Богдана Матіяш : розмови з Богом : вірші : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Яр Левчук (джерело: Артвертеп)

Зв’язок людини з Богом – одна з традиційних тем в літературі. Найбагатша в цьому плані давня українська література, яка просякнута світлом християнських тем та мотивів. Та зі зміною cвітоглядних систем, ціннісних орієнтирів людства та конкретного індивіда зокрема, ця тема також загубилася в морі літературних текстів. І книжка Богдани Матіяш тут, якоюсь мірою, відроджує призабуте літературою й письменниками, а саме: людина і Творець, їхня взаємодія, і, що найважливіше – спілкування. “Розмови з Богом” - проста й водночас відверта назва відразу насторожує реципієнта, бо де тільки не говорять (пишуть) ... [ Показати всю рецензію ] про Бога: на вулицях, по телевізору, в Інтернеті, газетах, журналах, транспорті. І кожен говорить про свого Бога, постулати своєї релігії чи секти, cповідуючи яку, можна досягти раю, нірвани, визволення, спасіння тощо. В текстах Богдани нема ніякого нав’язування, готових відповідей на екзистенційні та філософські питання, ба більше, в її текстах є Творець, але конкретного його імені не названо. Лише з окремих уривків у віршах (схожих на біблійні) можна припустити, що йдеться про християнську релігію - “і трава що росте і трава що бачить твоє обличчя і лілії яких ти одягаєш пишніше ніж соломона” (c. 29). Спілкування, розмова з Богом називається одним простим словом – молитва. Всього поетеса опублікувала 39 молитов. Їм притаманна безпунктуаційність, дієслівність, неримованість. За формою - це прозові уривки, свідомість, де психічні стани роздвоюються на тут-буття (зовнішнє) й буття в якомусь осібному, внутрішньому вимірі існування, яке приховане від усіх. Де “Я” наче намагається жити через комунікацію із Богом, його творінням (природою, тваринами, деревами):

Може скажеш мені Боже що в цьому немає нічого страшного що так
Часто буває але я майже не знаю чужих імен не знаю як говорити з грабом
і чи він чує чи досить просто про щось його запитувати чи треба пригорнутися
всім тілом аби озвався не знаю як говорити зі зрубаними буками
спиляними й покинутими соснами без вершечків верхівки (c. 7).

Безпунктуаційність - певна гра з читачем, де той сам повинен розставити акценти та віднайти смислові відтінки в тексті. Але навіть така читацька "робота" не дала б остаточної гарантії, що це ті пунктуаційні знаки, які авторка сама розставила у текстах. Отже, саме зміст є ключовим для розуміння її поезій. Й, насамперед, потрібно зауважити, що для ліричного суб’єкта (героїні) Бог – це непросто якась метафізична істота, що згори керує всіма, або грізний, недоступний нікому й нічийому пізнанню Творець, а друг, мабуть, найрідніша у світі душа : 1. “слухай Господи давай коли зійде сніг ми часто ходитимемо разом на прогулянки” (c. 22); 2. “і тоді так тихо спочатку всередині так що чуєш тільки ти мій Боже починаю сміятися і тоді так тонко дзвенять сріблом дзвіночки і тоді так спокійно схиляю голову тобі на плече мій Господи” (c. 28); 3. “як гірко мій Боже ти плачеш як дуже швидко б’ється твоє серце як гостро ранять тобі чоло зморшки” (c. 56). Звичайно, можлива й протилежна позиція, яка виключає будь-яке ім’я Бога, будь-яку його ознаку, що споріднює його з людиною і усім людським, що й демонструється в її поезії. І тут рецензентові можна було б закинути, мовляв, це метафора, образ, вигадана митцем дійсність, де він вільний від усталених канонів творення художньої тканини. Але от як тоді пояснити максимальну наближеність авторської (християнської) позиції і ліричного суб’єкта? В самих текстах вони дуже споріднені. І ця виявляється у інтимних, навіть інтимно-сповідальних стосунках “Я” з Богом. Вивіряти Всевишньому всі свої проблеми, турботи чи не свідчить це про міцний зв’язок скріплений вірою й певним благоговінням перед Творцем, а також про дещо наївний погляд на світ:
"як немовлята торкаються руками повітря і неба як зачіпають долоньками
мій одяг як залишають оксамитовий доторк пальчиків до моєї шкіри хотіла би
обійняти тебе мій Боже хотіла би бути одним із твоїх улюблених немовлят" (с. 30).
Може лише такою щирістю діяти на свідомість (серця) людей, бо сучасна культура перенасичена всякою попсою на кшталт: секс, алкоголь, розпущеність, модні шоу. В такому вирі життя будь-хто може загубитися та втратити рештки розуму, індивідуальності, свободи. Книжка Богдани Матіяш прориває це коло штучних й ілюзорних цінностей, закликаючи повернутися до першоджерел, нагадати сучасній людині, що у неї є душа, яка також потребує їжі. А ще більше потребує спілкування, яке не складається з стандартних фраз, ситуацій, де потрібно надягати маску чи говорити механічні слова й виконувати такі самі дії. Спілкуваня з Богом, за Б. Матіяш, - це процес співтворчості двох особистостей, активний та неперервний процес самовдосконалення духу, осягнення себе у вимірі вічності. Людина з Богом лише вчиться ходити, лише вчиться вірити наперекір навалі пустопорожнім символам сучасності. І коли вона звернеться своїм поглядом углиб віків, торкнеться найбільшої таємниці, можливо, лише тоді отримає відповіді на свої складні буттєві питання. А поки залишається говорити й говорити з Богданою Матіяш та її Всевишнім.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Нестерова (джерело: Сумно.ком)

