Оксана Забужко : Notre Dame d'Ukraine : Українка в конфлікті міфологій : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: за матеріалами Газети по-українськи (джерело: Українська правда. Життя)

У понеділок Ляльковий театр став центром літературного життя України. Там нагороджували переможців всеукраїнського рейтингу "Книжка року - 2007".


96 експертів переглянули майже тисячу книжок, виданих торік в Україні. Найкращі визначали в семи номінаціях: сучасна художня, дитяча, науково-популярна, історична, мистецтвознавча література, а також хрестоматія та гуманітаристика.

Твір Марії Матіос "Майже ніколи...", виданий львівським видавництвом "Піраміда", став найкращим із сучасної прози.

До першої трійки також увійшли книжки Тані Малярчук "Говорити" та Валерія Шевчука "Сон сподіваної ... [ Показати всю рецензію ] віри".

Перше місце серед поетичних збірок виборола "Трансністрія" Тараса Федюка, яку теж видала "Піраміда".

Вона змагалася зі збіркою "Марадонна" Сергія Жадана та "Бермудським трикутником" Ігоря Римарука.

Найкращим дебютом року назвали книжку Тараса Антиповича "Мізерія".

А от гран-прі рейтингу одержало дослідження Оксани Забужко про Лесю Українку "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій", яке у березні 2007-го видало київське видавництво "Факт".

За матеріалами "Газети по-українськи"

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Десятерик (джерело: AZH)

Нова книга Оксани Забужко “Notre Dame d`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” (Видавництво “Факт”, Київ), безумовно, стала подією в культурному середовищі і неодмінно викличе найжвавіші дискусії.





Головне джерело суперечностей - у певній двоїстості роботи, що походить від традиційної для таких досліджень пари автор/об'єкт. Тобто - Забужко і Леся Українка, котрій і присвячена книга.

В свою чергу, як відомо, автор - це стиль. Стиль Забужко, свідомо чи ні - підкреслено контроверсійний. Її судження часто різкі, часом на межі безапеляційності: “Якщо автор не має на кого озиратися, то ... [ Показати всю рецензію ] краще йому не писати книжок, а зайнятися (наприклад) журналістикою”, і це притому, що авторка вельми рясно цитує статті і дослідження тих, хто не має на кого озиратися; принагідно виникає запитання: це стосується всіх журналістів чи лише тих, хто несхвально відгукується про творчість пані Оксани?

А втім, перепадає не тільки журналістам. Занадто серйозні персони викриваються за допомогою чужих цитат (пасаж із М. Хейфеца про Василя Стуса як про “дівчину, яка все життя прикидається героєм Гемінгвея”), декого просто поплескують по плечу (“…згідно з формулкою Ж. Дерріди…” - Ж. Дерріда - це що, гімназист такий?; випад у бік Марка Вовчка та Ліни Костенко - мовляв, їм до лиця звертання “молодиця, баба, тітка”) або осмикують, як, приміром, Анну Ахматову: обурення останньої тим, що її судять за іншими критеріями, аніж письменників-чоловіків, трактується як “марсіянське”, тобто витримане в традиціях патріархальної (читай - маскулінно-шовіністичної) культури. Рикошетом зачеплено навіть предмет дослідження: Ольга Кобилянська і Леся Українка потрапляють до малозрозумілої категорії “пань бальзаківського віку”.

З подібними - до речі, цілковито мас-медійними визначеннями - стикаєшся постійно. Фрази про “творчу лабораторію”, “Україну, яку ми втратили”, про “містичний досвід”, котрий належить до найбільш “сокровенно-інтимної сфери людських почуттів”, Касандру як альтер-еґо Українки, зношені цитати на кшталт булгаківського “чего ни хватишься, ничего нет” тощо - утворюють масу банальностей, котра прикро обтяжує книгу. Баналізуються навіть досить ефектні метафори (“як Афіна з голови Зевса” кожного разу з'являється щось інше: то Шекспір, то сьогоднішній “культ успіху”; зрозуміло, що то улюблений образ феміністок, але ж не так часто) і, що гірше - терміни. “Дискурс” у всіх можливих відмінках трапляється інколи по два-три рази на сторінці; схожа халепа з “парадигмою” та “онтологією”. І це вже проблема методу.

