|
Терор : роман
Ден Сіммонс
— Жупанського,
2019.
— 672 с.
— (Серія: Ad astra).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 978-617-7585-10-6
Жанр:
— Містичне
— Мариністика
— Історичне
Анотація:
Ден Сіммонс (1948 р. н.) – відомий американський письменник, який творить у різних жанрах фантастики, зокрема космоопери, горору, містичного трилеру, а також історичного роману. Ден Сіммонс – автор майже тридцяти романів, найвідомішими з яких є цикл «Пісні Гіперіона» та роман «Терор», який з вражаючою історичною достовірністю, досягнутою Сіммонсом завдяки рокам вивчення величезної кількості архівних матеріалів, оповідає історію експедиції Джона Франкліна на кораблях «Еребус» і «Терор», які 1845 року вирушили на пошуки Північно-Західного проходу у Північному Льодовитому океані.
ЗАМОВИТИ
ЦІна 330 грн.
Картка 4149 6090 0636 5110 Антон Санченко
Надішліть свій ПІБ, телефон, номер Нової пошти на matelot@meta.ua
Вкажіть, кому підписати книжку
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Капітан Крозьє піднявся на палубу якраз вчасно, щоб зауважити, що його корабель атаковано небесними примарами. Над ним – над „Терором” – мерехтливі звивини світла сікалися, але одразу ж задкували, як барвисті лапи агресивних але зрештою боязких привидів. Ектоплазматичні скелетоподібні пальці тягнулися до корабля, розчепірювалися, готові хапати, але забиралися геть.
Температура була вже 50 градусів за Фаренгейтом і швидко падала. Через туман, що спустився раніше, протягом єдиної години тьмяного світла, яка тепер складала їхній день, вкорочені щогли – усі три стеньги й брам-стеньги, верхній ... [ Показати весь уривок ]
такелаж та найвищий рангоут були спущені й складені на палубі, щоб запобігти падінню буруль на голови і зменшити шанси корабля перекинутися під вагою обмерзлої криги – усі вони стирчали зараз, наче грубо обрізані безверхі дерева, які підсвічує полярне сяйво, що витанцьовує від одного тьмяного небокраю до іншого. Крозьє спостерігав, як тороси крижаних полів довкола судна ставали блакитними, потім стікали фіолетом, а згодом сяяли таким смарагдом, наче пагорби його дитинства у Північній Ірландії. Ледь не в милі по носу з правого борту велетенська плавуча гора, що скривала з виду „Еребус” - напарника „Терора” – на коротку, хибну мить, здавалося, запломеніла всередині, засяявши своїми власними холодними, потаємними вогнями.
Піднявши комір і задерши голову, за сорокалітньою звичкою оглядаючи стан щогл і такелажу, Крозьє помітив, що зорі над головою блищать холодно й рівно, але над самим горизонтом вони не тільки мерехтять, але й переміщуються, якщо до них придивитися, короткими ривками рухаються ліворуч, потім праворуч, потім скачуть вгору та вниз. Крозье вже бачив таке – на далекому півдні разом з Россом та в цих водах в попередніх експедиціях. Науковець того південного полярного рейсу, чоловік, що вперше зимував посеред криги, протираючи й поліруючи лінзи для свого телескопа, пояснив Крозьє, що такі пертурбації зірок ймовірно спостерігаються через раптові зміни рефракції в шарах холодного повітря, що обважніло але неспокійно лежать над покритим кригою морем та невидимими замерзлими землями. Іншими словами, над новими континентами, яких ніколи не бачило око людини. Або принаймні, думав Крозьє, в цій північній Арктиці, мусимо казати про очі білих людей.
Крозьє і його друг, а пізніше – командир, Джеймс Росс саме знайшли такий до того недосліджений континент – Антарктиду – менш ніж п’ятьма роками раніше. Вони назвали на честь Росса море, бухти і землю. Вони назвали гори на честь спонсорів та друзів. Вони нарікли два вулкани, що бовваніли на горизонті, на честь своїх двох кораблів – саме цих двох кораблів – назвавши димні гори Еребус і Терор. Крозьє був здивований, що вони не назвали якийсь важливий об’єкт географії на честь свого суднового кота.
