дебютна, але вже лауреатна – І премія «Смолоскипу» 2010 року. У післямові, котра сама по собі є взірцево-досконалим прикладом рецензії, Маріанна Кіяновська, зокрема, пише, що переконана «у глибокій невипадковості цієї книжки» і арґументовано доводить, чому саме так вважає.

Поетеса наново відбудовує дійсність, вірніше, створює поезійний простір, створює світ, котрий вельми приблизно схожий на світ, що уявляється ... [ Показати всю рецензію ] буденній свідомості. Вона конструює міф, створює якусь свою дійсність, певною мірою – це фіктивний світ, хоча упізнаваних рис – скільки завгодно («м'ясо дерева пахне сріблом … задушливі хутра зим … небо птахи грудьми розрізують … і антени висять розп’яттями / а кого розіп’ято не знати нам … змалюй мене так сунично / щоб більше ніколи сумно).

Ірині Шуваловій властивий есеїстичний тип мислення, і намагатися переповісти будь-який вірш поетки абсолютно неможливо. У більшості їх присутнє якесь фантазування на мотивах, запозичених ще ув антиків, але це не є філософський пошук істини, це скоріше філософствування, (« ми всі на вигляд прибульці із того світу (…) кожне слово стає небезпечно крихким, неприступно тендітним – гляди не торкни, не зламай. це спокуса скляної струни, що розсиплеться в пучках, червону печаль безпорадно сіпнувши (…) цей світ доживає останній химерний оргазм / і душі дерев з-під кори вириваються в вітер / і хочеться більшого значно ніж просто любити / та цого навчитись залежить уже не від нас»), де ми бачимо вільне поводження з матеріалом, разом із тим тут присутнє справжнє життя людської душі. Незалежно від того, про що чи кого пише поетеса, вірш нагадує екзотичну яскраву квітку, яка в’ється арабеском, захоплюючи в полон і не питаючи на це згоди.

Поетеса не накидає своїй думці жодних правил, її поезія – живе тіло, хоча існує певна небезпека розтікання, розрідження образності (провокативний синтаксис без розділових знаків, без великих літер, переноси – enjambement). Це ознаки певного типу поетичного мислення, що вбирає в себе велику кількість сигналів іззовні, це бачення людини, котра спостерігає дійсність у найрізноманітніших ракурсах, широко використовуючи мовні асоціації, історико-культурні та літературні ремінісценції. Для неї це не так гра, як, властиво, спосіб сприйняття дійсності, нафантазованої чи автентичної – це інше питання. Звідси така барвистість, ряснота її мови («хочеться вибігти із монохромності впасти і щось червоне вимовити розгублено» – до речі, чисто постмодерністська ознака письма), а я би назвала це бароковістю: велика кількість смислових «закруток» і, разом із тим, майже класична схильність до впорядкованої строфіки, яка допомагає читачеві орієнтуватися і рухатися в правильному напрямі (« бджоли пухнасті і теплі / межують із болю і солі витворюють всесвіт / у мене всередині сповнене відчаю пекло / в якому безрото кричать настовбурчені весни»).

Чуттєва, предметно-пластична визначеність словообразів, посилених просодією («хай холодним серпом золотих місяців колообіг / кровообіг зупинить»), гра складеними римами (марки – зима, й ким (…) вони заступають обрій нам – відведуть тебе в рай для обраних (…) більма – біль нам»), римами омонімічними («а вночі божевільні люди читають бродського / смокчуть ображено в передчутті ранку / адже він прийде – стрункий та рожевокостий і щедро насипле солі у кожну йому підставлену ранку (…) наступного разу боже зроби мене лютнею / деревиною співучою / якій не болить коли ріжуть / із цього триклятого жовтня би з цього лютня / геть до мекки чи до парижа», природна ритмічно-акустична інтонація («місця не містять, а мстять (…) поперед леза лізе поріз полоззя (…) ось і в ікара ікла») – не побоюся пафосу, високомайстерні як для початкуючої поетки.

Парадоксально, але вся ця ускладнена поетика досягає потрібного ефекту. Поетеса зуміла передати внутрішню усамітненість посеред світу, що постійно миготить, блискає й рухається невідомо-куди – характерний стан сучасної молодої людини, котра придавлена колосальною кількістю інформації, але сберігає ядро своєї особистості.



