Ірен Роздобудько : Перейти темряву : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Яна Дубинянська (джерело: Літакцент)

Взагалі-то, Ірен Роздобудько обіцяла читачам і критикам серйозний та масштабний роман про мистецтво. Але то справа довга й відповідальна. А поки що, аби читачі та критики не нудьгували, письменниця випустила стислий і гостросюжетний чи то детектив, чи то трилер. А десь і мелодраму. На дуже актуальному матеріалі – торгівля людьми.

Семирічний хлопчик Міка, занедбаний син актриси-невротички, яка звинувачує саме його у своїй нещасливій акторській та жіночій долі, знаходить єдину розраду у… відриванні крилець і ніжок у бабок та метеликів. Це було двадцять років тому. А у теперішньому часі – молода ... [ Показати всю рецензію ] і благополучна, проте зневірена й дезорієнтована у житті дівчина Марта заходить до крамниці ексклюзивного одягу. Ексклюзивний одяг – то є символ. Інакшого, справжнього життя, яке варто бодай приміряти, навіть якщо однаково нема грошей. І знайти у кишені сукні маленький, бузкового кольору, з крихітними кніпочками… вгадали? Саме так, мобільний телефон. З нього і почнеться.

Останні кілька років Ірен Роздобудько багато й плідно працює для кіно, пише сценарії (як за власними творами, так і оригінальні) і навіть викладає сценарну майстерність в інституті ім.Карпенка-Карого, — і все це дається взнаки. Жанр, у якому написані більшість її нових творів, тепер чомусь не називають на ім’я, але ще кілька десятків років тому він був дуже популярний, особливо на сторінках літературних журналів, і мав цілком конкретну назву: кіноповість. За кіноповістю можна одразу писати сценарій, нічого не змінюючи ані в сюжеті, ані в послідовності епізодів, вибудованій з кінематографічною точністю. Працюючи в кіно, Роздобудько остаточно позбулася вади її ранніх творів – незбалансованості між багатообіцяючим розлогим романним зачином та передчасним зібганим фіналом. Тепер структура бездоганна, ритм метрономно-чіткий, відірватися неможливо. Як у кіно.

За стилістикою «Перейти темряву» – досить-таки неприємне, чорнушне кіно. Починаючи від натуралістичної макрозйомки розчленування нещасних комах – і далі, за аналогією, економно натякнутих промовистими деталями кадрів подібних експериментів на людях. Фаулзівський «Колекціонер» хитро підморгує просунутим читачам, а менш просунутих воно вражає і так. Втім, на противагу будуть і вишукані інтер’єри, і дизайнерські речі, і романтичне кохання…

Чого Ірен Роздобудько, котра колись проголосила намір стати українською Мариніною, так і не навчилася – так це вибудовувати складний, геометрично-багатовекторний детективний сюжет. У неї все просто, прозоро, однозначно. Поодинокі спроби письменниці бодай якось відвести підозру від очевидного злочинця такі безмежно-наївні, що навіть на якусь хвилину спрацьовують! — справді, думає читач, зіпсований тією ж Мариніною, не кажучи вже про Агату Крісті, не може ж бути, щоб аж настільки… може-може. Щоправда, натомість грає хічкоківський ефект бомби під ліжком з пристрасними коханцями – вони, бідолашні, ні про що не здогадуються, але ж глядач (читач) чує, як вона там відлічує останні секунди. Напруга тримається, саспенс діє – і ми вже забуваємо про детективну логіку й достовірність.

На повний голос мій внутрішній Станіславський обурюється бізнесовим боком злочинної справи, описаної у повісті. «Сума від продажу людей дає прибуток більш ніж чотири мільйони доларів щорічно», — чує героїня по телевізору. Але за скільки ж треба продати 1(одну) дівчину в дешевий африканський бордель, аби окупити всі ці підступно застосовані проти неї дорогі ресторани, дизайнерські сукні, «наворочені» мобілки і таке інше? Зрозуміло, мотивація в головного злочинця сягає набагато глибше, ніж банальне збагачення, і більше я вам нічого не скажу, досить спойлерів. Але звідки, перепрошую, «дровішки»? Не вірю.

І ще: на жаль, видавництво «Фоліо» й цього разу підтвердило свою давно підмочену репутацію у галузі редактури. Зі стилем в Ірен Роздобудько все гаразд, проте суто коректорські помилки впадають в око навіть на тлі напруженого сюжету. А помітити й нагадати авторці, що бабуся «санкта сімпліцітас» підкидала хмиз у вогнище Яна Гуса (і аж ніяк не Джордано Бруно) – про такий рівень редагування можна лише мріяти.

