Чарльз Буковскі : Поштамт : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Критика)

Не знаю, чи дуже сперечалися про книжку Чарлза Буковскі «Поштамт» в Америці, але вихід його українського перекладу спричинив довге і бурхливе обговорення. Правда, переважно в літературних колах. Неоднозначну реакцію викликав не сам твір, а те, як молодий поет і перекладач із Житомира стронґовський (він же Ілля Стронговський) витлумачив його українською мовою. Поволі обговорення перетворилося на доволі некрасиве цькування стронґовського і тотальне знущання. Тобто показало ще раз, як далеко ще українській інтеліґенції до стандартів адекватности й толерантности.

Попри це, таки треба визнати, ... [ Показати всю рецензію ] що переклад стронґовського дуже дивакуватий, місцями й дикуватий. Дехто з критиків ставив під сумнів саму механіку перекладу: мовляв, стронґовський до ладу не знає англійської, а перекладає чи то тупо за словником, чи з російського перекладу. Втім, серйозний розгляд таких тверджень потребує деяких, сказати б, дослідницьких зусиль. Наразі залишимо це питання в спокої, а точніше, на совісті самого перекладача.

Найбільше запитань викликає лексична стратегія українського «Поштамту». Американський листоноша ходить у кептарі, слово «ніц» повсюдно вживано на правах недбало-сленґового, і можна навести ще десятки не надто доречних у цьому контексті висловів на зразок «гепа», «то є», «льотра», котрі перетворюють текст на путівник українськими діялектами й маловідомими лайками. Власне орієнтацію на західний варіянт української мови зрозуміти можна, багато в чому вона виправдана, – проблема, однак, у тому, що на позначення елементарних речей перекладач із-поміж різноманітних слів – і то не лише суто західних – дібрав найменш уживані або вживані переважно в інакшому контексті: приміром, чудове й соковите слово «злигатися» виглядає якось дивно в цій і так штучній фразі: «Ти один із тих начитаних вражих синів, що злигаються, де тільки можна». Доволі брутальна і спрощена розмовна міська мова, якою писав Буковскі, виглядає в українському варіянті дещо інакше.

Словом, вийшов не зовсім переклад, а радше мовний експеримент письменника стронґовського на базі «Поштамту». Під цим кутом зору книжка видається вже значно виправданішою, а помилки й недоладності (і не лише «діялектного» характеру – можна згадати й тавтологічні надуживання, наприклад, на слово «мав» можна натрапити на одній сторінці разів із десять чи й більше) виглядають менш кричущими. Тоді такий експеримент навіть виглядає цікавим – накласти лаконічну невеселу іронію Буковскі на всіляку марґінальну, забуту, перекручену і вигадану, химерно поєднану українську лексику, така собі майже «Енеїда». Тобто слабка ланка книжки – мова – виявляється її ж досягненням. Щоправда, досягненням на любителя. Та як показує книгопродаж, любителі знаходяться.

Попри всю свою альтернативність, переклад стронґовського дає непогане уявлення про самий текст Буковскі, принаймні наскільки про це можна судити зі знайомства з іншою його прозою та поезією. Доведеться повторитися: «Поштамт» – для любителів Буковскі, переважно для тих, кому вже близька його поетика. У рамках невибагливого сюжету про те, як листоноша-шалопай п’є, працює, кидає працю, грає на іподромі, заводить стосунки з жінками тощо, а потім вирішує написати про це роман, розгортається типовий стримано-скептичний, але в чомусь і замилований гімн безвихідній буденності, маленькому і звичайному життю. Написаний, як завжди, дуже стильно й індивідуально, але так само як завжди – одноманітно й не без занудства. Принаймні, як на мене, ці прикрі риси притаманні письму Буковскі набагато більшою мірою, ніж, приміром, текстам нечужого йому старшого колеґи Мілера.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Доля (джерело: Буквоїд)

Чарльзові Буковскі не властиве замилування власною особою. Це ставить його поряд зі справжніми письменниками на кшталт Генрі Міллера і неймовірно далеко від таких блазнів, як, скажімо, Фредерік Бегбедер. Навіть більше: Буковскі – цілковита протилежність модному французові.

Якщо погодитися з думкою, що «життя – лайно», то обидва зазначені автори власне про лайно і пишуть. Однак герой Бегбедера, зокрема у «99 франках», сам додає цієї субстанції в і без того брудне життя, і насолоджується цим. Адже він - «творець», він відрізняється від маси, яка це лайно споживає.

Герой Бегбедера добре розуміє, ... [ Показати всю рецензію ] яке зло несе у світ. Утім, це не заважає йому милуватися собою – навіть тоді, коли намагається виправити завдану ним особисто кривду світові. Герой Бегбедера зрештою повстає проти системи, якій свого часу продався за чималі гроші.

Кожному літфанові відомо, що «99 франків» – твір автобіографічний. Фредерік Бегбедер добре знається на лайні, що зветься рекламою, та на тому, як краще натовкти ним голови споживачів. От і нині, начебто висміюючи систему фальшивих цінностей, Бегбедер знову «впарює» нам несправжній продукт. Тільки тепер гламурний француз продає не абищо, а себе самого, рідненького. Та лайно залишається лайном, і цукерки з нього не буде...