ми доти і доки ми стани і рани і квіти

з долонь ми добудем вогонь в нас народяться діти

ми вільні втрачати й утрачене знову ловити

тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Мирослав Лаюк (джерело: Літакцент)

Поетична книжка «Ран» – про людину на вежі, людину-поета. Вона має пізнати через тишу Бога, повернути йому його сутність, повернути сутність самій поезії, пізнавши перед цим своє тіло через його умирання. Але в процесі таких світоглядних мандрів не втратити поверхні під ногами і не згоріти на вежі живцем.

1. Вежа
Є думка, зокрема, Мартіна Гайдеггера, що поет – це голос істини, яка через нього промовляє до людей. Поет перебуває посередині між небом і землею, а тому він ніколи не омине вежі – осі між двома стихіями, – а звідти відкриваються неймовірні краєвиди, широкі простори, з’являється ... [ Показати всю рецензію ] непереборне відчуття висоти, вищості й самотності.

Вірші Ірини Шувалової видаються мені доглибно, навіть програмово зацикленими на суб’єктові лірики, який дозволяє собі бути максимально відвертим і осібним, одновекторним і егоцентричним, його поезія – це клуб, у який може ввійти не кожен, і де кожен – небажаний гість.

За умов, що поезія виконує світотворчу функцію, вона не може бути забавкою, бо називає буття і сутність. Вона також є самодостатньою і непокірною, а тому жорстоко платить тим, хто її якимось чином намагається підкорити. Один поет іменував її Медеєю, яка вбиває своїх дітей, інший називав мстивою жінкою, яка обмежує навіть у повітрі.

Саме тому в несподіваний момент на вежі може статися пожежа або обвал – як у Вавилоні. Як на мене, Ірина Шувалова це усвідомлює, а тому знає, що буде мить, коли та «щедро насипле / по дрібці солі / у кожну / … підставлену / ранку».

2. Тиша
Поняття тиші нерозривно пов’язане з поняттям Бога. Бог, власне, і є тим, хто назвав тишу тишею: мовлення Господа, що є водночас і означником творення світу, і започаткування часу, відмежувало первісну тишу, назвало її.

Отож Бог стоїть і над мовленням, і над тишею. Колись він постійно розмовляв із людиною – з Авраамом, з Ноєм, з Августином… Проте після події «смерті Бога» первісне розуміння тиші актуалізувалося: вона не тільки виконує деконструктивну щодо мовленнєвого акту функцію, а й постійно супроводжує і «чує» його. Богові тепер належить тиша, адже питання про його присутність у акті мовлення наразі забуте.

Загалом книжку можна назвати мандрами задля виправдання Бога.

Спочатку у книжці постає Бог, позбавлений імені («бога іменувати / нащо / його долонею / можна стерти». Міфологічне мислення ґрунтується на тому, що знаючи ім’я, ми можемо володіти сутністю його власника. Це екзистенційна криза, коли треба доводити, що ти існуєш, навіть якщо ти Бог. Відсутність Господа з часом стає помітною «через які мости / ходити нам у небо?». Саме тому автор повинен повернути Богові його ім’я: «коли ти ітимеш на небо (ти бог а я жінка) / всі янголи пошепки в мене питатимуть: / хто це?». І в цьому моменті творчість Шувалової перевиконує той проект, коли митець досягає ефекту прямування думки до концепту задля повернення Богові думки. Вона переступає цей момент, намагаючись повернути Богові його сутність. Але найперше, що потрібно, – це позбутися двійників, симулякрів, клонів: «прокажи мені, господи, справжнє ім’я мого бога. / покажи мені, господи, справжнє лише мого страху».

Власне, цей передостанній акт репрезентації авторського сумніву, що, водночас, може бути кульмінацією книжки, коли поетичне «я» залишається наодинці з самим собою й усвідомлює можливу непотрібність свого шляху, наштовхує нас на питання, чи вартує Бог того, щоб його рятувати. Проте в останньому тексті книжки Господь повертається на своє місце – місце того, хто говорить: «він по воді нам вилами напише / що не потонуть наші чорні баржі / що нам ще рано вчити мову риб».