Бо, при всьому постійно проголошуваному несприйнятті “нової культури” (“хамократської”, “емоційно обділеної”, “агресивної”), Забужко сама не проти долучитися до лона крайньої актуальности. Тому заграє з антиглобалістською (ситуаціаністською) риторикою, уподібнюючи ринковий капіталізм - комуністичному авторитаризму, або - вкрай некоректно - сучасну хоспісну клініку - таборовому бараку. І тому з такою інтенсивністю оснащує своє дослідження постструктуралістською термінологією (вищезгадані “дискурси”).

Але ж одна з головних цінностей цієї надзвичайно потужної школи - текст. Саме він має значення, і спадок того чи іншого митця тут досліджують, спираючись виключно на його опуси і тільки на них - це, зокрема, дозволяє відкидати ті таки міфи, що невідворотньо і шкідливо наростають довкола будь-якого відомого імені. Біографія, особисті інтенції (між іншим, надзвичайно “міфонебезпечне” середовище) не є визначальними. Недарма класик постструктуралізму Ролан Барт проголосив “смерть автора”, дещо провокаційно, але чітко провівши лінію поділу між автором твору і самим твором. Звісно, в цього підходу, як в усякого іншого, є свої вади і переваги, але не можна не відзначити, що завдяки подібним студіям останні два десятиріччя у літературо- і взагалі мистецтвознавстві відбулася справжня революція. Що, в свою чергу, вплинуло на розвиток тієї таки літератури, котра звільнилася від заскорузлих пут соціального, релігійного і політичного детермінізму.

Власне, конфлікт Забужко з сучасною культурною ситуацією якраз і є традиціоналістським за суттю, і вона за своїми поглядами позиціонується в ньому як типова націонал-дисидентка шістдесятницького штибу - вкрай романтична з одного боку, вкрай консервативна - з другого. Деяких речей вона не сприймає, деяких не знає, твердячи, приміром, що Лесин портрет на 200-гривневій купюрі є підтвердженням статусу класика; на жаль, то лише підтверджує невігластво розробників вітчизняних грошових знаків, бо у всьому світі обличчя найбільш значущих осіб держави друкують якраз на банкнотах найдрібнішого номіналу як на найбільш уживаних.

При відразі до радянського минулого - часті оглядання на нього, постійні згадування, часто не до речі, про репресії, про НКВД, емоційні інвективи проти марксистської догматики. Це доведення сто разів доведеного і копання давно вже здохлих псів; важливіше не те, що було і яке погане воно було, а що буде завтра і як буде завтра. А для розуміння майбутнього необхідно дивитися на минуле вже з трохи іншої точки зору - не тільки як на сукупність героїчних біографій, і так достатньо відомих, а як на золотий запас, справжнє ельдорадо великих текстів. Саме текст, а не життєпис, являє собою фундамент подальшого гуманітарного поступу.

З іншого боку, важко відняти в цієї книги її безумовно привабливі якості. Колосальний обсяг праці з архівами, першоджералами, розкішний цитатний апарат. Радикально новий погляд на Лесю Українку, очищення її образу від застарілих міфотворчих уявлень “великої Хворої” і тому подібного. Спроба якнайширше розгорнути соціокультурний контекст епохи. Влучні зауваги в бік Фройда, застосування теорій якого зашкодило культурі чи не більше, ніж марксизм. Врешті-решт, підсумковий постулат - про Українку як про останнього великого носія кількасотрічної вітчизняної лицарської традиції, котра має стати одним з наших сьогоднішніх імперативів. Все це робить “Notre Dame d`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” важливою і потрібною працею.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редакція (джерело: Фокус)

Великая писательница и поэтесса стала монументом в каменном пантеоне классиков нашей литературы. Улицы и площади, названные в честь Леси Украинки, есть почти в каждом городе; в столице ей установлено даже три памятника. Но можно ли разглядеть за этими холодными изваяниями хоть что-нибудь человеческое?
30.05.07 575


Новая книга Оксаны Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», выпущенная издательством «Факт» — попытка показать нам другую Лесю Украинку. Речь не только о дешифровке библейских, античных, фольклорных «кодов» творчества писательницы, малопонятных большинству ... [ Показати всю рецензію ] нынешних украинцев. Забужко заглядывает в «сокровенные складки души» Леси Украинки. Сделать это нелегко: многое в биографии поэтессы — тайна за семью печатями. Она тщательно скрывала свои душевные переживания, методично уничтожая переписку с близкими. О нетерпимости к огласке свидетельствует хотя бы такой факт. Перед отъездом Леси Украинки в Египет газета «Рада» поместила в разделе светской хроники небольшую заметку о предстоящей поездке. Это вызвало неподдельный гнев писательницы. Никакие детали частной жизни, по её мнению, не должны были становиться достоянием гласности.