Герой Буковскі, як заначалося вище, абсолютно відмінний від Бегбедерового. Так, Генрі Чінаскі, наскрізний персонаж більшості творів американця, теж розуміє, у якому лайні існує, однак не примножує зла у світі. При цьому він не вивищується над бездумною масою, але уміє існувати серед бруду, залишаючись чистим. Чінаскі – не бунтівник, він просто живе проти течії.

На перший погляд, герой роману «Поштамт» дуже апатичний. Чінаскі за інерцією влаштовується на принизливу службу, котра йому зовсім не потрібна, адже і без того велося незле. Герой Буковскі, почавши працювати, перетворюється на гвинтик у сліпій державній машині. Ставши платником податків, він водночас стає ще більш незахищеним. Тяжка робота поштаря, знущання наглядачів, постійні недосипи, мізерна платня та майже втрата самого себе... Такі переваги статусу чесного працівника. Працювати, щоб виглядати пристойно перед сусідами (як переконує одна з коханок Генрі) або щоб довести багатим родичам свою самостійність (це вже інша) – чи варто ради цього губити своє життя?

Герой Буковскі завжди лишається собою, що й вирізняє його серед інших. Він ніколи не перетвориться на такого собі Джорджа Гріна, котрого «вже багато років звали Джи Джи, і він врешті він став схожим на Джи Джи». Чінаскі бореться за власну індивідуальність, він і у бруді вміє жити гідно. Генрі Чінаскі ніколи не виявляє службової запопадливості та працює настільки, наскільки можливо, щоб не бути звільненим. До роботи на поштамті, на відміну від своїх колег, ставиться як до нетривалого епізоду, а не як до способу нищення власного життя (тобто кар’єрного росту). Він завжди намагається обійти безглузді правила, коли це можливо, і навіть у цій дурні не втрачає надії знайти сенс.

Чінаскі часто йде і на відкритий спротив. Так, одного разу він навіть пробує боротися з бюрократичною машиною за її ж законами, коли пише скаргу на деспотичного наглядача на прізвисько Камінчик. Видимих результатів це, звичайно не мало, та Генрі й не вірить у справедливість машини. Він швидше має надію на власні сили і переважно виходить переможцем із двобоїв із окремими представниками системи.

Чінаскі – людина асоціальна. Не турбується про добробут суспільства, по можливості «косить» від роботи, до того ж хронічний пияк, гравець на іподромі та й жінок гравець... Здавалося б, чого доброго навколишнім чекати від нього? Однак вчинки героя характеризують його по-іншому. Навпаки, з-поміж ближніх саме Генрі вирізняється особливою чуйністю. Скажімо, тільки він надає допомогу своєму колезі Джи Джи, коли тому стає зле. Усі інші – «добрі працівники» – залишаються байдужі до нещастя ближнього.

Герой Буковскі дуже мало потребує від життя. Тому йому й щастить на іподромі. Але у ставках на коней Генрі теж використовує систему, що відрізняється від загальної, тут він теж іде проти течії. Чінаскі доводить, що той, хто не такий, як усі, може досягти справжнього успіху. Звичайно, якщо йому самому це потрібно.

Герой же Буковскі, виявляється, абсолютно не переймається таким питанням, як успіх у житті. Було би що випити і кого вграти, а все інше не обов’язкове. В житті Генрі теж іноді щастить так, як на іподромі. Причому щастить тоді, коли він вільний від праці. Так, Генрі одружується з Джойс, милою дівчиною з Техасу і потенційною мільйонеркою. Та справа тут не в багатстві – Чінаскі кохає жінку. Іноді він згадує про ті мільйони, які має успадкувати разом із Джойс, та значно рідше, ніж про те згадують інші. По розлученні Генрі каже: «Усе, що я втратив – три чи чотири мільйони». Дрібниця, чи не так? «Нормальній» людині такої втрати вистачило б, аби з’їхати з глузду...

Чінаскі легко знаходить і не менш легко втрачає. Він без зусиль заробляє на перегонах і спокійно позбавляється грошей. Так само легко Генрі сходиться з жінками і потім прощається з ними. Він любить своїх коханок, адже це заради них погоджується на каторжну працю. Однак варто жінці серйозно зазіхнути на його свободу – і в стосунках щось ламається. Не рідше і коханки кидають Генрі, що сприймається ним теж доволі спокійно. Властиво, Чінаскі готовий втратити усе – крім самого себе.

Генрі розуміє, що праця на поштамті не має ніякого сенсу. Він пояснює своїй Джойс: «Слухай, любонько... ти хоч розумієш, що через цю роботу в мене дах їде? Давай на це заб’ємо. Лежатимемо собі, кохатимемось, будемо гуляти й щебетати... Давай сміятися. Бо те життя, як у нас, - воно у всіх: воно нас убиває.»

Чінаскі не хоче такого убивчого життя, як у всіх. Він покидає «стабільну» працю на пошті. Звільняється після дванадцяти років праці. Чи щось втратив Генрі від того?

Певно, що ні: «Зранку був ранок, і я досі був живий. Може, подумалось, напишу роман. І написав».

Свобода, панове!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Михед (джерело: Літакцент)

Думаючи про Чарльза Буковскі, відчуваєш, що звичні слова – банальні й фальшиві.

Думаючи про нього, шукаєш нових правдивих форм, щоби сказати те, що давно хотів.