Але не назвали нічого на честь нього. Аж по цей жовтневий вечір тьмяного дня 1847 року, жоден арктичний чи антарктичний континент, жоден острів, затока чи фіорд, жоден гірський хребет, шельфовий льодовик чи вулкан чи хоча б граний айсберг не ніс ім’я Френсіса Родона Мойра Крозьє.
Втім, вголос Крозьє навіть не чортихнувся. Вже те, що він згадав це подумки, свідчило, що він таки трохи п’яний. Ну і біс з ним, подумав він, автоматично тримаючи рівновагу на зледенілій палубі, що зараз накренилася на дванадцять градусів на правий борт і з диферентом на ніс вісім градусів.
- Я вже три роки поспіль частіше п’яний, ніж тверезий, хіба не так? П’яний завжди з часів Софії. Але і п’яний я все ще кращий моряк і капітан, ніж нікчемний, нещасний байстрюк Франклін будь-коли був тверезим. Або його любимчик, рум’янощокий шепелявий пудель Фітцджеймс, скажімо.
Крозьє стряхнув головою і почимчикував вперед по зледенілій палубі на низький ніс, до єдиного вахтового матроса, якого він зміг розрізнити в тьмяному світлі північного сяйва.
Це був невисокий, червонолиций Корнеліус Гіккі, помічник купора. Усі матроси були на одне лице тут, на вахті в темряві, бо ж вони всі були впеньгані в однакову вдяганку для холодів: шари фланелі та вовни, покриті важким водостійким плащем, розпухлі рукавиці, що виглядали з широких рукавів, їхні „вельські перуки” – товсті плетені шапки, що закривали вуха – були щільно зав’язані, часто з вовняними шаликами – шарфами, обмотаними довкола їхніх голів, аж поки назовні з них не стирчали вже тільки кінчики обморожених носів. Але кожен матрос все ж носив в свої теплі лахи по-різному – додавав неказенний домашній шарф, скажімо, або ще одну шапку поверх вельської вушанки, або, скажімо, яскраві, любовно сплетені матінкою чи дружиною, чи коханкою, пальчатки, що визирали з під форменних рукавиць королівського флоту – і Крозьє навчився розрізняти усіх своїх п’ятдесят дев’ять вцілілих офіцерів та матросів здалеку, навіть в забортній темряві.
Гіккі пильно дивився за борт понад бушпритом, що перетворився на бурульку, передні десять футів якої зараз вмерзли в торос з морського льоду, бо корму корабля її величності „Терор” видавило вгору тиском криги, тож ніс навпаки тисло донизу. Гіккі таки замислився чи задуб, бо помічник купора не помічав появи свого капітана, аж поки Крозьє не став поруч на релінгу , який сніг та крига перетворили на вівтар. Рушниця дозорця підпирала цей вівтар. Бо ніхто не хотів торкатися її металу тут, на морозі, нехай навіть у рукавицях.
Гіккі ледь здригнувся, коли Крозьє присунувся до нього впритул на релінгу. Капітан „Терора” не міг бачити двадцятишестилітнє обличчя, але пара від його дихання, яка негайно перетворювалася на хмару льодяних кристалів, що блищали у північному сяйві, - з’являлася понад макітрою коротуна, закутаною в багато шаликів поверх вушанки.
Зимою посеред крижин матроси зазвичай не віддають честь, уникають навіть тих недбалих доторків пальців до чола, якими салютують офіцерам в морі, але впеньганий Гіккі зробив той дивний ледь помітний поворот і знизав плечима та схилив голову, так матроси засвідчували присутність їхнього капітана на верхній палубі. З нагоди морозу вахти було урізано з чотирьох годин до двох – бачить Бог, думав Крозьє, в нас досить матросів для цього на цьому перенаселеному кораблі, навіть якщо подвоїти дозорців – і лише за повільними рухами Гіккі він міг здогадатися, що той задубів. Скільки б він не казав дозорцям, що вони мають рухатися на палубі – ходити, бігти на місці, підстрибувати й присідати, якщо була така нагода, що завгодно, аби не втрачати пильності у спостереженнях за кригою – вони все одно воліли стирчати нерухомо більшість своєї вахти, наче вони були в Південних морях у самих своїх бавовняних тільняшках, й виглядали русалок.