Закінчення залишається відкритим: слова Бога – напис вилами по воді. Але зважаючи, що на найвищому рівні тіла, за Іриною Шуваловою, знаходиться тиша, можемо припустити, що саме така поведінка може повернути Богові ім’я: ситуація рівності й залежності від людини, насамперед, митця.

Останній вірш книжки, де «господь стоїть на варті наших зречень», означує, що проект виправдання Бога завершено. Бог хоче, щоб ми його зрікалися, адже тільки так можна узгодити факт його присутності з наявністю світового зла, тільки пізнавши зримість розбіжності. Для цього й існує тиша – щоб пізнати відмінність із розмовою.

3. Тіло
Текст перестає бути вікном у світ. У мене таке враження, що тексти Ірини Шувалової – це вікно у неї саму, у її тіло.

Дуже точно підмічають, називаючи цю поезію хтивою. Вона часто перверзійна, проте межу непристойності авторка не переступає, її естетика тонка й прозора.

У цих текстах дивним чином поєднуються речі різних класів: стихії, органи тіла, рослини і тварини, боги. Подекуди Шувалова вживає невиправдано багато образів, тексти стають надміру концентрованими.

Відбувається вписування в тіло / чи вписування тіла у речі різних категорій. Із нього «тікають червоні лисиці», всередині – «бджоли пухнасті і теплі», а суцвіття шипшини становлять собою «солодкі криваві вузли». Якщо у тексті нас кудись веде нитка червоного кольору, то не майте сумніву: вона точно виявиться веною ліричного героя, точно приведе до «стиглої скривавленої сливи серця».

Крайні вияви пристрасті, що виходять поза межі тіла: органи перестають виконувати прийняті функції, вони починають поєднуватися з іншими суб’єктами: птахами, ріками, вежами, тишею, що неодмінно веде до єдності всіх речей, де кожна з них однаково причетна до чогось єдиного.

Це – поезія боротьби води з повітрям, вогню з осінню, пташки з людиною. Це – жертва тіла, препарування задля вивчення його спроможностей.

Це не поезія смерті, а поезія умирання, а подекуди – поезія вбивства.

Такою, очевидно, для автора є плата за поезію, плата за те, щоб сказати «щось більше, ніж маєш сказати».

Орфей
Після того, як Орфей був розірваний на шматки через свою тугу за Еврідікою, Діоніс перетворив вакханок-убивць на дубів, а фракійські чоловіки татуювали своїх жінок. Голову і ліру Орфея музи похоронили на Лесбосі – острові, що є символом ліричної поезії.

У тексті Шувалової «Орфей І» ми бачимо чоловіка, якому зраджує дружина. І він нічого не може зробити з цим. Голос авторки нагадує голос гомерівської богині, яка підбурює смертних на дію. Вона питає Орфея, чи не відчуватиме він огиду до тієї, яка уподібнилася повії, а його самого називає «бардиком». Зрештою, його подорож до царства мертвих – це намагання вивести кохану із сутіні розпусти.

Чи не є книжка «Ран» намаганням поета вивести поезію зі стану завульгаризованості й позерства?

У текстах вчувається ностальгія за втраченою естетикою, зокрема, класичною грецькою, римською чи неокласичною ранньомодерною. Ця туга виливається у аристократію форми (авторка оперує переважно римованим і ритмізованим віршем, чітко сконструйованим, симетричним), а також помічаємо прозору сучасність і жвавість описуваних образів і сюжетів із минулого (хоча говорити про минуле чи взагалі будь-яку можливість історії у цих текстах буде не зовсім коректно). За умови, коли світ сприймається тільки тут і зараз, дискретно і відірвано від минулого й майбутнього, міфологічний герой має ожити поза часом і поза можливістю минулого. Так і роблять «Ефеби» Шувалової – вічно молоді, але сповнені якоїсь майже непоясненної туги.

Вони – а також і сама Шувалова, – як казав один поет-горянин: «не під небом смертні, не на землі, не в постелі своїй, не в труні, не в землі з червами, не в золі, смертні в музиці, яка – ні».