Та бог з ними, з Бруно і Гусом, — зрештою, обоє скінчили однаково погано. Набагато більше особисто мене засмутили численні самоповтори, що їх, без сумніву, одразу побачать вірні читачі Ірен, а їх у неї чимало, і я в тому числі. Це вже було у Роздобудько – про випадково знайдену чужу доленосну мобілку. І про дорогу сукню, яку варто собі дозволити бодай раз у житті. І про нещасного хлопчика, з якого через дитячі психічні травми виростає маньяк. Саме через ці автоштампи – тривожний симптом для будь-якого письменника! — книжка і справляє враження проміжної, необов’язкової, написаної задля видавничого плану і задоволення читацько-ринкових потреб.

І наостанок. Героїня мого улюбленого фільму «Великолепный» (пам’ятаєте, з Бельмондо?) пише за книжками героя курсову роботу – не літературознавчу, а соціологічну. «Перейти темряву» теж добре надається до соціально-психологічних досліджень. Антигерой повісті успішно та блискавично закохує в себе сильних і самодостатніх сучасних жінок, і цікаво подивитися, яким чином. Цей чарівний чоловік – аж ніяк не мачо, навпаки, він старомодно ввічливий, розповідає зворушливі історії з дитинства, легко знічується і навіть готовий пустити сльозу… і при цьому витрачає на жінку грубі гроші. Оце і є втілений чоловічий ідеал нашої псевдоемансипованої доби. Діагноз Ірен Роздобудько несподіваний, але напрочуд точний.

Дівчата, коли вам пощастить зустріти цей ідеал, будьте обережніші!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Слабковська (джерело: Сумно)

Герої останнього детективу Ірен Роздобудько спробували. Але, як і у житті, пощастило всім по-різному.

Роздобудько – і журналістка, і письменниця, і поетеса. Зараз – головний редактор у журналі "Караван історій. Україна". Автор дуже плодовитий. Вона як бджілка, що постійно збирає «нектар» у своїй голові, а потім перетворює його у «мед» української літератури. До речі, до переїзду у Київ, 1988 року, писала російською. Але, як сама каже, після цього відчула, що українською писати цікавіше. Особливістю її письма є те, що вона не обмежує себе рамками одного стилю чи жанру. Для кожного читача знайдеться ... [ Показати всю рецензію ] щось цікаве. Декілька робіт вже отримали винагороди наконкурсі "Коронація слова". За декількома сценаріями вже знято фільми. І навряд чи це кінець.

«Перейти темряву» – детектив, який дуже легко читати. Не зважаючи на те, що Роздобудько проти поділу літератури на чоловічу та жіночу, його можна охарактеризувати, як актуальний саме для жінок. Адже, це не «бондівський» екшн, з погонями та стріляниною. Акцент робиться на делікатні питання, які навряд чи залишать більшість дівчат байдужими. Самі слова «тридцятирічна незаміжня», викликають неприємне схвилювання у душі молоденької дівчини (якщо ви, звичайно, не самостійна, незалежна леді, котрій чоловіки взагалі не потрібні). Всім хочеться зустріти свого принца на лімузині, з віллою на Канарах та постійними процентами на рахунку у швейцарському банку. Навіть «стальній», незалежній леді буде приємна увага такого, здавало ся б, ідеального чоловіка. Не кажучи вже про молодих дівчат детективу, котрим таке щастя звалилося на голову невідомо звідки… Звісно хочеться. Але є маленький нюанс, про який, чомусь, часто забувають – реальність.

Текст подається чергуванням декількох сюжетних ліній, що потім складаються в єдине ціле. Ми не даремно згадали, що Ірен Віталіївна пише і сценарії. Розгортання подій можуть дещо нагадати перегляд фільму: один фрагмент, потім другий, третій, знову перший, третій, ліричний відступ на думки та переживання головного героя, другий… Сюжетні лінії переплітаються, розкриваються одна в одній, заходять в глухий кут… Повертаються і знову вливаються назад, продовжують «шлях», вимальовуючи суцільне полотно. Але саме через таку розкиданість, може бути дещо складно скласти ці окремі «кадри» в цілісну картинку. Зібрати все до купи, та ідентифікувати зміст із назвою. Зрештою, все стає зрозумілим після прочитання останньої частини детективу. Ірен, через героя твору, пояснює все так, щоб ми могли зіставити все у хронологічному порядку. Тому тим, хто має звичку спершу читати останні сторінки книги, раджу цього разу потерпіти.

«Перейти темряву» легко читати навіть тим, хто не захоплюється українською літературою. Не останню роль у цьому відіграє майстерність володіння словом авторки. Тож, якщо хочете трохи відволіктися від буденних справ і зануритися в інтригуючий світ переживань – сміливо беріть до рук цю книгу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віра Балдинюк (джерело: Журнал ШО)

Масову літературу, незважаючи на умовність цього поняття в українських реаліях, можна уявити собі в’єтнамським бамбуковим будиночком, що стоїть над каламутною водою на кількох опорах. Одна з них – Ірен Роздобудько, на творчу біографію якої можна орієнтуватися авторам, які хочуть підкорювати не вічність і випускників кафедри філології, а так звані широкі верстви населення.