Бесполая муза?
«Читая мягкие и расслабленные или холодно-резонёрские сочинения украинцев-мужчин и сравнивая их с бодрыми, сильными, смелыми и вместе с тем такими искренними словами Леси Украинки, невольно думаешь, что эта больная, слабая девушка — едва ли не единственный мужчина во всей Украине», — слова Ивана Франко, стали, пожалуй, первой репликой, положившей начало будущим спорам о мнимой «бесполости» Леси Украинки.

В советское время Лесю преподносили как «мужчину в юбке», которая отличается несокрушимой силой духа и ищет слов, выкованных из стали.

— Однако, её творчество не является бесполым, — уверена директор издательства Соломии Павлычко «Основи» Валентина Кириллова. — Учтите, что сила духа — черта, одинаково свойственная мужчинам и женщинам.

Похожее мнение высказывает и народная артистка Украины Лариса Кадырова, только что вернувшаяся с открытия экспозиции, посвящённой поэтессе в Луцке:

— По силе духа и по способности противостоять болезни Леся Украинка для меня сродни Саре Бернар. Но неужели вы думаете, что Сергей Мержинский (белорусский революционер, журналист, возлюбленный писательницы — Фокус) полюбил её только за это? Или потому, что она сочиняла замечательные стихи и записывала украинские народные песни? Он нашёл в ней в первую очередь женщину.

На презентации новой книги Забужко актриса львовского «Театру в кошику» Лидия Данильчук предложила свое видение библейских персонажей Леси Украинки
На презентации новой книги Забужко актриса львовского «Театру в кошику» Лидия Данильчук предложила свое видение библейских персонажей Леси Украинки


К сожалению, очарование жен­ственности не входило в необходимый набор качеств, пригодных для пропаганды в советской средней школе. При жизни говорить о личных тайнах Ларисы Косач (настоящее имя поэтессы) также было невозможно — по причине её пуританского отношения к прессе и осторожности при переписке. Вот и получилось, что Украинка стала безликим и бесполым классиком, одним из ряда идолов, канонизированных советским режимом.

«Донжуанский» список
Оксана Забужко спешит поправить ситуацию. И приводит список «любовей» Леси Украинки (впрочем, вполне ожидаемый): Нестор Гамбарашвили, Максим Славинский, Сергей Мержинский и Климент Квитка. Первый — ровесник писательницы, студент Киевского университета, квартировавший у её сестры. С ним она занималась французским языком, он её учил грузинскому. Нестор надолго пережил Лесю (умер в 1966 г.), оставив о ней вполне безоблачные воспоминания. Славинский был старше и впоследствии стал одним из кадровых дипломатов УНР. Погиб в Лукьяновской тюрьме в 1945 г. История его взаимоотношений с Лесей, увы, также лишена живых подробностей. Мержинский — первая и единственная, самая сильная и неоспоримая любовь Косач — умер от чахотки, подобно самой поэтессе. Именно у постели умирающего за одну ночь она написала поэму «Одержима». Наконец, Квитка, который был значительно моложе Леси. Муж и вечный рыцарь оставался вдовцом на протяжении 20 лет после смерти своей Дамы сердца. Затем решил жениться, но прежде — спросить разрешения у покойницы. Пришёл с невестой на могилу Леси Украинки, простоял у надгробия полчаса и молвил: «Леся даёт согласие на наш брак, но счастливы мы не будем». Трудно даже представить, как отреагировала невеста на такие слова…
Избранное
из книги «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій»
«…Нестандартная и «неформатная» украинка, которая не подпадает ни под одно из традиционно-этнокультурных обозначений женщины в патриархальном социуме (у кого же повернулся бы язык назвать Лесю Украинку «молодухой», «бабой» или даже «тёткой»?! А вот Марка Вовчка или Лину Костенко — сколько угодно!)».
«…Единственной уступкой, которую сделала матери Лариса Косач, было согласие, после продолжительной «домашней войны», на церковный брак, и это действительно единственный случай в её жизни, когда она покорилась чьей-то «моральной тирании» и вынужденно пошла против собственных убеждений».
«Психоаналитик мог бы сказать, что
в браке с Квиткой Лариса Косач после-
довательно и до конца реализовала ту психологическую программу любви-жертвы, которую в «духовном браке»
с Мержинским ей не дала реализовать преждевременная смерть партнёра»


Любопытно одно наблюдение Забужко, изложенное в книге. Относительно всех четверых упомянутых мужчин сказано: «Они принадлежали к одному и тому же, «гейневскому» типу».