«Ран»: так виглядає остання можливість поета виправдатися перед поезією.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сергій Батурин (джерело: "Буквоїд")

Що таке «РАН», пояснити мені Шувалова відмовилася: мовляв, кожен розуміє це по-своєму. Я чесно намагався, прочитавши збірку.

Збагнути, що «РАН» - дебютна книжка молодого поета, мені важко. Шувалову я знаю досить давно, але переважно - через Інтернет, завдяки періодиці чи «Літературним майстерням», хоча декілька її виступів на якихось літфестивалях я бачив і, що важливіше, чув. Було стійке враження присутності поета в літературному процесі. Принаймні у молодій поезії. Там тепер чимало яскравих, обдарованих і на диво вправних. Не бачити потужний літературний доріст, памолодь, що активно стверджується ... [ Показати всю рецензію ] в сучасній українській літературі, може, як на мене, лише той, хто не хоче того бачити. Це ще не літературне покоління чи якась «ґенерація» (та й чи існують вони - літературні?), це радше нова хвиля, нова спроба молодих збагнути незбагненне, ствердити новішу поетичну стилістику, сучаснішу риторику й світоглядну концепцію нового часу. Власне, так завжди починають молоді, було би дивно, якби тепер їхнє пришестя відбувалося якось інакше.

Ірина Шувалова не губиться навіть в яскравому літературному оточенні: мені здається, що вирізняють її неймовірна щирість, гранична відвертість та неповторний тембр літературного голосу.
«РАН» складається з трьох розділів: «Тримайся за вітер», «Хлопчик зі змієм», «Аргонавти» та своєрідного авторського післяслова - «Ефеби».

Авторка вводить читача до збірки віршем, названим по-модному - «Intro»: «за гачок зачепившись німбом /ти співаєш маленьке тіло». Круто для початку, хіба ні?

Шувалова майже не ставить розділових знаків, і така манера утруднює прямолінійне сприйняття, породжуючи інші, вторинні змісти віршів, а. можливо, свідомо звертаючись до них: «... змалюй мене так сунично / щоб більше ніколи сумно...», від вірша до вірша вона стверджує психоемоційний ритм збірки, кожен рядок пульсує образами.

Поезія Шувалової відчувана на дотик, на смак, на аромат. І штука не в метафорах, алітераціях, паронімічних атракціях чи поетичних етимологіях - із цим у Ірини все в порядку, наявність у неї суто технічних вмінь та пристойної школи не викликає жодних сумнівів. У неї колодязі відверті, мов рани, мікрорайони підступні, як метастази. А голос коханого - повільно стікає поміж грудей. Про що це я? А про те, що Шувалова невиліковно приречена на поетичне світосприйняття, а це значно важливіше за будь-який вишкіл, бо цього - на жодному майстер-класі не навчитися.

Мистецтво рецензії вимагає аналізу книжки, що рецензується. Але я чомусь не маю жодного бажання препарувати «РАН». Занадто жива ця збірка, аби лізти до неї з аналітичним скальпелем, розбирати, розкладати по поличках її проблематику, її досягнення й прорахунки. Відстежувати впливи видатних ( а вони іноді помітні) на молоду авторку. Бо в цій збірці є головне - поезія.
Це, власне, і все, що я хотів сказати про першу збірку Ірини Шувалової. Решту вам скаже Шувалова, коли ви читатимете її вірші.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: "День" (№180-181, 2011))

У «Смолоскипі» вийшла друком книжка поезій «Ран» Ірини Шувалової — однієї з минулорічних лауреатів літературного конкурсу цього видавництва.

«Ран» — той випадок, коли ідею про те, що обкладинка і назва книги мають привертати увагу та інтригувати, втілено буквально. Загадкову назву сама Шувалова розшифровувати відмовляється. Тож читачеві залишається тільки фантазувати на тему «рани чоловічого роду», англійського «run» чи інших можливих варіантів. Так само неясне враження справляє обкладинка, єдине, про що вона свідчить недвозначно, — естетство, котрого й усередині книжки ви знайдете предостатньо.

