|
Кружляй, заробляй, плач : роман
Петро Яценко
— Піраміда,
2016.
— 138 с.
— (Серія: Приватна колекція).
— м.Львів. — Наклад 800 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-441-452-1
ББК: 84(4Укр)
Жанр:
— Соціальна фантастика
Анотація:
Який ти – живий чи мертвий? Якщо живий, то чому повинен лише посміхатися? Якщо мертвий, то чому відчуваєш гіркоту та біль? Де твоя душа, коли тебе намальовано на рекламному білборді? Маючи ідеальну зовнішність, легко зненавидіти тих, хто внизу, споживачів реклами – людей. Вони обмежені, вони сповідують смішні релігії та підкоряються недолугим законам, ними так легко маніпулювати. Хто переможе в цій боротьбі глянцю й людяності, цинізму та кохання? I хтозна, можливо, колись рекламні персонажі теж мали свободу вибору: сміятися або плакати…
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Я всміхаюся. Мене намалювали на клапті коробки з-під факса. Тієї миті, коли олівець невиспаного, із запаленими очима й масним волоссям дізайнєра торкнувся брудної запорошеної картонки, я почав існувати у цьому світі. У цьому своєму світі.
— Папір-р, — прогарчав дізайнєр із масним волоссям і червоними очима. — Папір-р...
Учора залишки паперу витягнули з принтера і розклали на столі, звідки нашвидкуруч згребли пластикові стаканчики з висохлими рештками напоїв, не миті по півроку чайні горнята — такі важкі, що ними вбити можна, — поламані олівці, стоси покреслених чернеток із жирними плямами, гірки ... [ Показати весь уривок ]
лушпайок від насіння, презерватив у чорному пакетику, — всі сміялися, а потім дивилися на цятки, що утворювали EXP DATE. Потім усі здивувалися: він ще цілий рік придатний! І презерватив кинули зверху на купу мотлоху, що перемістилася зі столу на підвіконня.
Старі плями розлитої кави, сухі крихти твердого сиру та печива накрили залишками чистого паперу. На нього поставили нові пластикові стаканчики, налили в них коньяку та вина, розклали канапки. Це було вчора, а сьогодні чувак у пом’ятих штанах і недбало заправленій сорочці накреслив мене на розірваній коробці з-під факса, на якій перед тим стояли його кросівки.
Потім мене разом із картонкою запхали в сканер, і я побачив небесне світло. Я дуже хотів би народитися з цього світла! Хотів би, щоб не оцей дізайнєр із засаленими пасмами намалював мене недогризком олівця на заяложеному целюлозному уривку, а... Але всі ми народжуємося брудно.
Світло таки змінило мене. Я опинився на екрані, де мої контури зробили чіткішими, брудні плями прибрали, а тоді додали кілька штрихів. Потім мені домальовували та стирали різні частини тіла, змінювали лінію моєї усмішки. Проте в головних рисах я залишився таким, яким мене нашкрябали на сірому картоні: кругле тіло, яке водночас є головою, до нього дочеплено тоненькі ручки й ніжки. У мене великі вибалушені очі й усмішка на дві третини обличчя. Дізайнєр зобразив мене як монету, яка, вочевидь, уміє розмахувати руками та ходити і щосили намагається показати всім своє неземне щастя.
Насамкінець мені припасували вуса, що перетворили мене з безстатевої істоти на солідного мужчину кінця дев’ятнадцятого століття. Чорні вуса із закрученими догори кінчиками. Мене залили золотим кольором, додали риски на ребро , ніс зробили бульбастим, на руки надягнули білі рукавички, на ноги — штани у вертикальну смужку та чорні лаковані туфлі.
Файл, який містив моє графічне зображення, назвали сoin.cdr. Його переслали на великий принтер, який, закректавши, перетворив мене на струмінь фарби, намочив своєю слиною, розтер і виплюнув на великий аркуш самоклейної плівки. Двоє чуваків, лаючись, витягли мене з принтера та поклали на великий стіл. Потім мною проїхалася пекельна машина з десятками круглих ножів, які розкраяли моє надруковане тіло на безліч смужок.
Тоді я, мабуть, помер. Перед смертю встиг роззирнутися праворуч і ліворуч: я лежав на безмежному барвистому полі з якимись написами. Я міг би їх прочитати, якби мав більше часу, бо з моєї позиції це було непросто.
Я знав, що моє тіло порізано і, певно, це кінець, але тієї миті чомусь згадав анекдот про ката, який цілу ніч перед стратою ретельно точив сокиру, а вранці так відтяв нею голову приреченого, що той нічого не відчув: «Що, і все?» А кат сказав: «Спробуй кивнути».
Тоді я кивнув головою.
Робітники роздерли мене на частини, кожну позначили номерком, і вперше у цьому житті одне моє око бачило зовсім іншу картину, ніж друге. Я мало не збожеволів: одне око споглядало пейзаж за високим забрьоханим вікном, а друге водночас роздивлялося паркет зі злущеним лаком. Потім смужки скотили в рулони, і тепер обидва ока бачили те саме — сіру імлу.
Я так і не зрозумів, на котрій зі смужок плівки опинилося моє «Я». Не знав, хто я, не знав, навіщо, не знав, звідки, і чому все решта я знаю. Загалом мені було байдуже, як себе називати. Нехай мене звуть Коїн, містер Коїн Факс, до дідька. [ Згорнути уривок ]
|