Возможно, из-за этого безответным было чувство, которое питал к Лесе художник Иван Труш. Ему явно недоставало «гейневской» самоиронии. Он был готов по несколько раз приходить на львовский вокзал только потому, что ожидался приезд Леси во Львов. Портрет Леси Украинки, написанный им, и поныне находится в музее художника во Львове. В конце концов, Труш стал мужем двоюродной сестры Леси Украинки — Ариадны Драгомановой, — что привнесло в его брак горьковатый привкус.

Украинская Сафо
Игриво-ласкательный стиль писем Леси Украинки к писательнице с Буковины Ольге Кобылянской Оксана Забужко не склонна трактовать как проявление чего-то, выходящего за рамки женской дружбы, «как бы это ни разочаровало наших гомосексуалок». Две писательницы так никогда и не перешли друг с другом на «ты». Их переписка укладывается в нормы общения двух близких друзей: она слегка окрашена в родственно-семейные тона, но не более того. Тем не менее, письма Кобылянской Леся Украинка по привычке уничтожила. Зато их сохранила Кобылянская…

— Современная проблема Леси Украинки заключается в том, что она — в обозримой перспективе — будет оставаться вне сферы интересов массовой культуры, — говорит заместитель главного редактора журнала «Книжник-review» Михайло Брыных. — Это такая ломкая и эстетская украинская классика, из которой сложно «выжать» блокбастер. Единственное, чем она действительно может заинтересовать обывателя — намёками в своей биографии, которые прекрасно подходят для эксплуатации жёлтой прессой. Время от времени кто-то будет копаться в её отношениях с Кобылянской. Вреда от этого — никакого. Как, впрочем, и пользы…

Лишь в 90-е годы прошлого столетия начались попытки ликвидировать пробелы в частной жизни поэтессы. Порой это было бессильное «копание в грязном белье». Но иногда — добросовестное стремление разобраться в подробностях её биографии, прибегая к помощи документов. Таков, например, анализ переписки Леси Украинки и Ольги Кобылянской в книге «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломии Павлычко, выпущенной в 1999 г. Тем не менее, попытка вторжения в личную жизнь писательницы вызвала бурю протеста. Столь сильную, что она аукнулась в Верховной Раде. Впрочем, обсуждали и клеймили автора в основном те, кто не читал ни книги Павлычко, ни большинства произведений Леси.

— Что касается биографии Леси Украинки, я глубоко убеждена: невозможно написать её детальное изложение на бытовом и чувственном уровне, — говорит Валентина Кириллова. — Потому что любое воспоминание и любая деталь биографии того или иного человека, если он не написал её сам, — слишком субъективны. Каждый смотрит на то, какой кофе предпочитала Леся Украинка, со своей колокольни.

Жертва Крюгера
В Украине четыре музея Леси Украинки — в Киеве, Ялте, её родном Новограде-Волынском на Житомирщине, а также дом-музей в Колодяжном Ковельского района, что на Волыни. С недавних пор к ним добавилась выставка в Луцке, организованная Институтом Леси Украинки при Волынском университете. Однако в последние три десятилетия не выпущено ни одного собрания сочинений Леси Украинки; большинство её произведений невозможно найти на книжных прилавках. Некоторые детали её биографии до сего дня неведомы. Последняя книга Забужко лишь немного поправила ситуацию. Ждут ли нас новые попытки очеловечить классика?

— С Лесей Украинкой в течение последних лет многие желают поиграть во Фредди Крюгера, — считает г-н Брыных. — И, разумеется, будут продолжать это делать. Потому что ей — как никому из украинских классиков — к лицу быть жертвой. Именно её творчеству причинён наи­больший ущерб бывшей системой среднего образования. Тот бетонный иконостас, в котором Леся Украинка оказалась вместе с Тарасом Шевченко и Иваном Франко, и поныне невозможно демонтировать. А стоило бы. Потому что это самый легкий и быстрый путь к тому будущему, в котором её, наконец, прочитают.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Літакцент)

Про останню книгу Оксани Забужко написано й сказано вже багатенько, та все, здається, не про те. Власне, за старовинною традицією, мови більше про саму авторку, аніж про її книгу.