Ірина ... [ Показати всю рецензію ] Шувалова народилася 1986 року, вона вже досить багато виступала на всіляких поетичних акціях і фестивалях, публікувалася в українській і закордонній періодиці, її вірші з’являлись в іноземних перекладах, але «Ран» — її перша окрема книжка. Можна впевнено сказати, що вона абсолютно не вкладається у тісні рамки тих стереотипів, які вже встигли виникнути з приводу поезії цього покоління. Наприклад, Шувалова уникає верлібрів, віддає перевагу чітко римованій силабо-тоніці. Ще й посилює її додатковими ритмічними заходами на зразок повторів, пауз, тож тексти виходять одночасно і досить насиченими, щоб вимагати читання з паперу, і «звуковими», наповненими фонетичними ефектами. У її творах майже немає веселої екстравертної знущальності та епатажу. Як і особливих брутальностей чи фізіологізму. Словом, книжка «Ран» — найкращий доказ розмаїтості, неоднорідності, полістилістики молодої української поезії.

Вірші Шувалової чітко взоруються на традиції європейського «високого модернізму». Цьому, можливо, сприяє і перекладацька діяльність поетеси. Її світ — світ ускладнених асоціацій, певного міфологізму, архетипності, максимально об’ємних суто мовних ефектів. Та, безумовно, постійного внутрішнього драматичного напруження, з усіх можливих причин, в усіх можливих виявах.

тіло оси як гарячий бутончик смерті
містом не озираються йдуть дівчатка
ми камікадзе ми все завжди спочатку
під кімоно ми закохані і відверті
пальці вологі ноги до крові стерті
скоро асфальт заросте нами кожна латка (...)

або

змії виходять із нір у хрустких алюмініях,
змії самотньо виходять із нір проти ночі.
а змієборці вдягають хітони хітинові,
густо і тяжко сурмою підкреслюють очі (...)

Інколи усе це призводить до приємного естетизованого трансу, підкріпленого талановитою і доречною образністю. А іноді трапляється, що й до надмірної не дуже веселої одноманітності.

Регістр лексики й реалій поезії Ірини Шувалової такий: мінімум «профанного», мінімум соціального, максимум «естетично перевіреного». Своєрідна спроба вибудувати високий стиль на матеріалі сучасної розсипчастої мови і реальності («забрати наверх усе»). І тут уже зовсім невипадковою здається наявність у кінці збірки натхненної риторизованої післямови Маріанни Кіяновської.

Ще один цікавий момент — «гендерна структура» поезії Шувалової. А точніше — її чоловічі образи. Здебільшого вони виразно пасивні, а то й тяжіють до позбавлення суб’єктності. Саме так часто виглядав образ жінки в тих поезіях минулого, до яких стилістично апелює Ірина Шувалова. Що ж, «Ран» — один із не дуже численних випадків, коли в цій уже політизованій сфері вдається плідно, а головне — красиво погратися.

Взагалі, слово «красиво» — мабуть, найбезсумнівніша характеристика, яку можна припасувати до цих віршів. А заразом і хороший привід їх почитати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Богдан (джерело: "Український тиждень" (№27, 2011))

Перша збірка молодої авторки, у якій, проте, яскраво заявляє про себе вже сформований непересічний поет. Здається, такого, як Шувалова, в українській літературі не робив іще ніхто. Туге й барвисте плетиво з вишуканого звукопису, несподіваних зорових образів і філософських питань, які органічно постають із матриці тілесності, зокрема у стосунках чоловіка і жінки, а також зі своєрідної естетики болю, тримає читача в напруженні від першого до останнього тексту.

Автор рецензії: Альбіна Позднякова (джерело: Український журнал (№9, 2011))

Говорити про дебютну збірку Ірини Шувалової мені надзвичайно важко через близьке знайомство з авторкою. Та все ж, попри всю мою суб’єктивність, спробую поговорити про цю, як на мене, одну із найкращих поетичних книжок нашого десятиліття. Мені хочеться поміркувати про те, з чого ці тексти зроблені, і чому вони «діють». Адже вони почали впливати на слухачів і читачів іще задовго до виходу книжки; Ірині вірші були на слуху, звучали на фестивалях, цитувались і деколи навіть знались напам’ять. Урочисте «весна все одно прийде», «хлопчик зі змієм повітряним замість серця», рейки та олов’яні солдатики ... [ Показати всю рецензію ] із «rain’n railway».