- Капітане.
- Містер Гіккі. Ну що?
- Нічого звідтоді як вони стріляли... той один постріл...майже дві години тому, сер. А за мить до того я чув, мені здалося що чув... неначе зойк, чи якийсь вереск, капітане... по той бік крижаної гори. Я доповів лейтенантові Ірвінгу, але він сказав, що це мабуть так крига скрегоче.
Крозьє тоді доповіли про звук пострілу з боку „Еребуса” і він швидко піднявся на палубу дві години тому, але звуки не повторилися, тож він не відправив ні посланця на інший корабель, ні когось на кригу, хто б дослідив пригоду. Випертися зараз у замерзле море і темряву та ще й з цією... істотою... що чатує в безладді гребенів торосів та високих заструг, було б вірною смертю. Зараз повідомленнями між кораблями обмінювалися вже тільки в ті короткі хвилини напівсвітла опівдні. Через декілька днів справжнього денного світла взагалі не буде, тільки арктична ніч. Цілодобова ніч. Сто днів самої ночі.
- Мабуть це скавчала крига, - сказав Крозьє, дивуючись, чому Ірвінг не доповів йому про ймовірний крик – І постріл теж. Тріщала крига.
- Єсть, капітане. Це була крига, сер.
Жоден з них у це не вірив – постріл з мушкета або хлопок дробовика мають характерний звук, навіть на відстані милі, а на цій крайній півночі звуки розносилися надприродно далеко та ясно – але було правдоподібним, що паковий лід, що стискався довкола „Терора” як ніколи щільно, завжди гуркотів, стогнав, тріщав, клацав, ревів або скавчав.
Ці скиглення надокучали Крозьє найбільше, щоночі будили його посеред години чи близько цього сну без задніх ніг. Ці звуки найбільше нагадували плачі його матері в її останні дні... чи оповідки його старої тітки про голосіння баньші вночі, що віщує чиюсь смерть у домі. І те й інше лякало його, як хлопчиська.
Крозьє повільно повернувся. Його вії вже окреслило кригою, його верхня губа вкрилася кіркою від замерзлого подиху й сопель. Матроси вже навчилися тримати свої бороди глибоко вкутаними вовняними шаликами й светрами, але часто вони мусили вдаватися до обстригання волосся, що примерзло до одягу. Крозьє, як більшість офіцерів, продовжував голитися щоранку, хоча, щоб зберегти вугілля, „гаряча вода”, яку приносив йому стюард, наближалася до ледь розтопленої криги, і гоління було ще тою болісною справою.
- Леді Сайленс все ще на палубі? – спитав Крозьє.
- Так, капітане, вона мало не весь час тут нагорі, - сказав Гіккі, тепер чомусь пошепки, наче це мало значення. Бо навіть якщо Сайленс могла б їх чути, вона точно не зрозуміла б їхньої англійської. Але матроси вірили – все більше з кожним днем, поки оте щось на кризі підкрадалося до них, – що ця молода ескімоська жінка володіє таємною відьомською силою.
- Вона на посту лівого борту з лейтенантом Ірвінгом, - додав Гіккі.
- Лейтенант Ірвінг? Його вахта мала закінчитися більше години тому.
- Так точно, сер. Але куди б леді Сайленс не подалася зараз, там і лейтенант, сер, якщо ви не заперечуєте, щоб я про це згадував. Вона не йде вниз, то ж і він не йде вниз. Тобто, поки ладен - не йде... Ніхто з нас не може витримати надворі так довго як ця відь... як ця жінка.
- Слідкуйте за кригою, міркуйте про службу, містере Гіккі.
Хрипкий голос Крозьє примусив помічника купора знову здригнутися, але він знизав плечима, виструнчившись, і знову втупився в темряву понад носом судна.