Так, я справді не боюся сказати, чого я боюся.

Ю. Андрухович

Такий вид інтимності, який демонструє Богдана Матіяш у своїй поетичній збірці «розмови з Богом», не дуже властивий сучасній молодій українській поезії, але має давню традицію в літературі. Лірична героїня звіряється Богові із найглибших своїх переживань, і часом відчуваєш себе трохи мулько - людині важко прийняти настільки вповні іншого. Цілий світ постає за тими розмовами, красивий і болісний, часом тужливий, часом сповнений тихої радості. Єдине незмінне - віра. Єдине, чого не знайдемо - самозамилування.

Від самозакоханого розглядання ... [ Показати всю рецензію ] себе поетку убезпечує, певно, вищезгадана традиція: «топос скромності» у цьому бароковому світі ніхто не відміняв. Богдана Матіяш взяла його як неодмінний нюанс до щирої бесіди із Господом. Мабуть, це той мінімум утвердженого, до якого входить ще хіба символіка: риби, оливки, вино, води, ворон... Далі із битого шляху авторка ступає на непевні піски щирості, ризикуючи виявитись пафосною чи солодкавою, надто побутовою, дріб'язковою, врешті, непереконливою.

Ця книжка сповнена того найглибшого зворушення, яке викликає зіткнення із чудом. Це - чудо живого серця, яке вміє себе вимовити. Іноді це й правда якісь дуже приватні переживання, як наприклад у вірші «дуже скучаю Боже за жінкою яку ти забрав до себе нічого нікому не пояснюючи». Але це ані пошуки співчуття, ані недоречні докори у несправедливості. Цей текст може бути прикладом дуже чистого болю, так як «коли ти запитуєш чого мені найбільше хочеться я стенаю плечима» - взірець прозорої літеплої радості, а «сьогодні я вчуся тебе слухати» - ніжного кохання. Так само інші поезії, переповідаючи напозір буденні ситуації (включно із нічною вечерею із Господом, перетворенням на жінку із обітнутими руками й дослуханням до розпукування бруньок) втягують читача у глибші шари - настільки, наскільки ми дамо себе втягнути.

А причини для спротиву знайти не важко. Крім уже зазначених «приватності» і порушенння комунікативного комфорту (надто відверто, так не прийнято!), це ще й драстична «фамільярність» із Господом. Лірична героїня не тільки ділить із Ним рибу, але й сподівається, що Він митиме за нею посуд і казатиме, скільки кави їй варто пити, називає «Богом довгоногих фламінго і продавців консервованих персиків». Це може бути означено як дитяча безпосередність («він говорить що завжди називатиме мене дитиною навіть коли мені буде за вісімдесят») або просто любов. Та сама, яка становить суть цієї книжки. І не варто її писати із великої літери, принаймні в тексті про «розмови з Богом» богдани матіяш (так, із одним словом із заглавної, - вся книжка).

Значно менше ризикувала авторка, коли звірялась у тому, що «не знає, як говорити із грабом», що шкіра обличчя «стає схожа на благеньке осіннє листя на втомлену соснову кору», що «так небезпечно після дощу підставляти руки гілкам дерев» - неважко підшукати алюзій до антропоморфізації тілесності (важче не відповісти луною «росте Антонич, і росте трава») . Ще легше - сприйняти як красиву метафору, зрештою, якщо Богдана Матіяш не повважала за потрібне не тільки заримувати свої рефлексії, а й навіть розбити верлібри на коротші періоди, то мусить прагматичному читачеві перепасти хоч щось «поетичного» від цієї книжки:)!