Думаючи про нього, нав’язливо крутиш на язиці кілька спогадів та вражень. Наприклад, таких:

Будь-який колекціонер або, простіше, збирач (якщо говорити, приміром, про маленьких дітей, які збирають наклейки чи ще якісь фантики, або інших фанатиків-«філателістів» металобрухту й міді), показуючи з гордістю свою колекцію, обов’язково в яскравих деталях розповість, за яких обставин він вирвав із пазурів конкурентів той чи інший особливо ... [ Показати всю рецензію ] цінний експонат. Думаю, щось подібне відчуває читач, вдячний ось цьому письменнику за незабутні години й дні приємного спілкування за посередництва літер.

І кожен із читачів, за бажання, звісно, міг би розповісти власну історію колекціонування читацьких досвідів, на кшталт «Мій ХХХ», де ххх – ім’я улюбленого письменника. Зрозуміло, що така придибенція нагадала б чиюсь сповідь, скажімо, на зібраннях «Клубу анонімних читачів».

Починалось би все, як годиться, зі спогадів про першу зустріч:

Вірші Буковскі (далі подекуди Ч.Б.) потрапили мені на очі десь у віці 13 чи 14 років. То були сіро-бліді ксерокопії з «Иностранной литературы» (№ 5, 2000), дбайливо склеєні у книжечку аркуші. На берегах сторінок розташувались репринти примітивістських малюнків самого Буковскі. Вони нагадували гротескні «наскельні» зображення на поверхнях парт, парканів та дверцят брудних вбиралень – дивні чоловічки сиділи в барах, п’яними засинали на лавках, ганялись за оголеними жінками, або просто лукаво посміхались.

Потім я часто повертався до них – віршів без рим, що сприймались як історії, записані коротким

Пізніше був тритомник його поезій та прози в російських перекладах (Истории обыкновенного безумия; Юг без признаков севера; Самая красивая женщина в городе. – СПб.: Азбука-классика, 2001), які давали яскраве враження про одночасне співіснування різноманіття та приємно впізнаваної, стильної й стильової одноманітності Ч.Б. Вдало про проблеми російських перекладацьких вправлянь свого часу написав Сергій Жадан у короткій післямові до власних перекладів Ч.Б. (Секвоєві сади ближнього пекла// Жадан С. Марадона. – Харків: Фоліо, 2007): «Російський мат прикрашає, в цьому вся проблема перекладів на російську».

Зрозуміло, що на звичному «багатоматному» фоні російських перекладів «Поштамт» (Post Office) Ч.Б. у перекладі стронговського здається абсолютно цнотливим. І не тільки пересічним читачам, а й непересічним поборникам російської мови та культури, які навіть присвятили цьому особливе псевдонаукове послання «нєкой» Н. Макєєвой, членькині Спілки письменників Росії, оприлюднене на порталі evrazia.info в контексті звістки про появу «Поштамту» в українському перекладі: «Украинский язык <…> архаичен, по нему можно изучать историю. И именно поэтому на него ни в коем случае нельзя переводить современную, тем более – западную литературу». На цьому перервемо одкровення й шовіністські екзорцизми з вигнання злого українського духу. Натомість звернемося до самого роману, що, як зазначає анотація, є першою (нарешті!) «ґрунтовною публікацією Ч.Б. в українському перекладі».

«Поштамт» – до щему щира розповідь про своє життя, розказана-записана Генрі Чінаскі, одвічним літературним alter ego Ч.Б. Як завше, його герої роблять те саме, що і він сам, як і його мальовані чорти й химерні маленькі люди.

Генрі виконує нудотну й каторжну роботу на пошті, розбиваючи місто на маршрути, розносячи тонни листівок та листів, телеграм та журналів, гарних та поганих новин (про заборгованість, приміром) у будь-яку погоду, за будь-яких обставин, проклинаючи адресатів та своє начальство. Ввечері він напивається й засинає у п’яних і випадкових обіймах незнайомих жінок. А потім буде новий ранок, і він піде на роботу й пакуватиме стоси рекламних листівок, цілодобово не полишаючи робочого місця, лиш перекидаючись короткими репліками з тими, хто поряд, економлячи слова й сили при розмові з читачем.

Генрі Чінаскі, сторінка за сторінкою, скринька за скринькою (особлива дяка видавництву за оформлення книги, де кожен новий розділ оформлено як нову поштову скриньку), відправляє свої послання до запитання, до переосмислення читачем.

Епізоди книги сприймаються як закінчені мініатюри, де влучний останній абзац ставить крапку, ніби печатку на дописаному листі.

Внутрішня свобода Генрі не знає меж та кордонів. Прогулянка фіксованими й систематизованими міськими маршрутами поряд з ним, тягар його мішка з листами, сприймаються як ланці, накинуті суспільством на невільну від народження людину. Його виграші, шалені гроші й здатність передбачити коня-фаворита на іподромі, де він має можливість контролювати й прогнозувати життя та фортуну, ніщо інше, як помста власному минулому («Тривалий я шлях пройшов від хлопчака на бійнях, який перетнув країну із залізничною шляховою бригадою, який працював на фабриці собачих сухих кормів, який спав на паркових лавах, який працював на копійчаних роботах у дюжині міст по всій країні»), ніщо інше, як виклик буденності з її «американською мрією», фальшем, брехнею, лукавством та щоденними небезпеками («Безпечно? Безпечно у в’язниці. Три квадратні метри, без орендної плати, без вигод, без податку на прибуток, без аліментів. Без зборів за номерний знак. Без дорожніх штрафів. Без покарань за водіння в нетверезому стані. Без програшів на перегонах. Безкоштовна медицина. Товаришування з тими, хто має спільні інтереси. Церква. Голубі. Безкоштовний похорон»). Небезпека, що криється в речах, які обмежують тебе і твою внутрішню свободу.