Крозьє покрокував вгору палубою до спостережного посту лівого борту. Весь попередній місяць він готував корабель до зимівлі після трьох тижнів несправдженої надії на порятунок в серпні. Він знову наказав підвісити нижній рангоут вздовж діаметральної площини судна над палубою замість стропил. І знову розкатав двоскатний тент, який накрив більшу частину головної палуби, повернув назад на тент дерев’яні крокви, які поскладав був унизу в ті кілька тижнів оптимізму. Але попри те, що матроси щодня годинами розгрібали лопатами вулички через чи не фут снігу, який залишали на палубі для ізоляції, оббивали лід кирками та ломами, очищаючи зледенілі бризки, які потрапили під брезентовий дах, і завершували посипанням стежок піском для зчеплення, все одно завжди залишалася слизька крига. Тож рух Крозьє вгору по нахиленій та перекошеній палубі часом більше нагадував катання на ковзанах, ніж ходьбу.
Призначений дозорцем у цій вахті гардемарин Томмі Еванс – Крозьє розрізняв наймолодшого моряка на борту за безглуздим зеленим ковпаком з китицею, ймовірно сплетеним хлопцевою матір’ю, який Еванс завжди натягував на свою важку вельську вушанку – відійшов кроків на десять до корми, щоб залишити третього лейтенанта Ірвінга й Сайленс начебто на самоті.
Від такого капітану Крозьє захотілося виписати декому – кожному з них – по підсрачнику.
Ескімоська жінка в своїй хутряній парці, каптурі та штанях скидалася на невисокого гладкого ведмедя. Вона стояла в півоберта до високого лейтенанта. Але Ірвінг тиснувся ближче до неї понад перилами – насправді не доторкаючись, але ближче, ніж офіцер та джентльмен мав триматися від леді на пікніку чи яхтовій прогулянці.
- Лейтенанте Ірвінг, - Крозьє аж ніяк не збирався аж так гримати на привітання, але його потішило коли молодий чоловік здійнявся в повітря, неначе його проштрикнули кінчиком гострого леза, ледь не втративши рівновагу, хапаючись за зледеніле перило лівою рукою, і – оскільки він вже затявся робити все всупереч протоколу, належному для корабля в кризі, - відсалютував правою рукою.
„Це патетичний салют,” - подумав Крозьє, і не тільки тому що важкі рукавиці, вельська вушанка і шари теплого одягу робили юного Ірвінга кимось на кшталт моржа, що віддає честь, але й тому, що хлоп відкинув свій шарф зі свого чисто виголеного лиця – мабуть щоб явити Сайленс який він красунчик – і одразу ж дві довгих бурульки під його ніздрями зробили його ще більш ніж будь-коли схожим на моржа.
- Відставити! – рявкнув Крозьє. – Чортів дурень, - додав він подумки.
Ірвінг стояв нерухомо, зиркнувши на Сайленс – або принаймні на потилицю її волохатого каптура – і відкрив було рота, щоб говорити. Але очевидно так і не придумав, що казати. Тож стулив пельку. Його губи побіліли, як його заморожена шкіра.
- Це не ваша вахта, лейтенанте, - сказав Крозьє, знову чуючи в своєму голосі хрипкий метал.
- Так точно, сер, тобто, ніяк ні, сер. Тобто, капітан правий, сер. Тобто...
Ірвінг знову стулив пельку, але це йому не вповні вдалося через стукотіння зубів. В цьому холоді зуби могли тріснути на друзки після двох чи трьох годин – фактично вибухнути шрапнеллю з кісток та емалі в ротовій порожнині за стисненими щелепами. Часом, Крозьє знав з власного досвіду, навіть було чутно тріск емалі якраз перед вибухом зубів.
- Чому ви досі тут, Джоне?
Ірвінг спробував моргнути, але його повіки буквально замерзли відкритими.
- Ви наказали мені слідкувати за нашою гостею... пильнувати за... бути уважним до Сайленс, капітане.
Зітхання Крозьє перетворилося на кристали льоду, що зависли на секунду в повітрі, а потім посипалися додолу на палубу, як пригорща дрібних діамантів.
- Я не мав на увазі кожну хвилину, лейтенанте. Я казав вам слідкувати за нею, доповідати мені, що вона робить, щоб вона не наробила шкоди і їй самій нічого не зашкодило на кораблі, і приглянути, щоб ніхто з матросів не... не скомпрометував її. Чи ви думаєте, що їй це загрожує тут, на палубі, лейтенанте?
