|
Фіолетові діти : Роман
Маріанна Малина
— Країна мрій,
2009.
— 224 с.
— (Серія: Фієста).
— м.Київ. — Наклад 3000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-966-424-134-9
ББК: 84.4Укр6 М19
Жанр:
— Молодіжне
— Фантастичний детектив
— Фантастичне
Анотація:
Вони прилетіли не з Марсу. Вони з’явились у звичайній школі. Читання думок на відстані, левітація, телепортація... виявляється, ці фантастичні здібності цілком реальні! Хто ж вони — індиго? Нова генерація надлюдей — чи безжальні виродки, здатні на вбивство? Їх бояться, ними цікавляться, їх тримають під прицілом... Що ж діяти молодому шкільному психологу Дарині Миколаївні, яка після загадкової смерті колеги-вчительки опинилася поміж двох таборів? Ставати на бік старої системи, яка намагається втримати контроль, чи захищати дітей, яких цькують зусібіч?
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Розділ I
1
Наді мною було небо. Блакитне, по-літньому вицвіле. Листя дерева на цьому тлі чітке, живе, прозоро-зелене. Видно тоненькі прожилки, здається, ще трохи — і побачу хлорофілові зерна.
Звідкіля я це знаю?
Байдуже...
Небо.
Листя.
Я.
Щастя...
Раптом усе закрутилося в яскравому вихорі. Швидко, ще швидше... ще...
— Дарино! Дарино Миколаївно, ви мене чуєте? — зненацька я бачу над собою дебелу, як вавилонська вежа, шкільну медсестру Оксану.
— Так, чую, здається...
— Впізнаєте?
Здається, впізнаю. І себе, і Оксану, і свій кабінет, і цього хлопчину з зеленими, як пляшкове скло, очима.
— ... [ Показати весь уривок ]
Що ж ви дітей лякаєте? — усміхається Оксана і закручує пляшечку з нашатирем.— Мабуть, не їли зранку?
— Ні...— дурнувато посміхаюсь.
— Ходімо до мене, я вас чаєм пригощу... І пиріжками. А то охляли зовсім. Зомліли на рівному місці,— скептично оглядає мою хирляву фігуру з висоти свого зросту,— підводьтеся, я вас доведу, полежите трохи на моєму диванчику... заміряю вам тиск...
Я вдячно чіпляюсь за її пухку руку, притуляюся щокою до великих, як усесвіт, грудей. До білого, хрусткого від крохмалю халата, що пахне ліками. До надійності всього цього світу: теплого, живого, справжнього.
— Дарино Миколаївно, я можу йти? — чемно питає підліток, що тупцяється поряд. Де ж у його очах переляк? Ні, радше цікавість. А ще — зверхність. Зухвалі зелені очі зиркнули на мене і втупились у підлогу, імітуючи покору.
— Вибач, Кириле,— чомусь вибачаюсь я, відводжу погляд і не наважуюсь одразу глянути в його бік.— Зустрінемось у понеділок, о цій же порі. Йди.
— До побачення,— сама ввічливість. Очі сховані під довгуватим, як на чемного учня, пасмом темного волосся, що вибилося з зачіски «кінський хвіст». Дурнувата мода.
Оксана тягне мене до свого кабінету. Йде енергійно, трохи розхитуючись назад-уперед. «Крокуючий танк»,— згадую я прізвисько, що вліпили їй учні. Що ж, небезпідставно. Гарний, надійний крокуючий танк веде мене через ворожу армію учнів, що юрмляться коридором. І вони шанобливо розступаються.
2
— Ви, Дариночко, занадто мало приділяєте уваги харчуванню. А правильне харчування — це запорука здоров’я,— авторитетно заявляє Оксана, наливаючи мені чаю до чашки, яку прикрашають дрібненькі сині квіточки і темна від чаю зазублина.— Я бачила, як ви їсте в їдальні — як те колібрі... Звідки ж візьметься здоров’я? І нормальний тиск? Це ж сміх, а не тиск, у вашому віці... І чай, не бійсь, без цукру п’єте. А цукор при розумовій праці — дуже корисна річ. Чи про це ваш Фройд не писав?
— Не писав,— посміхаюсь і кусаю смачного домашнього Оксаниного пиріжка.
— Ви погляньте на себе. Гляньте! Це ж істощеніє, а не фігура. Звісно, зараз модно бути худими, але куди ця мода заведе — одному Господу відомо...— продов¬жує картати мене Оксана.
Я дивлюся на себе в дзеркало, що висить на стіні навпроти столу, де мене Оксана підгодовує. Та нічого... Я — як я. Може, трохи бліда. А так — навіть симпатична. Сірі очі. Непедагогічно руде волосся з короткою хлопчачою стрижкою. Якщо мене порівнювати з медсестрою, я, мабуть-таки, тендітна. Усміхаюся до себе, на щоках з’являються дитячі ямочки, яких зазвичай не буває в занадто худих. Мені хочеться вірити Оксані — що я зомліла від недоїдання. Чи від недосипання. Чи від тяжкої праці, що мене замордувала. Чи ще від чогось природного. Але все це буде неправдою. І я це знаю. Але... Я не можу сказати Оксані, що мене турбує. Вона не збагне. Я не можу сказати цього нікому. Бо ніхто не дасть мені поради. Знову повіяло холодом, і я відчула тоненьку плівочку, яка відділяє мене від світу. Світу затишного і комфортного. Зрозумілого, як ці пиріжки з вишнями.
3
Додому я йду пішки. Щоб трохи подумати на самоті. Мене Оксаниними стараннями відпустили додому. Поправити здоров’я.
«Звичайно, звичайно, Дарино Миколаївно, йдіть додому, вам треба відпочити»,— а в очах: «Від чого тобі відпочивати, неробо малолітня? І за що тобі тільки зарплатню платять?» Це — завучка, Ірина Іванівна, викладачка математики. Гюрза за покликанням.
«Звісно, звісно, Дариночко, йдіть. Ви щось бліда сьогодні. Я ж вам зазвичай ні в чому не можу відмовити... А може, відпустку на пару днів? Гайнемо з вами в Крим, в Нікіту. Там якраз парад хризантем...» Це — директор, Павло Григорович, зі своїми звичними масними натяками. Старий шкарбан. Що можна їм сказати... Відформатовані, як квадрати. Вони ж мене не сприймають серйозно. А я повинна їм радити, що робити з учнями,— на те ж і психолог. Якби ж вони мене слухали...
Щось я загубилася між двох ворожих світів — дітей і дорослих. [ Згорнути уривок ]
|