У житті Генрі Чінаскі-Чарльза Буковскі залишаються три речі, про які говорить у своїй розповіді про Ч.Б. Софія Андрухович (Не примушуйте людину бути поштовим клерком// Четвер, проект № 21, «Антидепресанти», 2004): «Буковський хотів пити, писати і любити жінок. І всі ці речі він робив геніально, що доводить важливу річ: якщо людина діє за власною волею, а не з примусу, все, за що вона б не бралася, вдається їй якнайкраще». Думаю, що йдеться скоріше не про бажання й «хотіння» робити саме це, а про потяг і любов до цих речей, що дають і відчуття присутності в реальності, і відчування життя. Святу й п’яну любов, яку всотав кожен його текст, його неповторний гумор та влучне висловлювання, прирівняне до афоризму, його натуралізм та бруд, його алкоголь, курви, перегони й написані та невідправлені листи, яких хтось чекає. Можливо, й дотепер…

Думаючи про Чарльза Буковскі, згадую обставини, за яких писав ці сторінки та читав його літери.

Думаючи про нього, повертаюсь спогадами до тонкої саморобної книжечки ксероксів, де на останній сторінці була його історія, розказана коротким рядком, «Главный лгун, славный бегун». То був верлібр про гурт хлопців, які випивали та травили байки. Один з них, Луї, розповідав, як одного разу був з жінкою і в двері стукав її чоловік. Луї голяса, без трусів, без сорочки, без черевиків, без усього, виліз у вікно та злазив з другого поверху по трубі. Він все-таки зірвався і потягнув ногу. Дошкандибав до машини і вшився звідти:

«- Луи, приятель, да ты легко отделался! –// засмеялись ребята.// а на мой взгляд, Луи не мог завести// машину, потому что ключи-то// остались в брюках.// я понимал, что могу разоблачить его,// но к чему?// в очередной раз мне рассказали// дурацкую байку, покуда я раздумывал//над своей.»

Відтоді я сам часто переповідаю цей вірш як байку. Відтоді знаю, що обов’язково потрібно давати слово іншим, необхідно вислуховувати їхні сповіді в «Клубі анонімних читачів», одночасно вигадуючи власні.

Думаючи про Ч.Б., бачу сотні ч/б короткометражок, тому що яскраві кольори ріжуть очі і похмільно крутиться голова.

Думаючи про нього, уявляю, що кошмари ночі, то лише алкогольні примари й демони, які живуть всередині кожного.

Думаючи про Чарльза Буковскі, розумію, що є сотні живих і мертвих, визнаних і невизнаних класиків та культових письменників. Проте лише одиниці є ланкою між минулим і майбутнім, між поколіннями та традиціями, між особистими ангелами й демонами. І лише кількох з них читач може ніжно назвати «старим», або просто сказати про нього – «мій Бук».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: iov (джерело: bookworm)

Маленький, але як заведено говорити в традиціях літературної України, ошатний томик Чарльза Буковскі навряд чи заслуговував би на ту увагу, якою я його наділяю, якби не загальна слабкість і тупість українського книговидання. Дивлячись на ті книжки, які зявляються друком у наших видаництвах, в мене часто виникають дві невтішні гіпотези: або українські видавці майже всуціль позбавлені смаку, або вони просто don't give a damn, що саме вони видають. У країні, де досі немає жодного видання Міллера, Кізі, Томсона, Керуака, Бероуза чи того ж таки Філіпа Діка видавці беруться за авторів, чиї імена зможуть ... [ Показати всю рецензію ] щось сказати хіба що справжнім ерудитам від літератури. Схоже на те, ніби вони не розуміють значення розкрученого імені для успіху власного бізнесу. Власне з огляду на це поява перкладу Буковскі особисто для мене є своєрідним атестатом зрілості української культури.

Поштамт - це перша проба пера Чарльза Буковскі, одного з проклятих демонів американської літератури. Буковські письменник, який, здається, давно і остаточно вирішив, що життя - це гівно, що воно не має жодного іншого сенсу, окрім власного тривання, і відповідно будь-яка подія або її відсутність не є засадничо кращою чи гіршою від іншої. Тому читати Буковскі - це як проходити підготовчий курс з філософського пофігізму. Здавалося б, небагато. Але книжка може виявитися неоціненним дарунком для тих, кому давно вже хочеться поставити крапку і розпочати все спочатку. Як говорить Буковскі голосом свого персонажа: "Зранку був ранок, і я досі був живий. Може, подумалось, напишу роман. І написав".

Читати краще з пляшкою пива, чи стаканом віскі, чи що ви там полюбляєте, бажано літом, у нестерпну спеку, яка б хоч трохи нагадувала лос-анджелісівську, маючи на собі шар денного поту і розлігшись, звісивши ноги з дивану, в одній спідній білизні.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олеся Кравчук (джерело: «СУМНО?»)