- Ні, капітане, - Ірвінгова репліка прозвучала швидше як запитання, ніж відповідь.
- Чи знаєте ви, як швидко можна обморозити відкрите тіло тут, назовні, лейтенанте?
- Ніяк ні, капітане. Тобто, так точно, капітане. Досить швидко, сер, я думаю.
- Ви маєте знати, лейтенанте Ірвінг. Ви отримали вже шість обморожень, і це ще не почалася справжня зима.
Лейтенант Ірвінг скрушно кивнув.
- Для оголеного пальця – або будь-якого іншого м’ясистого тіла - досить хвилини чи й менше щоб замерзнути на камінь, - продовжив Крозьє, який знав, що це марення коня з яйцями. Знадобилось би значно більше часу навіть при мінус п’ятдесяти, але він сподівався, що Ірвінг не знає цього.
- Після цього, виставлений орган відламується, як крижана бурулька, - додав Крозьє
- Так точно, капітане.
- То ж ви дійсно вважаєте, що є хоч один шанс що наша гостя буде.... скомпрометована... тут на верхній палубі, містере Ірвінг?
Ірвінг, схоже, неабияк задумався, перш ніж відповісти. Можливо, усвідомив Крозьє, що третій лейтенант вже раніше забагато думав саме над можливим розв’язком цієї задачі.
- Йдіть вниз, Джоне, - сказав Крозьє – Покажіть доктору МакДональду своє обличчя і пальці. Присягаюся Богу, якщо ви знов отримали серйозне обмороження, я оштрафую вас на місячну платню від Служби Досліджень й напишу вашій матінці скаргу на додачу.
- Єсть, капітане. Дякую вам, сер, - Ірвінг знову почав віддавати честь, але одумався, й почвалав під брезент в напрямку головного трапу з напівпіднятою рукою. Він навіть не озирнувся на Сайленс.
Крозьє зітхнув знову. Він любив Джона Ірвінга. Той визвався добровольцем – разом з двома іншими його помічниками з корабля її величності „Екселлент”, другим лейтенантом Ходжсоном та першим помічником Горнбі – але „Екселлент” був чортовим трипалубним лінійним кораблем, який зістарівся ще до того, як Ной почав голитися. Корабель був позбавлений щогл і постійно пришвартований в Портсмуті, на пам’яті Крозьє вже більше ніж п’ятнадцять років, і служив тренувальним судном найкращих гармашів Королівського флоту.
- На превеликий жаль, джентльмени, - сказав Крозьє хлопцям в перший же день на борту – в той день капітан був п’яний більше звичайного – якщо ви роззирнетеся, ви помітите, що і „Терор”, і „Еребус” були побудовані як бомбардирські кораблі, джентльмени, таким чином жоден з них не має жодної гармати в борту. Мої молоді добровольці з „Екселлента”, якщо не рахувати морські мушкети і дробовики, зачинені в зброярні, – ми беззбройні, як новонароджений. Такі ж беззбройні як граний Адам в своєму костюмі Адама. Іншими словами, джентльмени, ваші успіхи в артилерії такі ж корисні для цієї експедиції, як цицьки для кнура.
Того дня сарказм Крозьє не позбавив молодих артилерійських офіцерів ентузіазму – Ірвінгу та двом іншим ще більше ніж будь-коли не терпілося замерзнути в кризі на кілька зим. Звісно ж, вони прагнули цього в жаркий травневий день в Англії у 1845.
- А зараз бідний молодий цуцик закохався в ескімоську відьму, - вголос пробубонів Крозьє.
Неначе зрозумівши його слова, Сайленс повільно розвернулася до нього. Зазвичай її лице було невидимим під низько опущеним каптуром або його риси маскувалися широкою опушкою з вовчого хутра, але цієї ночі Крозьє міг бачити її крихітний носик, великі очиська і пухкі губи. Сполохи північного сяйва відбивалися в цих чорних очах.