Так багато літер, такі довгі рядкі без розділових знаків - ці вірші неможливо вивчити напам'ять. Та й чи вірші то взагалі? То залежить. Від вихідних переконань, упередженості, готовності прийняти нове. Але це - коштовні тексти. Це - теж залежить. Він того самого.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Міщук (джерело: Смолоскип України, № 11, 2007)

Дивно, як люди можуть забути смак справжньої розмови, приправленої ароматом кави або просто начиненої «вершками» щирості. Натомість все більше замінюють її напівфабрикатами Інтернет-спілкування, фаст-фудом телефонних переговорів. «Хліба й видовищ», виявляється, більш, ніж достатньо, тож на те, щоб просто слухати, ні в кого не вистачає часу.

Поки хелловінівського вечора дехто шукав забави на темному святкуванні американського карнавалу, «Смолоскип» влаштував на своєму горищі розмови з Богом. Це не був спіритичний сеанс або протест проти іноземного свята. Дійство, що відбувалося цього разу в «смолоскипівській ... [ Показати всю рецензію ] піднебесній», навіть навряд чи можна назвати презентацією книги в звичному розумінні. Жодних пафосних промов, урочистих представлень чи феєричних шоу. Мінімум для читання вголос – максимум для прочитання мовч­ки, «про себе» і про себе – кожного тобто. Саме такий формат найкраще па­сував для знайомства літературної меншини Києва з новою книгою Богдани Матіяш «Розмови з Богом».

Презентації не вийшло хоча б тому, що вона вже відбулася на львівському форумі, її не було, бо, за словами авторки, цей захід не має на меті, аби репрезентувати чи рекламувати книгу. Богдана зібрала гостей, щоб розказати «чому книга сталася і як вона ставалася». Врешті складалося враження, ніби її початковим наміром було запросити, аби просто порозмовляти: промовляти до Бога й через нього – до себе самої – до кожного – до кожного бога – до бога кожного з нас… Чи навіть просто вимовляти слова – замовляти тишу – зачаровувати її слухачів.

Не випадково, поряд із своїм стільцем поставила ще один для співрозмовника, який так і не з’явився, але ж сама казала, що «те, чого немає – не значить, що його не є». Часто й справді забуваємо про те, чого не бачимо. Пам’ять повсякчас намагаємося вкласти в зримі форми буквосполучень. Книга «Розмови з Богом» – не Писання, що нагадує нам про обов’язок бути вдячними, а її читання в «Смолоскипі» – не обряд богослужіння. Можливо, письмо в даному випадку є способом побачити невидиме, а може, – спроба навіть показати, що воно теж має здатність промовляти через наші вчинки. Принаймні, мотивуючи вибір назви книги, Богдана обмовилася, що вона свідомо взяла до її складу прийменник «з», адже зверталася не до одного адресата – «в усіх розмовах є не тільки люди».

Діалог з уявним, можливо, залишився б якоюсь колективною фантазією, якби він був чужий для досвіду інших. Звичайно, не всі звертаються до Бога, ще менше з ним розмовляють, але чи не кожного дня всі прислуховуємося до своїх бажань і потреб – ведемо діалог із собою й навколишнім світом. Але про ці бесіди ніхто не знає, тим паче не кожен має сміливість про них розповісти. Як зізналася авторка, після прочитання книги її друзі не були щедрими на коментарі – мовляв, про такі інтимні речі не говорять. Але «інтимності, які випадають, є не завж­ди гарні, вони можуть і ранити», тому інколи хочеться не співати про особисте, не складати вірші, а просто про нього розповідати, за адресата маючи всіх і нікого. Врешті, кожен читач має право власного простору для спілкування зі своїми «світами».

Власне прочитання «Розмови з Богом» у зримі форми втілив Ю. Іздрик, якого можна вважати співавтором задуму, що за його участі творився ще й малюнками. Не дивно, що цьому митцеві поро­зумін­ня з мальованими ангелами вда­лося знайти спільну мову й з книгою Богдани.

Не менш красномовною є обкладинка книги, яку, за словами Б. Матіяш, вона довго підбирала, щоб та зображувала метафору вдячності. Хотілося огорнути книгу подякою, яка була б чимось досить буденним і вічним, як пісок. Так і зробила. Тож чи можна було після такого рішення скаржитися на плутанину з нумерацією під час верстки книги – пісок стирає сліди пам’яті, записуючи їх у борхесівську книгу Вічності.