«Боже, поштарі тільки те й роблять, що листи розкидають і грають баб. Це робота для мене, о так, так, так, так». Власне, про ці речі здебільшого і йдеться у романі американського поета і прозаїка «Поштамт» Чарльза Буковскі. Головний герой роману Генрі Чинаскі працює на поштамті. Паралельно з цим він частенько змінює дівчат, з якими ділить ліжко. І якщо перше, тобто робота поштарем, Генрі досить напружує, то факт різноманіття сексуальних партнерок його аніскільки не бентежить. Навпаки, усі ці еротичні пригоди розслаблюють головного героя після напружених трудових буднів. «Я повернувся додому й ... [ Показати всю рецензію ] прилаштувався до теплої Беттіної дупи». І начебто не було тієї біганини на роботі, усіх тих доган, які довелося викидати у смітник і нервового начальника Джонстона... Перефразовуючи відому рекламу – «прилаштувався до теплої Беттіної дупи» і нехай весь світ зачекає.

Чарльз Буковскі свій перший роман «Поштамт» написав у п'ятдесят років. Витратив на це двадцять ночей, двадцять пінт віскі, тридцять п'ять шісток пива і вісімдесят сигар. Книга, видана у видавництві «Факт» — перша ґрунтовна публікація Чарльза Буковскі в українському перекладі. До слова, бездоганний український переклад стронґовського лише підкреслює зміст того, що хотів донести автор до своїх читачів. Скажімо, чого тільки варта така фраза: «Гей ти, дзюрко! Хочеш мого патика собі в кунку, нє? Цього тобі треба, пичодайко?» Якщо вам зрозумілі усі слова – вітаю! Мені, скажімо, значення деяких доводилося відгадувати.

Впродовж усього роману його героєві Генрі Чинаскі не вдається втекти від поштамту. Навіть коли він думає, що це врешті-решт сталося, усі дороги знову приводять його на пошту. Це дещо нагадує роботу у теперішніх корпораціях та великих компаніях. Хоч як ти їх і ненавидиш, але все одно залишаєшся там працювати, усвідомлюючи, що змінити такий устрій просто неможливо. Втім, самому Буковскі таки вдалося уникнути ненависної роботи. «У мене був вибір – лишитися на поштамті і збожеволіти, чи вибратися звідти, гратися у письменника і голодувати. Я обрав голод», – говорив автор після написання роману. Ці його слова, як і, зрештою, весь роман, зайвий раз доводять, що усі ми – творці власної долі і завжди можемо вибирати стежки на роздоріжжях у своєму житті.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Іванова (джерело: «СУМНО?»)

«Я втрапив у двері, сказав добраніч, увімкнув радіо, знайшов пів пінти скотчу, вихиляв його…Зрештою забрався до ліжка, до краю, перечепився, упав, випростався поперек матраца і спав, спав, спав…

Зранку був ранок, і я досі був живий. Може, подумалось, напишу роман.

І написав»

Ні, це не Буковські розповідає про історію написання роману «Поштамт» Це так прийшов на літературну ниву Генрі Чинаскі, головний герой цієї книги. Втім, ані крихти не сумніваюся, що ці два чуваки — реальний і вигаданий, мали однаковий стиль роботи.

Трохи цифр. Буковскі витратив 20 днів на «Поштамт», що став його ... [ Показати всю рецензію ] першим романом, в який він вклав досвід 50 років свого життя. У США книга розійшлася накладом у 75 тисяч примірників, у світі продано 500 тисяч.

В принципі, зміст книги можна викласти одним реченням, і це не буде спойлером. Вона про те, як головний герой, прототип якого – сам автор, працює на американському поштамті. Не знаю, як ви, а я в дитинстві хотіла працювати на пошті. Здається, мене приваблювала досконала організація процесу доставки пошти, ну і, мабуть, висока місія: доправляти людям те, на що вони чекають.

Генрі Чинаскі вирішив стати поштарем через тривіальніші причини.

«Боже, поштарі тільки те й роблять, що листи розкидають і грають баб. Це робота для мене, о так, так, так, так».

Не так сталося, як гадалося. Після роману ви вже ніколи не сприйматимете пошту, як раніше, навіть, якщо взагалі ніколи до того про неї не думали.

Незліченні виснажливі будні, копійчані гроші та багато іншого клопоту. У США у 50-і роки, про які мова в романі, у Буковскі, як і головного героя книги не було вибору: дякувати долі доводилося і за таку собачу роботу.

Втім, не важливо, що він пише про Америку. Більше того, мені здається, не важливо, що автор пише про пошту. Поштамт у книзі набуває такого узагальнюючого значення, як «Замок» чи «Процес» у Кафки, скажімо.

В принципі, мені з роботою пощастило значно більше, ніж Чінаскі. Але це не має значення: у кожного свій поштамт. Недолугі керівники, дивакуваті колеги, тяжка праця, бюрократичні перепони, що не підпорядковуються здоровому глузду… Все це впізнавано і зрозуміло, незалежно від сфери діяльності. Мабуть, у цьому секрет популярності книги.

А ще в її оптимізмі. Попри все, головний герой його випромінює, ще й вас ним заражає. Буковскі — це вам не Кафка, о ні, він інший. Він ніби випадковий попутник у потязі, що під келишок до ранку встигає переповісти усе своє нехитре життя. Причому автор каже вам не більше і не менше, а саме стільки, скільки потрібно, щоб намалювати яскраву панораму життя американського пролетаря. Його розповідь дотепна, його самоіронія блискуча. Ось як Чинаскі, змучений вивченням посадової інструкції, веде діалог із вигаданим психоаналітиком:

«–І ти маєш все це вивчити?

– Так, лікарю.

