|
Русалка для Дикого : роман (публікація в Інтернет)
Марія Луіза Коллє
— Букнет,
2021.
— 92 с.
— м.Вінниця. — Наклад 100 шт.
Жанр:
— Романи, новели та оповідання
— Короткий любовний роман
Анотація:
Я та він… ідеальна відпустка… кохання у лоні природи… Ні? Я хіба розраховувала, що він зникне? Залишить мене у глухому лісі на березі річки! В компанії п'яних риболовів та одного неадекватного дикуна. Бігти босоніж до траси в пошуках порятунку чи залишитися і дати бій? Вибір зроблено!
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Він тиснув на газ, ризикуючи добряче пошкодити чужу машину та зіпсувати й без того крихку дружбу. Йому навіть кілька разів озвучили таку можливість. Проте він зостався глухим до тактовних зауважень. І лиш коли в його бік полетіли іскри смачної лайки він почув… одним вухом.
– Все під контролем, – холодно відповів та продовжив перегони з часом.
Його не полишало відчуття, що він спізнився. Катастрофічно, фатально спізнився. Те відчуття за останні два роки стало йому як рідне, як друга шкіра. Та саме зараз воно "жило" і нагадувало про себе, як ніколи за останні місяці.
Машина "мчала" по ґрунтовці, ... [ Показати весь уривок ]
ламаючи гілки дерев, що насмілилися схилитися над дорогою. Він викручував кермо, об'їжджаючи ями, ніби від того залежало його життя. Світанок як міг продирався крізь крони дерев та густі чагарники аби хоч трохи освітити дорогу тому відчайдуху. Та подібна турбота його не хвилювала. Він продовжував їхати з однією увімкненою фарою, на перевантаженій машині, під бризки матюччя друзів.
– Дикий! Щоб тебе чорти вхопили й кинули! Зупиняйся!
– Все під контролем, – видихнув й різко звернув ліворуч на бездоріжжя.
Ледь помітні смуги пересохлої землі між високою пожовклою травою вказували йому напрямок. "Тут були люди" – шепотів таємничий шлях. Машину підкидувало та хилило то в один бік, то в інший. Кава в шлунках пасажирів купувала квитки "на вихід". Особливо коли машина знову різко повернула, цього разу праворуч.
– Дикий! Зупинись! Дай хоч роздивитися! Ми ж зараз злетимо прямісінько в річку!
– Ми їдемо паралельно їй, – байдуже відповів водій.
– У комфортне, лиш тобі відоме місце? Я так розумію воно зветься раєм? Довбаний камікадзе. Щоб я ще раз з тобою кудись подався.
– Дикий! Попереду тупик! Чуєш? Це вже не смішно! Там навіть не кущі, а дерева! Вова! Гальмуй!
Дикий Володимир Петрович таки натиснув на гальма. Але лиш після того, як промчав між двох дерев у тій самій зеленій стіні, яку друзі вважали тупиком. Машина виїхала на широченну галявину, вкриту прим'ятою травою. З трьох сторін "таємничий рай" був обмежений не густим лісом та квітучими чагарниками. Лівим боком "рай" тулився до високого та горбистого берега ріки. Машина з чистим сумлінням заглухла в п'яти сантиметрах від обличчя людиноподібної істоти, ймовірно, жіночої статі, яку Дикий одразу ж охрестив "суча русалка, щоб тебе водяний забрав".
Двоє пасажирів переднього сидіння нервово ковтнули слину, усвідомлюючи, що мало не перетворили на кров'яний млинець незнайому їм дівчину. І те, що за кермом був той камікадзе не змінило б того факту, що труп довелося б закопувати усією компанією. А якщо зважити, що за спиною "жертви" виднівся табір з намету та шатра, труп був би не один. Хто ж при здоровому глузді залишає свідків.
Всі четверо дверцят машини синхронно відчинилися. П'ятеро чоловіків зіскочили в мокру траву й оточили колом незнайомку.
Дикий розумів, що його побоювання справдилися – він спізнився й "рай" вже зайнятий. Але ким? Ось цією недолугою малоліткою з зеленим волоссям? Оце вже ні! Їй тут не місце! Він обов'язково спровадить її звідси й всіх гоблінів, що з нею приїхали. Та поки все на що спромігся Дикий – буравити русалку поглядом, сподіваючись, що та провалиться крізь землю разом зі своїм рожевим килимком для фітнесу, на якому сидить.
Незнайомка тим часом повільно підняла важкі повіки й розфокусованим поглядом втупилася в наполоханих чоловіків.
– Ой, – перше, що вона сказала. – Тут зайнято, – прозвучало друге, більш інформаційне повідомлення.
Її повіки знову сховали зелені очі. Не двозначний натяк, що спілкуватися вона більше не буде. Та довгов'язий Сергій все ж спробував налагодити контакт.
– А ваша компанія тут на довго?
– На тиждень, – без емоційно відповіла русалка, не розплющуючи очей.
– Не така вже й проблема, – прошепотів коротконогий Олексій. – Галявина велетенська. Ми в одному кінці, вони в іншому.
– Не вийде, – зауважив лисий Михайло, що вже встиг відколотися від гурту й одним оком глянути на річку. – Вони закинули вудочки. Шість штук. Наші просто не влізуть.
– Давайте пройдемося, – запропонував Олексій. – Річка довга. Певен зручний берег знайдеться.
– Певно, що знайдеться, – погодився Сергій. – Тільки Дикого краще одразу втопити, бо він нам спокою не дасть. І їм також, – Сергій кивнув в бік намету.
– Ну, документів у нього на це місце немає. Конфлікт вичерпаний, – зауважив Михайло й поліз за кермо машини. – Вантажтеся.
Та Дикий продовжував стояти. В його крові кипіло бажання накрутити ті зелені патли на руку й витягти русалку геть з "раю". Та здається "колеги по нещастю" були категорично проти. Чого його знову ставлять перед фактом, що він не встиг? Він проти! Дикий вхопився руками за край рожевого килимка й висмикнув його з-під нахабної малолітки. Русалку підкинуло й вклало на спину прямісінько в мокру траву. Граційна поза лотоса перетворилася на незграбну морську зірку.
– Ви нормальний?! – прокинулася від своїх медитацій й одразу обурилася русалка.
– Рррр, – рикнув на неї Дикий й поплівся повз машину геть з галявини.
– Боже, яке дике, – наполохано прошепотіла русалка, підхопила свій килимок для фітнесу й босоніж побігла до табору, за хвилину сховавшись в шатрі.
П'ятеро чоловіків вантажились в машину повільно, побоюючись, що русалчині гобліни зараз висиплються з табору й візьмуться мстити машині. Проте ні за секунду, ні за хвилини катастрофи не сталося. Тож машина спокійно розвернулася, благо місця вистачало, й залишила "таємничий рай". Проте не надовго. [ Згорнути уривок ]
|