Про книги не тільки говорять, з ними теж розмовляють. Щось подібне переживали присутні на «розмовах» у видавництві «Смолоскип», де не могло бути перешкод на шляху для побудови сучасної «вавілонської вежі порозуміння».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Терен (джерело: Україна молода)

Книжку киянки Богдани Ма­тіяш «розмови з Богом» анонсували як найгучніше, найсенсаційніше (за Костем Москальцем) поетичне видання минулого року. Що ж такого неможливого утнула молода поетка, авторка поетичної книжки «Непроявлені знімки», літературний критик і редактор, чиє ім’я можна відшукати на багатьох книжках видавництва «Критика»? Немає в її збірці ні цитування Святого Письма, ні протесту проти несправедливості світобудови. Вся справа у сповідальності, відвертості. І йдеться не про відвертість інстинктів, яка сьогодні заполонила нашу літературу, а про відвертість глибинну. Недарма ж один польський ... [ Показати всю рецензію ] священик сказав Матіяш, що її книжки подібні до вечірньої молитви.


Говорити так, як говориться

«Якби я повинна була відповісти, чи це релігійна поезія, чи не релігійна, мусила би на хвилину стати літературознавцем, почати роздумувати над тим, який стосунок має ця книжка до традиції барокових пісень, кантів, — сказала Богдана на харківській презентації. — Але мені цього не хочеться робити. Є таке поняття, яке років п’ять курсує простором літератури, — нова релігійність. Мені здається, цей термін експлуатували настільки широко, що на письменників, які десь написали про Бога або свої релігійні переживання, навішують обов’язково такий ярлик. Я навіть не знала, чи це взагалі поезія. Просто людина має говорити так, як їй говориться. Я запитувала приятелів, якою є моя книжка із літературного погляду, і мені не говорили ні про літературне, ні про релігійне. Казали, це твоє інтимне».
Для перечитування

Розмовляла із Всевишнім Богдана близько року. Весь цей час вона більше нічого не писала. Запевнила, що до такої «мисленнєвої, медитативної лірики» її не спонукали жодні житейські проблеми. Був такий вдячний і світлий час. Коли з’явилося відчуття, що тексти мають вийти книжкою, писати поетка перестала. З написаного обрала третину, доповнивши його графікою Юрка Іздрика (ці роботи Іздрик теж називає своєю версією розмови з Богом) і розсипаним піском на обкладинці. З часом Матіяш збагнула, що ця книжка важлива їй тим досвідом, думками, які вже в минулому. «Це книжка для перечитування. По тому ще нічого не писалося, — зізнається Богдана. — Настає період, коли ти готуєшся до якоїсь іншої мови — накопичуєш образи. Але навіть якщо у моєму житті не станеться більше ніяких книжок, за цю мені буде дуже вдячно».
Жити дякуючи

Читаючи неримовані, позбавлені пунктуації вірші Матіяш, розумієш, що розмова двох має ще одного співрозмовника, який любить усіх, навіть «довгоногих фламінго і продавців консервованих персиків». «Розмови з Богом» можна назвати дієслівною поезією. Тут важать і слова «пісок», «дерево», «дощ», але більше — «говорити», «мовчати», «слухати», «запитувати», «забувати», «любити». А ще — ДЯКУВАТИ. Матіяш нагадує кожному про те, що часом ми забуваємо робити у вечірніх молитвах.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Альбіна Маляр (джерело: Друг читача)