Вона не приваблювала капітана Френсіса Роудона Мойра Крозьє; вона була занадто дикою, щоб він сприймав її повноцінною людиною, ще менше приваблювала фізично – це було б занадто для ірландця пресвітеріанської церкви – і крім того, його розумом та серцем все ще володіли чисті спогади про Софію Крекрофт. Але Крозьє міг уявити, чому Ірвінг, так далеко від дому, сім’ї та будь-якої любки міг захопитися цією язичницькою жінкою.
Її чужинство саме по собі – а можливо якраз обставини її появи на борту та смерть її супутника, так дивно переплетені з першим нападом того страхітливого щось в забортній темряві – на такого безнадійного молодого романтика як третій лейтенант Джон Ірвінг подіяли, як свічка на метелика.
З іншого боку, Крозьє, як він двічі вже переконався - на землі Ван Дімена в 1840 та знову, останнього разу в Англії, в ті місяці що передували відплиттю в цю експедицію – сам був занадто старим для романтики. І занадто ірландським. І занадто простим. Просто зараз він волів би, щоб ця молода жінка вирішила прогулятися за бортом темними торосами і не повернулася.
Крозьє пам’ятав той день чотири місяці тому, коли доктор МакДональд, доповів Франкліну та йому, оглянувши пані після того, як її супутник-ескімос помер по обіді, захлинувшися власною кров’ю. МакДональд сказав, що з його медицинської точки зору, ескімоській дівчині має бути від п’ятнадцяти до двадцяти років – точніше з аборигенами важко встановити – в неї вже почалися місячні, але вона, за всіма ознаками ще virgo intacta – цнотлива. Також доктор МакДональд пояснив причину, з якої дівчина не проронила ні пари з вуст, навіть коли її батько чи чоловік конав, застрелений – тому що вона не мала язика. На думку доктора МакДональда, язика їй не відрізали, а відкусили біля кореня, або сама Сайленс, або хтось чи щось ще.
Крозьє був здивований – не стільки фактом втрати язика, скільки тим, що ескімоська дівчина була цнотливою. Він достатньо багато часу провів у північній Арктиці – особливо під час експедиції Перрі, яка зазимувала поблизу ескімоського селища – щоб знати, що тутешні тубільці ставляться до сексуальних зв’язків так легко, що чоловіки можуть пропонувати своїх дружин або дочок китобоям чи полярникам в обмін на найдешевші дрібнички. Іноді, Крозьє це знав, жінки пропонували себе самі просто щоб розважитися, продовжуючи хихотіти й щебетати з іншими жіночками чи дітьми навіть в той час як моряк порався з усіх сил і пихтів і стогнав між ніг веселухи. Вони були як звірі. Хутро та волохаті шкури, які вони носили, могли би бути їх власною шкірою, здавалося іноді Крозьє.
Капітан підніс долоню в рукавиці до козирка свого кашкета, закутаного в два оберти товстого шарфа, тож припідняти чи заломити його у вітанні було неможливо, і сказав:
- Мої вітання вам, мадам, я пропоную вам подумати про те, щоб невдовзі піти вниз до вашого помешкання. Тут стає трохи морозно.
Сайленс витріщилася на нього. Вона не моргала, попри те, що її довгі вії якимось чином не вкрилися льодом. Звісно, вона нічого не сказала. Вона стежила за ним. Крозьє знову символічно заломив свого кашкета і продовжив обхід палуби, здираючись на зледенілу задрану корму, а потім покотився вниз на правий борт, затримавшись поговорити з іншими двома вахтовими матросами, даючи Ірвінгу час спуститися під палубу й звільнитися від теплих лахів, щоб лейтенанту не здалося, що капітан переслідує його по п’ятах.
Він завершував розмову з останнім вахтовим ловцем дрижаків, матросом першого класу Шенксом, коли матрос без класу Вілкіс, наймолодший моряк на борту, прожогом вискочив з-під брезенту. Вілкіс накинув на уніформу тільки широкий плащ, і його зуби почали стукотіти ще до того, як він завершив своє повідомлення.
- Містер Томпсон вітає вас, сер, механік просить передати, щоб капітан спустився у трюм так швидко, як тільки може.
- Що сталося?
Крозьє розумів, якщо паровий котел остаточно зламався, вони всі вже мерці.