У створенні популярних серед жіночої аудиторії романів Роздобудько допомагає робота у глянцевому виданні, причому в його довгограючому варіанті з претензією на белетристику. «Караван історій» дає жінці сентиментальні сюжети ... [ Показати всю рецензію ] з життя, які можуть залишатися актуальним чтивом навіть упродовж кількох років. Беручи до рук такий журнал зі столика в перукарні, жінка не звертає особливу увагу на рік і місяць видання, головне – захопливі біографії Кюрі, Каплан чи дружини Ейнштейна, викладені у псевдо-літературному форматі.

Таке враження, що у Роздобудько робочий редакційний матеріал ніколи не залежиться без діла. Скажімо, «Зів’ялі квіти викидають» - історія про долю колишніх акторок (до речі, життя притулку колишніх акторів – популярна «фотосторі», яка доволі часто зустрічається на сторінках глянцевих видань). Характери персонажів ніби списані з Тетяни Окуневської та Любові Орлової, у розмовах постає образ ідеальної жінки – Коко Шанель, основний настрій роману – мелодраматичний і повчальний.

Роздобудько давно налагодила зв’язок із телевізійним світом і навіть проводить майстер-класи для майбутніх сценаристів, адже має досвід чотирьох кінострічок, знятих за її текстами. Тож якщо «масовість» літератури не досягається накладом книжки, її можна компенсувати за допомогою універсального засобу – телебачення. Дуже ймовірно, що і свій новий роман «Перейти темряву» Роздобудько перетворить на кіносценарій, адже і в нинішньому вигляді він прочитується як фільм із динамічно змонтованими сценами.

Згідно з канонами американських стрічок про маніяків, коріння злочину слід шукати в дитячих травмах. Українські маніяки ні чим не гірші від зарубіжних, тому розповідь починається з історії про хлопчика Міккі. Не кожен із тих, хто в дитинстві відривав крильця трутням і пускав комах політати на ниточці на уроках біології, став збоченцем і вбивцею. Однак для загострення сюжетної лінії захоплення Міккі препаруванням метеликів і дрібних тваринок авторка доводить до загадкової одержимості. Брак материнської уваги і пристрасть до вивчення комашиних нутрощів – простенький рецепт вирощування садиста. Одного вечора семирічний хлопчик «допомагає» матері випасти з вікна, і хоча виникає багато технічних питань щодо цієї ситуації, однак для драматичного сюжету – саме те, що треба. Хлопчика виховує мамина подруга Льоля, вона ж згодом стане коханкою і бізнес-партнеркою Міккі, який у дорослому житті називатиметься Дмитром і в буквальному сенсі полюватиме на жінок. Для дужчого мелодраматичного ефекту Роздобудько вдається до символічного повтору: у фіналі роману Дмитро випадає з вікна сьомого поверху, як і його мати.

В сюжеті з’являється Марта, яка спокушається модним мобільним телефоном, забутим у примірочній дорогого бутика. Це випадкове придбання спонукатиме Марту розслідувати справу зникнення власниці телефону і згодом допоможе викрити таємницю маніяка. Слід сказати, що бутики й мобільні досить кумедно поєднуються в голові героїні з наївними мріями про життя в сільському раю: «Від чого вони тікають до міст, подумала вона, чому їм не сидиться в такому садку? Чому дають загинути бібліотекам і клубам, до яких ходили в юності, чому не народжують дітей тут – серед спокою і тиші. Їдуть годувати себе ілюзіями». Це і є головною проблемою роману Роздобудько, у якому спорадично прорізується гуманістичний і пафосний голос авторки на тлі доволі примітивного художнього світу.

Від самого початку читача готують щонайменше до психологічного трилера «Мовчання ягнят», і деякі передумови для цього є, навіть розчленування юної бомжихи, про що дізнаємося з побіжних деталей роману. Але бажання висвітлити соціально значущу тему торгівлі жінками змушує авторку переключитися на режим серіалу «Вулиці розбитих ліхтарів», де чесний і порядний хлопець викриває синдикат работорговців. Причому робить це без жодного пострілу – лиходій сам вистрибує з вікна.

Напевно, краще дочекатися фільму, який називатиметься якось на кшталт стрічки Іоселіані – «Полювання на метеликів». Він не займе багато пам’яті в комп’ютері, а от книжкову полицю можна поберегти для чогось іншого. Втім, це не стосується читачів, у яких завжди знайдеться місце для підшивки «Каравану історій». Немає сумніву, що вдячні жінки згодом напишуть авторці: «Спасибі, що зачіпаєте таку важливу для України проблему!».
Журнал "Шо", вересень 2010

[ Згорнути рецензію ]