Розмови — справа інтимна. Особливо коли йдеться про розмови з чимось більшим (кимсь вищим), ніж інша людська істота. Наприклад, про розмови з Богом. Та іноді знаходяться люди, здатні такі розмови винести перед людські очі та презентувати всьому світові.
Власне, так і зробила Богдана Матіяш у своїй другій книзі, яка вийшла друком у Видавництві Старого Лева.
Що ж, спробуємо дати характеристику матерії досить трансцендентній — занотованому спілкуванню з вищими силами.
І почнемо з аспекту більш ніж матеріального — оформлення цих розмов у книгу. Зручний формат видання, приємний (і корисний!) для ... [ Показати всю рецензію ] ока кремовий папір, багатозначні світлини Олександра Новіцького та ще більш багатозначні ілюстрації, виконані власноруч Юрком Іздриком, є досить гармонійним доповненням до текстів Богдани Матіяш.
Якщо ж ідеться про власне тексти, то у них звертає на себе увагу передовсім нумерація. Спочатку вони називаються (як і годиться порядним уривкам із розмов) «1» та «2». А от уже з третього вірша починаються дивні уточнення: «3 (4)». Останній же, тридцять дев’ятий вірш позначається як «39 (109)». Цікаво: чому решта сімдесят поезій, натяк на існування яких є досить прозорим, перед очі читача не потрапили? Невже вони навіть більш особисті, ніж представлені у книзі?
Щоправда, це не єдине питання, яке хочеться поставити авторці. В якому, власне, жанрі пише Богдана? Чи вірші це взагалі? Асоціації виникли хіба що з «Листям трави» Волта Вітмена. Тільки от читати було значно цікавіше.
Ні-ні, це зовсім не «наїзд” на метра. Просто здається мені, що Бог у кожного свій, тому й розмови з ним близькі й зрозумілі кожному. Звісно, теми цих розмов у кожного свої. Та авторці вдалося зачепити саме ті, які дотичні якщо не кожному на світі, то особисто мені — точно. Погодьтеся, мало знайдеться серед нас людей, які б не відчували час від часу своєї самотності та відірваності від світу, своєї окремішності разом із повним зануренням у цей світ.
Та повернемося до з’ясування, чи вірші пише авторка. Для мене особисто — це вірші. Тим більше, що останнім часом вимагати чогось від форми — безглуздо. Всі канони зруйновано і перебудовано кожним на власний смак. То чому б не називати віршами те, що написане від душі і для душі?
А ще ці тексти схожі на п’єсу, написану автором (і одночасно виконавцем) для одного єдиного глядача. І автору не важить на тому, хто ще зрозуміє текст. Написаний він не для всіх, а для себе та ще одного – саме того єдиного слухача-читача-глядача.
Звісно, таке бачення тексту, таке його тлумачення — дуже особисте. Та саме тим і прекрасні «Розмови з Богом» Богдани Матіяш, що кожен зможе зрозуміти їх по-своєму, знайти в них себе, побачити щось таке, чого сам давно не міг висловити, але відчував на глибинному рівні. Бо, як не крути, а кожен із нас розмовляє з Господом. І кожного з нас він чує далеко не завжди, чи принаймні не так, як ми цього хочемо.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана Луцишина (джерело: Дзеркало тижня, 19 квітня 2008)

Життя повниться пошуками Бога.

А тому давня заповідь «шукайте і знайдете» щоразу справджується виявами життєвої синхронності, котру мусиш-таки брати поважно, бо вона знову і знову нагадує про себе. Так замикається наш досконалий кругообіг, так усі ми відшукуємо одне одного, і так ми позбавляємося нашого страху перед випадковостями. Отець Антоній Сурожський писав, що мусимо говорити не лише про віру людини в Бо­га, але і віру Бога в людину. Бо кожен із нас для Бога — неповторний, ні з чим не порівнянний, єдиний, а Бог — це те, що кожного із нас викликає до буття.

«Чи ти мене любиш однаково ... [ Показати всю рецензію ] коли розрізаю соковиті й пахучі дині й вони/ розбризкуються соком по столу і по стінах і декілька крапель навіть/ потрапляють на віконне скло…»… «знаєш мій Господи найгірше те що я ніколи не встигаю подякувати тобі/ навіть і за вечерю коли я вже сплю ти очевидно ще миєш посуд…»… «мій Боже ти до котрого так хоче моє серце говори до мене розпуклими квітами/ лілій…» Вперше я доторкнулася до віршів Богдани Матіяш у часописі «Київська Русь», і доторк той був, без перебільшення, магічним: текст наче одразу «розкрився», впускаючи у себе. Це були вірші із тих, котрі мов і не встигаєш одразу оцінити — вони проростають у тобі, у них немає «німих», «мертвих» місць, вони гранично живі. Вони, власне, вже майже не є поезією. Приголом­шена, я навіть не осмислила тоді ні їхньої форми, ні якихось інших стилістичних особливостей — чи були то верлібри? силаботоніка? експеримент? Якби хтось мене запитав, я навряд чи змогла би врозумливо відповісти. «Прошу тебе зроби їх моїми братами зроби всіх тих кого обнімаєш ще перед/ сходом сонця і кого супроводиш за руку ввесь день аж до самого заходу/ й кого бережеш заки ніч заки бракує світла найяскравішому ліхтареві/ назви мені сестрами»…

