|
Двокнижжя : Романи
Наталя Тисовська
— Наш час,
2015.
— 512 с.
— (Серія: nova proza.ua).
— м.Київ. — Наклад 1700 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-617-7113-09-5
Жанр:
— Пригодницьке
— Детективне
— Міфологія інших народів
Анотація:
У пропонованій читацькій увазі книжці під однією обкладинкою зібрані найцікавіші детективно-пригодницькі романи лауреатки літературного конкурсу «Коронація слова-2011» Наталі Тисовської. Разом з героями читачі «Двокнижжя» розплутуватимуть загадки не тільки в Україні, а й у далекій заокеанській Буремній Затоці.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
...У найсміливіших мріях не міг уявити Валерій Нечипоренко, що йому випаде пожити у справжнісінькому старовинному особняку з червоної цегли — в одній з найстаріших будівель у Буремній Затоці. Ґотичний дах-башточка, на другому поверсі — балкон з білою балюстрадою, ґанок на дві сходинки, вузькі високі вікна з віконницями, а головне — на першому поверсі, попід сходами, кімнатка для прислуги. Зараз у кімнатці для прислуги зробили ванну з туалетом.
Дві суміжні кімнати на першому поверсі для подружжя Нечипоренків орендував місцевий відділок поліції. Була тут іще й невеличка кухня, яку нові мешканці ... [ Показати весь уривок ]
мали ділити зі старожилом особняка, поки що незнайомим. Він винаймав другий поверх, себто, з жалем подумав Валерій, саме йому належить чудовий балкон з балюстрадою і краєвидом на гору Гніздо Буревісника.
— Нічого,— підморгнула Мокрина чоловікові, мов прочитавши його думки (що Валерія давно вже не дивувало),— ми потоваришуємо з новим сусідою і щовечора питимемо на балконі чай, спостерігаючи, як один по одному гаснуть вогні Буремної Затоки.
У Валерієвій уяві миттю спалахнула картинка: напередодні відрядження, отримавши нарешті на руки паспорт з візою, він блукав інтернетом у пошуках інформації про далеку заокеанську землю. І натрапив на нічну світлину американського континенту, зняту з супутника. На ній, на самому вершечку Великого озера, сяяв цілий розсип вогнів Буремної Затоки. Таке начебто маленьке містечко, а світиться, мов столиця...
Поки Мокрина облаштовувалася в спальні, розвішуючи в шафі одяг, розкладаючи на комоді косметику, а у ванній — мило й зубні щітки, словом, обживаючи нове помешкання, Валерій увімкнув телевізор, аби пересвідчитися, що всі канали — англійською мовою. Він навіть спробував послухати новини, проте мало що втямив і перемкнувся на якийсь місцевий канал. Устиг прочитати титри внизу екрана, перш ніж вони зникли: «На північ від шістдесятої паралелі». Фільм якийсь. Валерій зручніше вмостився на канапі та втупився в телевізор.
Увесь екран займала парильня не парильня, лазня не лазня, а якась дивна хатина (дерев’яний склепінчастий каркас, на який напнуті шкури), вщерть повнісінька пари; на землі по центру парувала гірка розжареного каміння, вочевидь, нещодавно политого водою, а поряд, теж на землі, схрестивши ноги, сидів хлопець з вилицюватим обличчям, довгим чорним волоссям, що вилискувало червоним, і смаглявою, аж червонуватою шкірою. Очі його були заплющені, він хитався вперед-назад і щось бурмотів. Піт градом котився йому по обличчю, по шиї, по грудях, по спині.
І раптом сталося неймовірне: від хлопця відділився ще один, такий самий, тільки прозорий, розплющив очі, обіруч — розчепіреними пальцями — зачесав назад мокре волосся, ступив кілька кроків до виходу з лазні, відкинув запинало, наче він — людина з плоті та крові, а не безтілесний дух, і вийшов надвір...