- Перепрошую капітана, сер, але містер Томпсон каже, що потребує капітана, бо матрос Менсон майже бунтує, сер.
Крозьє ледь не підскочив.
- Бунт?
- Майже бунт, словами містера Томпсона, сер.
- Говоріть нормальними словами, рядовий Вілкіс.
- Менсон відмовляється носити мішки з вугіллям повз мертвецьку, сер. І не хоче більше спускатися в трюм. Він каже, що при всій повазі відмовляється, капітане. Він не хоче спускатися з кубрика, впав на задницю під головним трапом і відмовляється нести вугілля назад в котельне відділення.
- Що за дурня? – Крозьє відчув перші хвилі добре знайомої темної ірландської люті.
- Це все привиди, капітане, - сказав матрос без класу Вілкіс, долаючи стукіт зубів.
- Ми всі їх чуємо коли ми тягнемо вугілля або йдемо за чимось в глибині трюму. Через це матроси відмовляються спускатися під палубу кубрика, якщо тільки офіцери не накажуть їм, сер. Там щось є внизу, в темряві. Щось шкребеться і стукає зсередини корабля, капітане. Це не тільки лід. Менсон впевнений, що то його старий товариш Вокер, він... воно... та інші трупи, складені там, в мертвецькій, видряпуються назовні.
Крозьє стримав свій порив переконати рядового фактами. Юний Вілкіс міг не вважати ці факти переконливими.
Першим простим фактом було те, що шумне дряпання з мертвецької майже гарантовано було спричинене сотнями якщо не тисячами великих чорних щурів, що бенкетували мороженими товаришами Вілкіса. Норвезькі щури – про що Крозьє знав краще, ніж юний моряк – нічні тварюки, що означає, що вони активні цілодобово протягом довгої арктичної зими, і ці створіння мають зуби, які ніколи не припиняють рости. Це в свою чергу значить, що чортові шкідники мусять щось гризти. Він бачив, як вони прогризали флотські дубові бочки, бляшанки дюймової товщини і навіть свинцеві листи. Ці пацюки мають з мороженими рештками матроса Вокера і його п’ятьох нещасних товаришів – включаючи трьох найкращих офіцерів Крозьє – не більше проблем, ніж чоловік, що жує шматок холодної солоної яловичини.
Але Крозьє не думав, що Менсон та інші чули тільки щурів.
Пацюки, як Крозьє знав з сумного досвіду тринадцяти зим посеред криги, воліють жерти будь-чиїх друзів тихо й уміло, хіба що ці голодні паразити часто верещать, коли божеволіють від крові й кидаються одне на одного.
Тож ще щось інше дряпалося й стукало в трюмі під палубою.
Те, про що Крозьє вирішив не нагадувати рядовому Вілкісу, було другим простим фактом: в той час як взимку найнижча палуба була холодною, але цілком безпечною, знаходячись нижче ватерлінії чи то пак нижче лінії замерзлої криги, тиск цієї криги виштовхнув корму «Терора» більш ніж на дванадцять футів вище, ніж вона мала би бути.
Корпус там також зажатий, але тільки кількома сотнями тонн нагромаджених льодових торосів, які матроси підкріпили кучугурами снігу, що нагребли ледь не до фальшборту, щоб таким чином забезпечити кращу ізоляцію взимку.
Щось, підозрював Френсіс Крозьє, підкопується через ці тонни снігу й проривається через тверді як криця уламки криги, щоб дістатися до бортів корабля. Це щось якось відчуло, які саме внутрішні відсіки вздовж борту, такі як водяні танки, оббиті залізом, і знайшло одну з кладовок без подвійного дна – мертвецьку кімнату – яка вела напряму всередину корабля. І зараз воно стукає та дряпається, щоб пролізти всередину.
Крозьє знав тільки одну істоту на землі з такою велетенською силою, смертельною впертістю і зловісною кмітливістю. Потвора з торосів намагалася дістатися до них знизу.
Не кажучи більше ні слова матросу без класу Вілкісу, капітан Крозьє поспішив униз з’ясувати, що до чого. [ Згорнути уривок ]
|