А потім був голос. Негучний, виразний голос Бо у темряві маленької підземної зали із стінами, оббитими чорним — Форум видавців у Львові, 2007 рік. Це добре, що було темно, і ніхто не бачив нічиїх сліз; кожен міг зостатися із Богданиним голосом наодинці. І цей голос раптом проявив, наче фотоплівка, все те, чого папір із друкованими знаками проявити не міг — поезія тут повернулася до своїх витоків, до часу безписемності, до замов­ляння, до найдавнішої, найдостеменнішої своєї суті. Поезія повернулася у голос і на голос. Богдана сама про це говорить: «Я вже була тільки голосом тільки думкою просто помислом ще Господи/ стану звуком тільки подихом…» Через звук ця поезія воістину відкривалася найповніше. Пізніше, уже при особистому спілкуванні, Богдана зізналася, що вірші їй просто написалися, сталися, прийшли у світ через неї: «Вони немов не мої». Колись Віктор Кордун сказав: «Поет — це інструмент, на якому грає Бог, і завдання поета — тримати інструмент чистим» — і словами цими немов зробив подарунок, передав у майбутнє якусь важливу звістку, код, що виявився найточнішою характеристикою «Розмов із Богом». Богдана має рацію — вірші таки «не її» — вони із тієї вселенської хвилі, з якої все на світі походить, і на котру Богдана зуміла налаштуватися. Це голос, який говорить «за всіх» і «крізь усіх», голос, мов світло із темряви — треба лише впізнавати його, чути у Богданиних текстах, приймати у себе і зберігати, тішачись, що став свідком чуда. Коло замикається.

Поезія Богдани на диво неієрархічна, тут не варто розрізняти «рівні», це об’ємний потік, це інша геометрія, інший перерозподіл смислів. Суть цієї поезії у самій її цілісності і неподільності. Можна лише медитувати над тим, що відкривається, але не вибудовувати «систему». І це правильно — кожен-бо досягає просвітлення своїм власним шляхом, а не від того, що сяде під дерево Будди. В одній із буддистських притч учитель загадує учневі, котрому ніяк не відкривається істина, коан — задуває свічку саме тієї миті, коли учень збирається з нею надвір, у темряву. Але свічка гасне, і спантеличений учень досягає просвітлення — адже «всередині себе» теж темно, і туди ніхто сторонній ввійти не може, лише носій і володар цього єдиного на світі простору…

…А моя третя зустріч із Богданиними текстами відбулася у царині дещо несподіваній, — коли я вирішила спробувати перекласти їх англійською мовою. І одразу із площини медитацій переплигнула у площину рефлексій: проблема Бога як проблема перекладу? — виявляється, і таке диво теж існує на світі. Адже проблема Бога — це проблема релігійної свідомості, а вона не одна й та сама у різних суспільствах. Перекладати поезію і так дуже важко, — це давно уже аксіома. Один вірш може забрати тижні і місяці, навіть роки. Тим важче перекладати поезію про Бога — ту, в якій Його називають саме цим іменем — бо на сьогодні в англійській мові, особливо на американському континенті, де нині і твориться найпотужніша англомовна поезія, саме слово «God» настільки вивітрене, скомпрометоване і непопулярне, що вживати його майже лячно. Бог — це політичний символ, яким спекулюють консерватори, Бог — це щось із Марка Твена з його «добрими жителями» якого-небудь чергового містечка Паквіль, чий проповідник — «найщиріший друг всякого пірата», і де новітніх Томів Сойєрів мордують по недільних школах боротьбою із Гаррі Поттером; або і Фленері О’Коннор з її «південноготичними» персонажами у капелюхах, релігійними фанатиками й алкоголіками. Бога продають з телеекранів, Бога вивішують на бамперах авто — «А в тебе вже є Ісусик?», Бога ніколи не залишають у спокої. Така пропаганда Бога неминуче викликає спротив, розколює суспільство на два табори — тих, хто, почувши це слово, починає цукрово усміхатися (згадаймо обличчя Свідків Єгови — Мілан Кундера тут неодмінно ужив би термін «категорична згода із буттям»), і тих, хто закочує очі і втомлено каже — о, пліііз…

Парадоксально, але загалом англомовна поезія не є релігійною, попри те, що у суспільстві релігія відіграє вагому-таки роль. Мене завжди дивувала до непристойного різка реакція багатьох моїх американських друзів на слова «Бог», «релігія», і «вірити» — а стільки відвертих атеїстів, мабуть, не було і в Радянському Союзі. Але з часом я почала розуміти їх краще — справді, мені пощастило народитися у країні, де протягом ледве не цілого двадцятого століття Бог був поняттям дисидентським, ознакою «руху супроти», стежкою до таємного джерела зі смачною і холодною водою, — високою гірською стежкою, по якій ще треба зуміти видряпатися, — і релігія все ще сприймається як відкриття. Мені ж не згодовували Бога у середовищі яких-небудь південних баптистів в Алабамі чи «реформістів» з Оклахоми, котрі з усього багатства друкованого слова читають лише Біблію, тлумачачи її дослівно, та «Вісник Церкви» — видання, що майстерно сугестує найдикіші упередження.