— Лазня — лаз на той світ,— почув Валерій позаду себе та здригнувся. Мокрина в тоненькому рожевому халатику й мокрому рушнику, туго закрученому на голові, перед дзеркалом мастила обличчя кремом. Валерій придивився до її віддзеркалення: зараз, коли волосся дружини було затягнуте назад мокрим рушником, чіткіше проступили широкі вилиці, розпашіла після душу шкіра набула червонуватого відтінку, а карі очі на білому тлі рушника стали ще чорнішими. Валерію на мить привиділося, що Мокрина як дві краплі води схожа на хлопця в телевізорі, який щойно вийшов з власного тіла.
Але Мокрина стягнула з голови рушник, тріпнула чорними косами й заходилася їх витирати. Дивна схожість між нею та індіанцем зникла.
В телевізорі заверещала реклама. Поки Мокрина сушила волосся, Валерій пішов на кухню ставити чай — цілком забувши, що ніякого чаю в хаті немає, бо вони з дружиною ще нічого не встигли купити, взагалі ще не вибралися по крамницях, тому немає не тільки чаю, а й хліба, ковбаси, сиру, яєць, м’яса, риби... Що довше Валерій подумки перераховував, чого немає в хаті, то голоднішим ставав. Нарешті не витримавши, він гукнув:
— Мокрино! А у нас...
— Нічого немає,— підтвердила з вітальні дружина, знов прочитавши його думки.— Але це не страшно. Навпаки — гарний привід познайомитися з сусідою...
І наче у відповідь на її слова в замковій шпарині скреготнув ключ, але виявилося, що двері незамкнені. Здивований парубок у чорному плащику переступив поріг будинку. Валерію закортіло протерти очі: парубок був заледве не точною копією хлопця в телевізорі: те саме довге чорне волосся з червоним полиском, ті самі карі очі-мигдалини, ті самі вилиці випинаються на обличчі, та сама червонувато-смаглява барва шкіри... Валерій аж підвівся з канапи.
— Привіт! — усміхнувся тим часом парубок, виймаючи з замка ключ і зачиняючи двері.— Ви сьогодні в’їхали?
Якби у вітальню не вийшла Мокрина, яка вже встигла змінити халат на кофтину та джинси, Валерій так і стовбичив би посеред кімнати, неспроможний вичавити ні слова.
— Добридень! — дзвінко привіталася до незнайомця дружина.— Так, буквально пару годин тому. Нам кімнати орендував місцевий відділок поліції. Мій чоловік тут у вас на стажуванні... До речі, я — Мокрина, а це — Валерій.
— Дуже приємно... Пітер Аніт, професор Університету,— представився сусіда.
— Доктор Аніт? — перепитала Мокрина.
— Ні, ще не доктор, тільки пишу дисертацію.
— З якої теми, якщо не секрет?
— Кафедра філософії автохтонів. Тема — вплив політики департаменту в справах індіанців початку двадцятого століття на життя анішинабів у районі великих озер.
Валерій нахмурив брови, але не встиг запитати — Пітер уже сам пояснював:
— Анішинаби — самоназва індіанців-оджибвеїв. «Анішинабе» по-нашому — людина... До речі, моє прізвище на анішинабе-мовін, тобто на оджибвейській мові, означає «гарпун»... Але це так, до слова. У вас незвичні імена...
— Ми з України,— радо пояснила Мокрина.— Знаєте, де це?
— Ще б пак! З Україною в мене пов’язані деякі спогади...— задумливо пробурмотів молодий професор Аніт, але не став нічого пояснювати.
— А ви роздягайтеся,— припросила Мокрина,— і приходьте до нас чай пити. Познайомимося ближче.
— Залюбки,— кивнув Пітер, піднімаючись сходами на другий поверх.
— Зі своїм чаєм,— засміялася йому навздогін Мокрина,— а то ми ще не облаштувалися й у нас нічого нема!