– Що ж, хлопчику мій, – скаже він, повертаючи мені сторінки, – у тому, що ти не хочеш це вивчати, нема божевілля. Я б навіть сказав би, що божевільним ти став би, якби схотів це вивчити. З тебе 25 доларів.

Тож я проаналізував сам себе, і зберіг гроші».

А ще Генрі Чинаскі багато п’є. І багато грає на перегонах. І багато грає жінок. Галерея жіночих образів тут теж заслуговує на увагу. Подруга-алкоголічка із красою, що відцвіла до строку, німфоманка-спадкоємиця великого статку, численні випадкові коханки на одну ніч, шахрайки та божевільні… І наш Гєник раз-по-раз лишає одну з них і йде шукати щастя деінде. Протягом 12 років поспіль він зберігає вірність лише поштамту, решта змінюється.

«Їй лишалася хата, пес, мухи та герані... Щойно я був готовий іти, вона розревілася знову. Я куснув її у вухо, праве, і вийшов із речами. Сів у машину й поїхав вуличками у пошуку знаку «Оренда» Це заняття не видалося мені незвичним».

Ще один важливий штрих до його портрету – Чинаскі не позбавлений сентиментальності. Ось як він відгукується про свою подругу-пацифістку, яка подарувала йому доньку: «Світ, може, вона і не врятувала, але серйозно вдосконалила».

Здається, я вже достатньо нарозповідала вам, щоб ви могли зробити висновок, варто вам читати цю книгу чи ні. Але наостанок ще кілька слів про переклад. Адже він вважається першою ґрунтовною публікацією Чарльза Буковскі українською. Перекладач стронґовський добряче попрацював. Мова книги колоритна, грамотна, і я дістала від неї задоволення, щиро дякую. Єдине, до чого я таки присіпаюся, так це до перекладу ненормативної лексики. Не люблю, коли брутальною лайкою компенсують нестачу словникового запасу. Але тут вона просто таки проситься до тексту. Переклад значно, значно м’якший за оригінал. І за життя. Ну, не говорять українські маргінали словами на кшталт «довбограник», «прутень», «льотка». Хоча, я – за, хай би так говорили.

Даєш український переклад Буковскі в маси!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: mediaport.ua)

Епіграф: «Мені пощастило взяти ще один вихідний, і після подвійної зміни я притискався до Джойсової дупці... і солодко спав». Це цитата з роману Чарльза Буковскі «Поштамт» (1971) у перекладі Іллі Стронґовського (стронґовський). І якщо ви подумали, що головний персонаж цього твору працівник поштамту Генрі Чінаскі спав із покійним на той час видатним письменником Джеймсом Джойсом, то ви глибоко помилилися – це перекладач стронґовський у такий спосіб утворив присвійний прикметник від жіночого імені Джойс :).

Переклад стронґовського, як можна судити із відгуків у мережі, належить до тих текстів, ... [ Показати всю рецензію ] про які говорять або добре, або нічого. А даремно – переклад вартий того, аби про нього говорити і це, сподіваюся, зроблять фахові перекладачі, знайомі з текстом оригіналу. Утім, і без тексту оригіналу переклад вражає :).

Власне, найадекватнішою думкою щодо перекладацьких досягнень стронґовського я б назвала твердження про те, що «Поштамт» перекладено «мовою 60-річної старушенції-філологині», якби, звісно, старушенція філологиня взялася за текст, головною темою якого є буденне життя працівника лос-анджелеського поштамту, а саме – виснажлива робота, й…не начальство і співробітники, випадкові сексуальні стосунки, гра на перегонах та пиятика, пиятика, пиятика. Особисто я, описуючи це життя простого поштаря Генрі Чінаскі – alte ego самого письменника, котрий одинадцять років провів на державній службі, не можу втриматися від матюків :).

Стронґовський, критикуючи російські переклади Буковскі, зауважує, що в оригіналі роману «Поштамт» слово fuck зустрічається п’ять разів, тоді як північні сусіди вставили його еквіваленти в текст роману аж у 200 випадках!

Власне, саме боротьба проти такого знущання над текстом письменника і покликала до життя український переклад, який називають «абсолютно цнотливим», а експерименти стронґовського – «милими вербальними брязкальцями», як от: вигранець, довбограник, дрантогуз, кунка, пичодайка, файдолитися та інші. Образ старушенції філологині потроху тьмяніє у вашій уяві? :)

Завдяки зусиллям перекладача, котрий вишукував зразки питомої національної лайки, аби уникнути огидних російських матюків, персонажі та оповідач у тексті українського «Поштамту» говорять… ну дещо не так, як, здавалось би, мають говорити представники досить середнього прошарку малооплачуваних поштових робітників. Бо говорять вони ніби персонажі Нечуя Левицького у його творах на селянську тематику. Або радше члени харківської «Просвіти», котрі гарячково намагаються перекласти подумки з російської і водночас цієї ж російської у мовленні уникнути.

А проте без російського варіанту часом важко і втямити, про що взагалі править перекладач – члени харківської «Просвіти» також дуже люблять уживати «справжні українські» слова не зовсім доречно, а також ввернути часом галицький діалектизм (один мій добрий друг, котрого я страшенно люблю і поважаю, говорить суржиком із домінуванням російських слів, а наприкінці кожного речення вставляє «йдеться» – і завжди готовий вступити в гарячі дебати за темою «українська мова як квінтесенція національної гідності»).