У приватних розмовах найчастіше доводиться чути, що «Notre Dame d’Ukraine» – черговий спосіб для пані Оксани «показати себе», розпушити хвоста, натякнути, що вона – «Леся Українка сьогодні», принизити Ліну Костенко тощо. Чи не більшість писаних відгуків рясніють критикою методології Забужко, пошуком у ній нераціонального зерна або знов-таки якихось нездорових інтенцій. Але, звісно, найбільш приголомшлива рецензія міститься ... [ Показати всю рецензію ] на сайті «Мислене древо» (http://myslenedrevo.com.ua/studies/lesja/crit/oz). Вона дуже довга, але й дуже весела та пізнавальна і яскраво втілює цілу купу суспільних стереотипів – від патріархальних стереотипів про жінок до стереотипів «фізиків про ліриків». Що ж до цитат, то тямущому читачеві вистачить і назви статті: «Помилкові погляди Оксани Забужко на Лесю Українку».

Якось загубились у цьому всьому згадки про те, що «Notre Dame d’Ukraine» – не монографія, а «роман із текстом», тобто фактично есей, що розрісся до романних обсягів. Жанр, який передбачає лише науковоподібність, котра ґрунтується на авторській фантазії та художньо-публіцистичному мисленні, а не сувору методологічність. Додамо, що остання нечасто буває окрасою й суто наукового літературознавства. Отож, найповноцінніше, як на мене, було б читати цю книгу як вільні розміркування Оксани Забужко.

Потенційна революція?

Багато цікавого можна завважити у «Notre Dame d’Ukraine». Комусь здалося суттєвим, що Забужко завдала удару по міфу про лесбійські стосунки Лесі Українки й Ольги Кобилянської. Для когось тут знайдеться одне з перших у нашій актуальній культурі виразних посилань на непросту історію становлення християнських канонів. Як на кількатисячний наклад, не маю сумнівів, що ще багато хто зробить суттєві відкриття про досі сховані пласти української літератури ХХ, ХІХ й попередніх століть. Такій пізнавальності на всі смаки сприяє сама структура книги: паралельний «лінковий» запуск основного тексту та зносок, а також не зовсім лінійна послідовність розділів. До речі, ця послідовність, на жаль, відверне багатьох непідготовлених читачів.

Та головна роль нової книги Забужко, на мою думку, в іншому. Вперше адекватними й актуальними словами, без слинявого пустокаструльного пафосу концептуально піднято прапор «Високої Культури» та, в досить широкому розумінні, «шляхетності/моральності». Оксана Забужко пише про ці речі так енергійно, чітко і з розмахом, як колись писалося про майбутню перемогу авангарду, прості радості маскульту чи про повалення ідолів старої моралі. Ні, звісно, не вона перша, а хтось скаже, що не вона краща, але ступінь узагальнення, простоти (за суттю, а не формою), актуальності месиджа винятковий. Юлія Тимошенко як персонаж сюжету про Дон Жуана, історія України як війна «масонської» групи проти всіх, історія Європи як, за іншим відомим автором, «боротьба невігластва з несправедливістю», українська шляхта як карта захованих скарбів, спокуса спокоєм (запам’ятаймо цю співзвучність) як доля українського Фауста, «безпредєл» як філософська концепція – це лише деякі краплі коктейлю, замішаного на цікавій інтерпретації творів Лесі Українки.

Сьогодні багато хто робить вигляд, що не почув головного послання Забужко. Як свого часу не помічали декларацій модерністів, бубабістів чи комуністів. Звичайно, не кожна геніальна прокламація призводила до перемоги, але рідко яка перемога відбувалася без гарного «гімну». «Notre Dame d’Ukraine» уже стала фактом, здатним суттєво змінити ландшафти української культури. Чи дослухаються до цієї книги сьогодні або завтра, чи ні, але навіть якщо «революція» залишиться у потенції, проста і незле аргументована схема прямої залежності особистого, суспільного і мистецького щастя від гідності-з-великої-літери завжди знаходитиме прихильників, завжди буде міною під кожним Звичним Станом Речей.