— Без питань! — реготнув у відповідь Пітер з дерев’яної галереї, яка на другому поверсі правила за коридор.— Чай у шафці над холодильником. Там і печиво є.
— Дякую! — гукнула Мокрина, але Пітер уже зник за дверима кімнати.
Валерій підійшов до холодильника, легко дотягнувся до шафки — зріст дозволяв, і дістав картонну коробку з чаєм, у якій одиноко лежало три пакетики. Схоже, професор Аніт до припасів ставився так само недбало, як і українські мандрівники. Але печиво справді було — пласкі вівсяні кружальця, всіяні шоколадними горошинами.
Хвилин за десять спустився Пітер. На нього вже чекав чай, запарений просто в горнятках, і на великому круглому тарелі в центрі столика — вівсяне печиво. Незважаючи на скромність гостини, Мокрина вміла створити затишну застільну атмосферу: по-особливому скрутила серветки й поклала обіч горняток, поряд з тарелем печива притулила срібну цукерничку, невідь-звідки випорпану — десь із самих нутрощів буфета, бо Валерій точно бачив: цукор стояв на видноті у високій чотирикутній картонці — дешевий сіруватий тростинний цукор-пісок, але в срібній цукерничці кришталики раптом почали переливатися, як сніг на сонці гожої днини.
— Як перемінилася вітальня! — зронив професор Аніт, спускаючися сходами. Вдягнений він уже був по-домашньому: в бавовняну сорочку та м’які темні штани.— Мокрино, та ви чаклунка!
Валерій нервово гмикнув: професор Аніт навіть не уявляє, що поцілив простісінько в яблучко!
Але Мокрина вже припрошувала Пітера до столу, тож Валерій, поки ще не зникло з тарелю все печиво, і собі примостився на розхитаному попередніми пожильцями стільці.
— А ваше стажування,— звернувся до нього професор Аніт, розколочуючи в горнятку цукор,— планове чи пов’язане з якоюсь справою?
Валерій не встиг відповісти: за нього це зробила дружина, яка володіла англійською значно краще:
— Стажування планове, але якщо пощастить...
«...то я раніше строку отримаю омріяну зірочку на погони»,— подумки продовжив речення старший лейтенант.
— ...то ми допоможемо заокеанським колегам зі справою про тих підлітків, що потонули у вас тут за одинадцять років,— закінчила Мокрина.
«Ми?!» — здивувався Валерій.
Професор Аніт кинув на неї погляд.
— Уже і в Україні знають про цю справу?
— А що,— спитав Валерій,— там дійсно все так нечисто?
— Якщо пам’ятаєте, першим загинув п’ятнадцятирічний Джетро Андерсон. Так от, його тітка наполягає, що коли тіло виловили з річки Макінтайр, на голові в її небожа була рана аж до середини чола. Може, чимось ударили гострим, а тоді вже кинули у воду. Проте поліція навіть не розглядала версію вбивства.
— Але підозри лишилися?
— Але підозри лишилися.
Професор Аніт маленькими шматочками кусав печиво, роззираючись по вітальні.
— А це що таке? — раптом вигукнув він, підхоплюючи з серванта статуетку. Валерій миттю упізнав у ній сувенір, який сам попросився йому до рук в аеропорту.— Та це ж Буревісник! По-нашому — Анімікі. Бачите,— почав пояснювати Пітер,— оця верхня голова — це ворона, трикстер і провідник між світами. Під нею — то не крила, то вухатий койот — теж трикстер. Койота більше шанують південні чиппева, а тут, на півночі, більше поширені легенди про ворону... Це мініатюрний тотем-вотик — тотемний стовп: ворона й койот тут символізують темне та світле втілення Бога, жіноче й чоловіче начала, які одне без одного існувати не можуть. А в самому низу оцей великий дзьоб, який тримає рибу, то наш легендарний Анімікі. У мене з балкона видно гору Гніздо Буревісника... А хочете, я вам екскурсію туди влаштую? Сьогодні сонячно, ще не пізно, гайда?