Так само у перекладі стронґовського подибуємо слівця «хлоп», «ніц», «файно», «прецінь», «малисьми», «абись», «виходок» тощо, але цілком спорадично, поряд із літературними варіантами і навіть (ганьба!) цілком москальськими «титьками»! Вочевидь, у такий спосіб перекладач намагався створити справжній західноукраїнський колорит у лос-анджелеському поштовому відділку. З цією метою він навіть убрав персонажа Буковскі у кептар (гуцульський верхній хутряний одяг без рукавів), котрий, проте, після звірки з російським варіантом виявився просто «кепкой»…

У цілому лос-анджелеські поштарі, як і харківські просвітяни, згідно зі стронґовським, спілкуються надзвичайно вишукано. Їм переважно не сумно, а журно, не хочеться, а багнеться, вони не ходять, а простують, не скучають, а тужать, роблять щось не навпаки, а навспак, не запитують одне в одного «ти куди?», а лише «куди шлях тримаєш?» (с. 31), не розуміють, а дають тямки (с. 25), кидаються не кавалком бруду, а плахою брудоти (с. 100) тощо. При всій своїй куртуазності вони досить недбало ставляться до роботи, хоча один зі старших працівників і попереджує Чінаскі, що «колись це тебе схопить, схопить тебе просто сюди!» («до тебя дойдет»). Утім, із персонажем цього не трапляється навіть коли він отримує «геть прийнятний» («не очень плохой») маршрут. Образ Чінаскі автор протиставляє образові старанного працівника Джи Джи, котрий згорів на роботі, «а ще виявився певною мірою кавалком лайна» (с. 52).

І, безумовно, вони не трахаються чи, боронь Боже чогось гіршого, а лише шпокаються, файдоляться, злигаються та ходять гопки (іноді навіть із будь чим, що має прутень). Певна річ, не можна й думати про те, щоб такі багаті на смислові обертони вирази можна було замінити короткими російськими… Як і прекрасні словесні іграшки «щоб тобі булька з носа вискочила», «бодай би жаба ногу відчавила», «сто чортів мені в бебехи», «як серпом по барабольках», «куку на муню» і навіть «триста чортів у дупу тій герані!».

Думаю, члени харківської «Просвіти» померли б від заздрощів, якби на їх зборах з’явився такий собі хлоп у кептарі, звернувшись до когось із старушенцій філологинь: «Гей ти, дзюрко! Хочеш мого патика собі в кунку, нє? Цього тобі треба, пичодайко?» (с. 118) або: «Чи не хочеш бути шпокнутою великим прутнем?» (с. 195) :).

Не згадуємо тут навіть про суто мовленнєві помилки на кшталт кличної форми «малюку» замість «малюче», «то нема чого пошту було палити», «мався я вийти за куснем хліба», творення присвійних прикметників, обдруківки та багато іншого.

Назагал мертвотворена Стронґовським мова перекладу цілковито витісняє на задній план самого Буковскі. І щонайгірше – вона однаково не заімпонує членам харківської «Просвіти», бо для цього треба було б прибрати з тексту американського нонконформіста не лише матюки, а й бухло, секс та інші ганебні речі, що шкодять національно патріотичному вихованню молоді. Що ж до самої молоді, то певна її частина, здається, справді у захваті від екзотичних, жаба б їх убрикнула, мовних зворотів стронґовського. Вочевидь ці юнаки і дівчата, як і сам перекладач, лише нещодавно дізналися, що в українській мові часів Нечуя є такеееее… Можливо, вони й самі почнуть вживати питомо українські вирази замість матюків? :)

Решті шанувальників творчості Чарльза Буковскі, боюся, доведеться почекати на переклади Жадана... Хоча це й жахливо непатріотично :).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Костянтин Родик (джерело: «Україна молода»)

Американця Чарльза Буковскі (1920—1994) переклали у нас лише зараз. Але прочитали його раніше — початком 2000–х, коли росіяни швидко видали чи не всю прозу цього письменника. Відтоді Буковскі став індульгенцією як для російських, так і для українських «нових» літераторів — індульгенцією матюкатися у своїх творах навсібіч.

Утім, як зазвичай, запозичили тільки форму. І відтепер уживане у тексті слово «х...й» стало маніфестом причетності автора–неофіта до світових літературних вершків: мовляв, «як у Буковскі». Здається, американський письменник передбачав таке анекдотичне прочитання своїх творів, ... [ Показати всю рецензію ] бо заповів лишити на могилі коротку епітафію: «Не намагайтесь».

Міф про Буковскі–матюкальника постав із легковажної руки сучасних російських перекладачів. Ілля Стронговський, що відтворив «Поштамт» українською, пише: «У тогочасній Америці fuck на кожному кроці не вживали» (ЛітАкцент, 15.01.2009). Ті, хто з американської літератури читали не сам–одного Буковскі, визнають правду і за іншим висновком нашого перекладача: «російський» Буковскі — це, радше, переспіви, бо природа лайки в американській літературі й традиції помітно інша, аніж у письменстві та суспільстві російських. А отже, «російські переклади адекватні російським реаліям». Навіщо було росіянам аж так «по–тамбовському» заземлити американця — тема окремої розмови. Але те, що адекватність оригіналу для них не закон, коли йдеться про потреби загадкової російської душі, — не дивина (згадати бодай виразно українофобський «переклад» роману британки Марини Левицької «Краткая история тракторов по–украински» — Москва: Эксмо, 2006).