Найперше, на що звертаєш увагу в Ірининій поезії – її прекрасний ритм. Це ритмічні звукоряди, що їх, як писала у післямові до «Рану» Маріанна Кіяновська, просто приємно вимовляти, навіть якби вони нічого не означали. Язик і губи сприймають цю поезію, як вишукані ласощі. Від її рим не відгонить старосвітскістю, яка могла б відштовхнути звиклого до популярних нині верлібрів читача. Незважаючи на виважену чітку форму, ця поезія дуже експресивна, жива і сучасна. Навіть коли у віршах ідеться про міфологічних героїв, чи коли вони насичені філософською термінологією, усе ж залишається інший шар, для простішого читача, для якого все одне буде близьким і дотичним ліричний герой.

Ірина пише про полігамію і багатобожжя (міфологію). Її чоловіки, хлопчики її віршів, змальовувані із грецьких богів. У розділі «аргонавти» ми зустрічаємо витончених, ніби копії древніх статуй, змієборців, Нарциса та Фаетона. Авторка опускає їх до світу людей, ніби дає «помацати» відчуття Ікара («падати буде м’яко», «падати буде муляти»), показує чоловіком-рогоносцем Орфея («де жона твоя йолопе? чи не в портовій таверні/ чи який випадковий матрос її сльози не висушив?»).

Вірші Ірини Шувалової еротичні і тілесні. Знову ж повернусь до чудової післямови Кіяновської, яка пише, що кожен вірш – це «орган чуття». Через окремий текст, його образність і термінологію, ми дивимося на світ ніби оновленими очима. Так оживає «м’ясо дерева» і його гострі груди, так гавань приймає кораблі, як жінка – коханого, так троянди пов’язуються з троянцями у гомоеротичному вірші «Розарій»:
«хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд
вусами пах їх лоскочуть сп’янілі троянці
день осипається – отже своє відстояв...»

Крізь тіло Іриних віршів проростає флора і фауна. Це видно із обкладинки, на якій у шипшинових заростях войовничу жінку обсідають різноманітні птахи. Також це можна помітити, порахувавши, скільки разів у поетичній збірці зустрічаються рослинні та тваринні метафори. Найчастіше олюднюються дерева, які «стоять на плотах» і «жадібно стискають у кронах зірки/ чи може зірки їх сп’янілих тримають за віття». Кров стає квітами або черовними лисицями, котрі тікають із дівочого тіла у «Травмі». Тіло людини вписується у ландшафт («заростемо ніччю», «пускати корені у полоні»), рослинність і тваринни мотиви іще більше підкреслюють плотське («у мене всередині бджоли пухнасті і теплі», «гнізда твої в мені заселити птахи інакші», «суцвіття шипшини солодкі криваві вузли/ всі пальці пов’язані щоб пам’ятати про тебе»).

Разом із тим маємо тут тему травми, рани. Зустрічаємося із Бродським, який насипає солі у підставлені ранки і з незагойною раною рота, яка декламує поезію. Болючість Іриних віршів легко приміряти на себе, вона личитиме практично усім жінкам, делікатним юнакам та мрійливим підліткам. Мінорний настрій іноді навіть межує з готичним антуражем: самотня людина на пустирі, як пентакль, повішений місяць, «зливи пожовклий кістяк», анатоми у «свої болі перебрані як у смокінги».

Та з іншого боку, це не мазохістичні плачі, не описи пасивного рослинного скніння, а скоріш вправи із осягання світобудови. Ще раз – «вірш – орган», тут уже орган автора, який шукає способу побачити більше, ніж бачив доти, і успішно знаходить. Така собі шокова арт-терапія, результати якої вигладають доволі конструктивно. Це тексти, писані мовою ран, яка підіймається понад межею тіла і роззирається довкала на людей та богів.

Це тексти-прозріння, і вони справді кажуть нам більше, ніж мають сказати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: "Смолоскип України" (№7-8, 2011))

"Метафори Ірини Шувалової можна бачити, їх можна відчувати, пробувати на міцність, гладити й стискати, розбирати на частини і знову формувати в один тугий м'ячик слів, емоцій і сутностей".