Висновок? — ми так звикли плакатися на свої негаразди, що і не помітили, якою великою свободою нас наділили, дозволивши нам шукати Бога самотужки…

Чи все сказане означає, що перекласти поезію про Бога неможливо? Навпаки, її можна і треба перекладати. Поезія — це насамперед відновлення істинних смислів, «відмивання» слів і понять від накопичених за віки нашарувань непотребу, «злоби дня», політики та ідеології, влади і безвладдя, проминального і тимчасового. У сузір’ї дібраних «на голос» тих самих, єдино потрібних слів «Бог» знову оживає — і в перекладах теж, якщо вони, звісно, добрі. Тільки варто пильніше прислухатись. Як кажуть у церкві, «будьмо уважні» — і почуймо, як дихає ця таємнича субстанція — Бог — у віршах Богдани Матіяш.

Віршах її чи таки не її.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Костянтин Москалець (джерело: Літакцент)

Слова є подіями. Для нас, вихованих серед письма, це твердження здається неправдоподібним. Хоч усе ще неважко уявити, що слово має магічну силу, але так направду, на кожен день, ми більше не зустрічаємося зі словами-енергіями. Створені письмом, ми сприймаємо слова як предмети. Як етикетки явищ. Або товарні знаки. Ми сприймаємо їх насамперед як написи. А написів не кладуть до серця з метою збереження. Навіщо зберігати те, до чого завжди можна повернутися і перечитати? Тому ми пам’ятаємо тільки дороговкази, тільки знаки і карти – але не краєвиди. Наші серця залишаються порожніми. У той час, коли ... [ Показати всю рецензію ] наші очі гинуть від перевтоми, вуста ціпеніють від німування. Форма сучасної поезії значною мірою витворена поглядом. Адже так направду, на кожен день ми маємо справу з писаною поезією. З поезією, яка свідомо чи ні, але розірвала зв’язок з усними джерелами. Все рідше зустрічаються вірші, побудовані як ціле, вірші від початку створені для зберігання в серці. З усіма отими невинними хитрощами мнемотехніки – з алітераціями і асонансами, з римами і рефренами. Від повноти серця говорять вуста. Коли серце порожнє – насичуються очі. Люди атомізованого суспільства, люди – фрагменти колишньої усної дійсності, ми віддаємо перевагу довільному читанню і ексклюзивним інтерпретаціям, фрагментам, розрахованим на множинність асоціативних пов’язань. Розгортаємо поетичну збірку, кидаємо погляд, вихоплюємо фрагмент, привчені вже до того, що цілого смислу взагалі не варто шукати. Адже автор – один із нас, розщеплених письмом. Автор літер, а не слів.

Тому, коли на очі трапляються «Розмови з Богом» Богдани Матіяш, нам стає трохи не по собі. Наші очі не знають, що їм робити. Розмови? Так, у певному розумінні розмови є творами – але усними. З Богом? Ну, це взагалі… До якого виду літератури віднести ці тексти без жодного розділового знаку – хоча, з іншого боку, хіба справжні розмови мають розділові знаки? Легка гносеологічна паніка, викликана зустріччю з нерозпізнаним літературним об’єктом, ущухає тільки тоді, коли перестаємо сприймати книжку Матіяш власне об’єктом. Тоді, коли перестаємо читати її, помилково, за звичкою витрактувавши літери як письмо. Тільки тоді, коли починаємо прислухатися до сказаного, падають засвоєні з дитинства друкарські упередження до слова і ми нарешті розуміємо, що слова тут – діються.

Слова діються і діють. Жінка говорить до Бога, однак її мова не є мовою молитви або теології. Саме так, як Богдана Матіяш розмовляє з Богом, мати говорить із своєю дитиною, зовсім не маючи на меті повідомити їй важливу інформацію. Небо синє, каже вона, трава зелена. Або ось так:

швидко зацвітуть іриси мій Боже швидко вони так
красиво цвістимуть
ось побачиш може навіть ти скажеш поглянь-но
як між листям блищить роса
подивись як тремтять пелюстки на вітрі
як міняться під вранішнім сонцем
і як засинають коли ти дивитимешся на них мовчки
коли ти просто
думатимеш про щось коли усміхатимешся проситиму
тебе подумки
ще не зривай мене Господи я ж теж проростаю до тебе
тихим малим ірисом