Стихія Чарльза Буковскі — гра. Ані він сам, ні його персонажі не говорять матюками, а з хитро–невинною усмішкою використовують їх, аби «розмалювати» сірий будень і так само знефарблений сенс буття. Простий, як балалаєчний акорд, набір класичної російської лайки тут не помічний. І Стронговський це добре втямив, увівши табу на сусідські матюки, натомість бавлячись — за лекалами самого Буковскі — у словесний конструктор. Так з’явилися словечка: вигранець, довбограник, дрантогуз, кунка, пичодайка, файдолитися та інші милі вербальні брязкальця.

Умовно кажучи, жаргон Буковскі — це не тюремний шансон із чітким маркуванням «свій—чужий», а рок із його лексичним абсурдом здорового глузду. Власне, і шансон, і рок можна заярликувати, яко «брудний реалізм» — так класифікують прозу Буковскі. Проте літературна традиція, котра призвела до появи феномена під назвою «Буковскі», виразно викорінюється з творчості Еміля Золя, якого літературознавці іменують більш толерантно — натуралістом. Далі серед прямих попередників Буковскі — Джек Лондон: «Поштамт» — це своєрідна реінкарнація «Мартіна Ідена». Водночас і Еміль Золя, і Джек Лондон — це етапи становлення жанру, відомого як виробничий роман, що вповні оформився 50 років тому в книжках американця Артура Гейлі «Аеропорт», «Готель», «Лікарня».

Популярність виробничого роману ґрунтується на автентичності письменницького досвіду. Це не журналістське розслідування, коли автор лише опитує причетних до своєї теми осіб та експертів і шукає фактів по бібліотеках. Автор виробничого роману проживає — буквально — сюжет свого твору. Буковскі, наприклад, 11 років працював на звичайнісінькій пошті, і то спочатку як другосортний працівник — підмінював «тимчасовця». Отже, «Поштамт» — це лише зовні fiction, а по суті — non–fiction, література факту. Дуже точно, сам того не відаючи, описав процес народження виробничого роману Сергій Жадан: «Про справжнє життя вичитати в книжках було неможливо — справжнє життя було поруч і його треба було проживати» (Сергій Жадан. Біг Мак?. — К.: Критика, 2006).

Утім виробничий роман — це не мемуари. Це — як і будь–яка справжня література — філософія буття. «Поштамт» і досі читають у Сполучених Штатах, бо це переконливе втілення абстракції на ім’я «американська мрія»: чорнороб стає зіркою. Причому для Буковскі (як і для американців узагалі) акцент у цій формулі лягає на з’єднувальну ланку «стає»: self–made–man — це результат культивованої протестантською традицією сили волі. Але наш читач, здається, сприймає і Буковскі, і «американську мрію» крізь призму казки про Попелюшку: навіщо 11 років гарувати на сортуванні листів та журналів, коли принц знайде тебе сам. Чимало таких читачів (цілком імовірно — під впливом Буковскі) подалися в літератори. Їх навіть тепер так і називають: сучасні українські письменники. Чарльз Буковскі про таку «творчість» якось написав: «Проникнуться симпатией к певцу было очень трудно. Он слишком громко пел о несчастной любви» (Чарльз Буковски. Юг без признаков севера: Истории загубленной жизни. — Санкт–Петербург: Азбука–классика, 2001).

А ще він заповів: «Не намагайтесь».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана САМОХІНА (джерело: «Дзеркало тижня»)

Останнім часом, коли писати романи стало аж надто модно, а графоманство перетворюється на поняття дедалі розмитіше, усе важче визначати критерії справді якісної літератури. Та подекуди трапляється проза, в якій талант автора чутно за версту, тобто вже після кількох прочитаних сторінок. Роман «Поштамт» американського письменника Чарльза Буковскі, який уперше перекладено українською мовою, — бальзам на душу для освічених буквоїдів. Автори анотації слушно визначили книжку як таку, що її в будь-якому разі не вдасться зігнорувати.

«Поштамт» — соціальний роман з антисоціальним головним героєм. Генрі ... [ Показати всю рецензію ] Чінаскі протягом багатьох років працює на виснажливій принизливій роботі, з драконівськими вимогами та без належних умов. І хоча він ставиться до своєї праці легко, із часом вона відбирає його сили й здоров’я, претендуючи на більше — повну та беззастережну віддачу Системі.

Аби продемонструвати крайній полюс існування в ній, автор вводить до роману такого персонажа, як Джордж Грін, котрого «вже багато років звали Джи Джи, і він врешті став схожим на Джи Джи». Джордж Грін усе життя віддано працював на сліпу державну машину, «горів» роботою і зрештою згорів на ній.

На відміну від нього, Генрі Чінаскі — людина легковажна й непутяща. Він уживає забагато алкоголю, грає на іподромі, часто змінює жінок, ні до кого не прикипає душею й нічому не надає великого значення. Чінаскі не бореться із суспільством, він просто його не помічає. Разом з тим він навдивовижу добрий і чуйний — допомагає тим, кого інші давно б уже послали під три чорти.

Цей твір — проста й глибока розповідь людини, на місці якої багато хто давно зламався б. Без жодного самозамилування, болісного «вгризання» у власне життя чи бодай натяку на його аналіз. Писаний простою мовою, він легко прочитується за один вечір, чому сприяє досить вдалий український переклад.

[ Згорнути рецензію ]