Забужко й радянська культура

Здавалося б, що за дивна постановка теми? Яке відношення має Забужко до радянської культури?
Річ у тім, що рецензована тут книга чи не найяскравіше втілює принципову «антирадянщину» значної частини української інтелігенції. І це на тлі ностальгійних настроїв масового суспільства (зрештою, глибоку спорідненість глобалістичного маскульту й соцреалізму чудово доводить сама Забужко). Хай як парадоксально для багатьох виглядатимуть ці слова, та я переконаний: уже незабаром на часі постане завдання рятувати радянську культурну спадщину. Тобто від профанацій політиків та радіо «Мелодія» її вже не врятувати. Треба буде рятувати від інтелектуалів, своєю зневагою здатних на тривалий час вибити її з обігу, зруйнувати смислові зв’язки. Так, Радянський Союз спалив мільйони життів, так, він руйнував історичну пам’ять, ідентичність, гідність й інтелект. Але хіба це привід упритул не бачити художніх досягнень українського літературного червоного авангарду й модернізму, ігнорувати трагічну красу Дніпрогесу, заперечувати стиснуту, а тому особливо концентровану потужність найкращих зразків радянського кіно?

В одному з останніх чисел журналу «ШО» Оксана Забужко громила радянський мультик про Вінні-Пуха. Ведмідь, озвучений Леоновим, виявився в неї чи то «блатним», чи «комісаром»… Що ж, я захоплююся чудовою книгою «Notre Dame d’Ukraine», але скидається на те, що у відвоюванні права на гідне представлення ще однієї спадщини Оксана Забужко та її «закляті друзі» з інтелектуально-академічних кіл перебувають по інший бік «барикади».

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2007/12/19/oleh-kocarev-revoljucijnyj-koktejl-oksany-zabuzhko/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрій Макаров (джерело: Український тиждень)

Аристократка за походженням із старої, родової козацької шляхти, з предками, які ще в XIV столітті отримували герцоґський титул від імператора Фрідріха, Леся Українка є останньою, хто дав у своїй творчості грандіозний монументальний пам’ятник лицарської культури на українському ґрунті. Згубивши Лесю Українку, ми згубили лицарство...


Матеріал друкованого видання
№ 3 (3)
від 16 листопада, 2007








Оксана Забужко звикла дивувати. Відколи одинадцять років тому вибухнула – не в останню чергу завдяки провокативній назві – її повість «Польові дослідження з українського сексу», ... [ Показати всю рецензію ] академічний філософ-культуролог перетворилася на символічну постать, обличчя сучасної української прози, поезії, жіночого руху, рефлектуючої інтеліґенції... і таке інше. Її книжки перекладаються десятками іноземних мов, вона постійно представляє нашу країну на різних літературних форумах, а читачі тимчасом чекають давно обіцяного нового роману. Замість того Забужко щойно презентувала нове культурологічне дослідження «Notre Dame d’Ukraine. Українка в конфлікті міфологій». Судячи з перших реакцій, книжка обіцяє стати справжнім культурним бестселером, несподіваним і не менш провокативним з огляду на силу-силенну неортодоксальних ідей, що пропонує автор широкому загалові.

У.Т.: Погодьтеся, ваша книжка – незвична для України біографічна проза.
– Мені важко визначити її жанр, тому що взагалі–то такого жанру в українській літературі дуже бракує. В західних літературах це те, що називається «інтелектуальним романом», «романом із текстами» чи «романом із книжками», чи, як дуже гарно це сформульовано в однієї польської письменниці, «Мандрівка людей книги».

Тут є багато елементів біографії, тут є багато того, що називається історико–культурними студіями, релігієзнавчими студіями, філологічною екзегетикою, смакуванням і гурманськими розкошуванняи над текстами. Але головне – тут є інтрига, яка непокоїть мене усе життя і яка безпосередньо пов’язана з культурною і духовною ситуацією сьогоднішньою України, «України, яку ми втратили». Для мене завжди ключовою і знаковою постаттю тієї України, яку ми втратили, була Леся Українка, Лариса Петрівна Косач–Квітка. Постать абсолютно унікальна в нашій культурі, нібито знана, шанована, її портрет на двохсотгривневій купюрі, їй стоять пам’ятники.

У.Т.: Один з них, за іронією долі – перед ЦВК...

– Насправді на сьогодні те, що це одна з провідних європейських письменниць двадцятого століття, чия спадщина при її прочитанні цілком перевертає уявлення і про українську ідентичність, і про весь український національний проект, ось це сьогодні пам’ятає тільки вузенька жменька філологів.