— Дякуємо! — погодилася Мокрина і за себе, і за чоловіка.
— Тоді збираємося?
За парубоцькою застарілою звичкою він сам сполоснув своє горнятко в раковині й поставив сушитися, а тоді легко збіг сходами нагору. За кілька хвилин він уже знову спускався, причому довге його волосся тепер було заплетене в дві косички.
— Чекатиму на вас у машині! — кинув він уже в дверях.
— Ми майже готові! — відгукнулася Мокрина. Коли вона вийшла у вітальню, де на неї вже очікував цілком зібраний чоловік (а що йому: портмоне в кишеню поклав — і вже готовий), то Валерій від подиву мало рота не роззявив: Мокрина заплела такі самі дві коси, які він щойно бачив у професора Аніта...
...Дорога пролягала через незаможні квартали Буремної Затоки на захід — до індіанської резервації. Щоправда, табличка на в’їзді сповіщала, що це ніяка не резервація, а «тубільне селище». Тільки дорога в тому селищі була та сама, що лишилася ще з часів резервації: вузька, звивиста, поорана ямами.
«Тубільне селище» лишилося ліворуч (коли Пітерова червона машина його проминала, Валерій тільки встигнув зауважити на околиці старезну хату-зруб зовсім без вікон), а екскурсанти поїхали далі — туди, де над Буремною Затокою нависла гора Гніздо Буревісника. Дорога звивалася вгору, зовсім як карпатський а чи кримський серпантин, і з двох боків височенним живоплотом її обгороджував мішаний ліс, майже не торкнутий осінніми барвами,— такого розмаїття зелені Валерій у житті своєму не бачив.
А коли маленька автівка, підвиваючи мотором, нарешті видерлася на верхівку гори, перед враженими очима українських мандрівників постало озеро кругле, синє і прозоре, як цебро студеної води.
— Яка краса! — вигукнула Мокрина, підбігаючи до крайки води й занурюючи руку.— А холоднюча яка! А пити можна?
— Можна,— запевнив її професор Аніт.— З цього озера вся Буремна Затока воду п’є.
Мокрина зачерпнула жменю води й пожадливо випила.
Зненацька на тому боці озера показався ще один подорожній — старезний сивий дід. Обличчя він мав безвусе, а довгі білі косми стягнуті були ззаду в хвіст. Валерій одразу пригадав чорно-білі світлини індіанців, які колись роздивлявся в музеї на виставці знаменитого фотографа Едварда Куртиса: старий мав точно такий самий суворий пронизливий погляд, як і цілі покоління його кочових пращурів. Але вдягнений він був по-сучасному: у брезентові захисного кольору штани й картату бавовняну сорочку.
Пітер здалеку вклонився старому, і той неквапливо попрямував до трійці екскурсантів.
— Це Трапер,— швидко пояснив Пітер.— Він усе життя полює на хутрового звіра. Кращих капканів і силець ніхто не вміє ставити.
— Як його звати? — запитав Валерій, роздивляючись старого.
— Хтозна! Він такий старий, і все життя всі кличуть його Трапером, імені вже давно ніхто не пам’ятає...
Наблизившися, старий у першу чергу вклонився Мокрині й мовив:
— Нокоміс, а-нин!
— Бо-жо, Великий Заєць! — шанобливо відгукнулася Мокрина. Пітер звів на неї зачудовані очі, а Валерій знагла пригадав, як дружина обмінювалася репліками зі старою індіанкою в автобусі. І здається, індіанка теж назвала її «Нокоміс». Що це може означати? І якою мовою? «Анішинабе-мовін»,— мов підказав хтось Валерієві на вухо, але він відігнав божевільний здогад.
— Добридень,— нарешті привітався старий до чоловіків.
— Бо-жо. Як справи, Трапере? — відгукнувся Пітер.— Що вполювали?
— Нічогісінько. До нас унадився патрач капканів. [ Згорнути уривок ]
|