Але, як і у випадку з дитиною, мовлення до Бога стократ істотніше за банальну передачу інформації. Адже його магічним завданням є значно священніше: навчити говорити. Розмови з Богом передбачають відповідь; вони домагаються її, вони її благають, вони не можуть бути монологами, зверненими в ніщоту. Взагалі це дуже дивно, коли жінка вчить говорити Того, Хто Сам є Словом – і слова Подателем. Так починає розвиватися основний сюжет цієї невеличкої книжки, драматична діалектика стосунків із мовчанням і мовленням, незбагненна, містична любов до Того, Хто більше, ніж є, хоч Його на позір нема. Поза будь-яким сумнівом, цей твір могла створити тільки глибоко релігійна людина; але ось іще одна несподіванка: мова Богдани Матіяш майже цілковито вільна від конвенційних релігійних форм. Звичайно, якщо добре прислухатися, можна розрізнити ледь чутні відлуння євангельських цитат: «а тепер залишіть мене а тепер дайте мені піти а тепер скажіть мені що тут не всі стомлені і обтяжені і я вам не повірю» – проте, основне послання «Розмов з Богом» полягає не в трансляції традиційних релігійних змістів, а у видобуванні їх з немислимо близьких матерій, скажімо, з відрази до зоопарків, з дощентної емпатії в долю полонених звірят – і в свою власну долю бути смертною істотою. Читаючи Матіяш, ми вдячно довідуємося, що наші звичні почуття і стани – втоми, нудьги, тривоги, ба навіть неписьменності! – можуть бути станами релігійними, так само, як оцей неперевершено тонкий гумор:

мені подобається що риби плавають головою вбік
і навіть коли вони вистрибують
із води і починають ходити головою вбік мені теж
це подобається
подобається що вони не запитують ні в кого дозволу
чи їм справді можна це робити…

Разом з тим, у книзі є настільки пронизливі і трагедійні ноти – от як у вірші, де йдеться про померлу маму – що для нас, які щодня байдуже поглинають теленовини з сотнями смертей, саме ця здається катастрофічною, особистою втратою, саме ця примушує замислитися над сенсом життя:

дуже скучаю Боже за жінкою яку ти забрав до себе
нічого нікому
не пояснюючи не кажучи куди і навіщо і чи надовго
її ведеш
і що далі і коли ми знову зустрінемося ти просто прийшов
просто сказав ходімо ти так легко мій Боже забрав
її руку з моєї
і ви собі вийшли разом може мовчки а може про щось
говорячи
може вона вперше сказала добре що ти вже тут
ти ж знаєш я так
міцно сумувала за тобою мій Господи може вона
ще встигла
поцілувати мене в чоло коли я заснула востаннє мене
обійняти
ти ж знаєш я майже нічого звідти не пам’ятаю…

Це відчуття при-сутності Співрозмовника не лише на горі або в Храмі, а й у звичному міському повсякденні часом викликає ніяковість, бажання виправдатися бодай перед кимось близьким – виправдатися за власну чистоту і тонкість, за причетність до таємних знань серця, одночасно відстоявши право на індивідуальне сприйняття сакрального, право на себе, саме таку:

...ти питаєш
чому мені так тяжко до тебе говорити послухай як складно
мені
говорити з Богом а я ж його знаю вже так багато років
а втім досі
не певна ні щодо його віку ні щодо імені я знаю тебе
так мало
що певно було би майже абсурдно вже навчитися до тебе
говорити
ліпше ніж до Бога котрому досі доводиться вчити мене
так багато речей
так терпляче підтримувати мене за лікоть коли я
послизаюся на бруківці
в своєму й у чужих містах і котрий ніколи ні в чому мені
не докоряє
Бог довгоногих фламінго і продавців консервованих
персиків

Бог Матіяш не є абстрактним і трансцендентним Абсолютом, апофатичною вправою інтелекту. Це завжди реальна особистість, реальна присутність Того, Хто чує, за Ким скучають. Якби спробувати уявити собі атеїзм, що міг би розвинутися з такої діалогічної концепції Божої особи, то він полягав би виключно у неможливості говорити-до, у засадничій відсутності усного, може, в якихось писаних фрагментованих віршованих рядках, не пов’язаних сенсом цілого. А ще такий гаданий атеїзм міг би полягати у звертанні на «Ви». Коли читаєш «Розмови з Богом», на думку спадає зовсім мало конкретних текстів, з якими вони могли би пов’язуватися. Цьому, очевидно, сприяє свідоме уникання цитат і хай там якої інтертекстуальної гри. Інтертекстуальність належить до царини письма, тільки там набуваючи чинності. Розмови ж діються як повністю незалежний від другої знакової системи жанр, як дихання Духу. І все-таки одну книгу вони викликають у пам’яті – це «Я і Ти» Мартіна Бубера, де, серед іншого, було сказано таке: «Якщо ти виконуєш місію, Бог залишається присутнім для тебе; той, хто виконує місію, завжди має Бога перед собою; що сумлінніше виконання, то сильнішою і постійнішою є близькість; звичайно, ти не можеш займатися Богом, але ти можеш бесідувати з Ним».

[ Згорнути рецензію ]