У.Т.: Я в принципі не дивуюся. У нашої, як казав один віце–прем’єр, «національно стурбованої», не дуже численної громади я знаю певну категорію людей, які не хочуть занурюватися в деталі. Я вам розповідав, коли я в однієї невипадкової пані намагався з’ясувати якісь подробиці біографії Шевченка, вона щоразу казала: «це не істотно»... «і це не істотно»... «і це не істотно»... А що ж істотно?! – питаю я. «А те, що він геній і пророк». Крапка, кінець зв’язку. Я думаю, що це захисна реакція на якусь травму...

- Браво. Власне кажучи, книжка про це. Книжка про захисну реакцію і про те, від чого захищається колоніальна культура, не впізнаючи, не читаючи, не видаючи, до речі, не перевидаючи... Останнє неповне – повного не було ніколи – зібрання творів Лесі Українки виходило тридцять з гаком років тому. Це дуже, дуже тривожний симптом. Я завжди кажу, що певний індикатор, маркер країн і народів – це ставлення до своїх, цитуючи вашу знайому, «геніїв і пророків». Так от сталінська Росія для мене не тільки країна ГУЛАГу, а й країна, в якій тридцять років не видавали Достоєвського. Вперше десятитомовик було видано під час хрущовської відлиги. Сталінська Росія жила без Українка - в бронзі, але не в свідомостіДостоєвського. Так от, Юро, ми тридцять років живемо без Лесі Українки.

У.Т.: Так у чому ж травма? У вас тут кілька разів у книзі називається слово «травма»...

– Тут усе називається своїми іменами аж до кінця, аж до наших днів. Найдраматичніша проблема з Лесею Українкою полягає в тому, що, по-перше, це аристократка, а це вже було дуже небажане явище в цілій радянській культурі, яке треба було всіляко замовчувати. Аристократка за культурою, аристократка за вихованням, аристократка зрештою за походженням, не тільки тим, що вона із старої, родової козацької шляхти, з предками, які ще в XIV столітті отримували герцоґський титул від імператора Фрідріха і так далі, і так далі... Вона, власне, є останньою, хто дав у своїй творчості грандіозний монументальний пам’ятник лицарської культури на українському ґрунті. Тож згубивши Лесю Українку, ми згубили лицарство... Чи, точніше, навпаки: згубивши лицарство, ту тяглість, яка йде від українського середньовіччя... Середньовіччя, барокко – ми любимо послуговуватися цими словами. Але насправді для нас до XIX сторіччя – будемо говорити: до Шевченка – все, що було в українській традиції, в українській культурі – це для нас «темні віки».

У.Т.: З якимись просвітленнями...

– З якимись фраґментами невеличкими, інтерлюдіями у вигляді того ж-таки Богдана Хмельницького на п’ятигривневій купюрі цим разом...

У.Т.: Мазепи на десятигривневій...

– Але насправді немає уявлення про те, що являла собою ця культура. Зрештою мало кому спадає на думку, що і цей псевдонім Лариси Петрівни Косач – Українка – він теж є фамільним псевдонімом. Тому що ніхто інший, як її рідний дядько, також абсолютно в нас невідомий (непрочитаний, маю на увазі), між тим один із найбільших, найвидатніших українських умів либонь у модерну добу – і не лише українських, тому що від нього вся російська конституційна демократія: Струве і компанія, східноєвропейський Джон Стюарт Мілль – Михайло Петрович Драгоманов. Перший український емігрант. Перший репрезентант України як певної автономної цілості в Європі, перший емісар України в Європі. До речі, також не перевиданий за все двадцяте століття. Саме він, емігрувавши в Женеву, взяв собі псевдонім Українець. Тобто це – родове ім’я.

У.Т.: Принаймні для фахівців це речі відомі?

– Відносно. А далі ще цікавіше. Драгоманов не був першим, до нього був попередником інший українець, який першим підписався в Європі 1844 року: «Nicolas de Gogol, Ukrainien». Карлсбад, книга відвідувачів... І ось тут починається якраз інтрига. Вона полягає на тому, що Драгоманов, котрий вважав якраз Гоголя українським письменником, останнім з тієї двохсотлітньої традиції, котра починалася в XVII столітті Дмитром Тупталом, який став Дмитрієм Ростовським...

У.Т.: Тієї традиції, яка підживлювала Російську імперію?

– Не просто підживлювала. Це був, скзати б, Малоросійський проект... Малоросією, перепрошую, назвали себе ми самі, це зовсім не був якийсь знущальний, зневажливий термін. За тим зразком «Малої Греції» і «Риму» – мотив, який настійно повторюється не тільки в Лесі Українки, а й у її попередників – а перед нею були Кирило-Мефодіївці, а перед ними були українські Декабристи, і до українських Декабристів безпосередньо належав дядько її дядька, а її двоюрідний дід Яків Петрович Драгоманов, який теж писав вірші на тему: Москва – Рим, Україна – Греція... Це та ідея, яка йшла від київського кола: культурна експансія на Схід. Мала Росія, і Київ як другий Єрусалим, здійснює культурно-просвітницьку місію на Сході, а за це Схід забезпечує йому армію. Це пояснював Драгоманов надто ревним народникам, які вирішили починати українську історію цілковито з нової сторінки. Драгоманов виступав в обороні і полемізував із Шевченком і з цілою народницькою історіографією на цю тему. Власне, вся ця українська гетьманська шляхта, до якої ми нібито звикли ставитися з таким презирством: «славних прадідів великих правнуки погані», «зрадники», «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття». Було, звичайно, і сміття, було чого завгодно. Але те, що для реалізації «фатальних національно-крайових задач» ось цей український проект імперії з духовним центром у Києві був необхідний, про це Драгоманов писав ще в 70-ті роки XIX століття. Він пояснював, які саме фатальні національно-крайові задачі треба було реалізувати в XVII столітті:
а) вихід до моря і колонізація Півдня, вся ця антитурецька риторика; весь антитурецький пафос козацтва – це саме отаборитися на Півдні й отримати безпечний вихід до моря, і,
б) перепрошую, прибрати поляків з українських етнічних територій.

У.Т.: З першим упоралися, з другим упоралися...

– З другим упоралися в 1945 році. Українське національне відродження XIX століття, ось ця лінія: декабристи – братчики – старогромадівці (Лесині батьки) – це був рух української шляхти за модернізацію козацької нації на нових засадах, із включенням уже народу як повноцінного для XIX століття, необхідного гравця історичного процесу.

У.Т.: На цьому шляху, правда, мало не втратили ідентичність... Але ви пропонуєте варіант української історії, сказати б, конспірологічний.

– А там дуже багато конспірології, там дуже багато діялося в режимі таємних товариств. І якраз традиції лицарських орденів середньовіччя в ось цих нащадках козацької старшини, котра стала малоросійським дворянством, дуже прекрасно зберігалися. Ви займалися Кирило-Мефодіївським братством і знаєте, що вони не розкололися. Це люди, які давали присягу й одягали перстень, вони ніколи не зізналися, що було за товариство й яка була його мета.

У.Т.: Ось про це книжка?

– Книжка про ту українську шляхетську лицарську культуру, яку ми втратили, і про підміну початкового національного проекту проектом селянської нації.

У.Т.: Звідси й конфлікт із народниками...

– Так, проектом селянської нації, що співпало із загальноцивілізаційним бунтом мас і відтак уже загальною плебеїзацією і люмпенізацією в масштабах цілої цивілізації, й Європи в тому числі, в XX столітті.

У.Т.: Нам не пощастило, що воно співпало в часі.


– Нам багато в чому не пощастило, але ідучи за Лесею Українкою, як Данте за Беатріче, за її текстами при вдумливому читанні ще можна відновити багато цікавих речей, які нібито були втрачені. Ну, для інтриги скажу, що, наприклад, «Лісова пісня» – це українська версія легенди про Ґрааль, це гностичний текст.

У.Т.: Дякуючи Дену Брауну і його «Коду да Вінчі», тепер українцям не треба пояснювати, хто такі ґностики і що таке Святий Ґрааль.

– Ой, пóшло, поручик!

У.Т.: Але, даруйте, щось не второпаю, де Україна, а де ті катари, альбіґойці, тамплієри – чи не задалеко?

– Європейські ґностики походять від болгарської секти богумілів, а від Болгарії до України, погодьтеся, ближче, ніж до південної Франції. І середньовічні українські апокрифи досить прозоро демонструють ці впливи. Але це ще один, окремий захопливий сюжет, і він потребує окремої розмови.

[ Згорнути рецензію ]