Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Книжка
Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори : Роман
Провокаційний роман, що гострою сатирою підриває стовпи самодержавства! Початок XX століття. Київ — провінція Російської Імперії. Дванадцять справ агента царської охранки Івана Підіпригори - то не подвиги Геракла, а сам Ваня — не бездоганний Фандорін, але й на його будні припадають бомби! Чорна магія, скарби Полуботка, попіл спалених «Кобзарів», ВВЛІ пі грошей і наркотики — з чим тільки не доведеться стикнутися Підіпригорі! І разом із ним до боротьби з розпустою в літературі стане юний Булгаков...
Письменники Владислав Івченко (м. Суми) та Юрій Камаєв (м. Кременець, Тернопільської обл.) – лауреати 3-ї премії конкурсу «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2011» (В. Івченко – дипломант «Коронації слова – 2009» у номінації «Романи», а Ю. Камаєв – автор збірки оповідань «Мед з дікалоном»).
Пропоную пройти творчим шляхом письменницького тандему, щоби уявити собі, як саме створювався образ головного героя Івана Карповича Підіпригори.
На початку ХХ століття російська імперія ще була незаперечним догматом, і тим не менше, державний апарат і соціальна структура не витримали випробування першою світовою війною, ... [ Показати всю рецензію ]
політичні контрасти особливо загострилися, що і спричинило комуністичний переворот. І сила героя, і слабкість його вкорінені у те історичне й національне середовище, що його зростило і виховало. Іван Карпович – не політичний, і не революційний діяч. Він – філер, тобто, аґент, службовим обов’язком якого було зовнішнє стеження і негласний збір інформації про осіб, котрими зацікавилось охранне відділення поліції. У тексті 12 розділів, кожен – це розповідь про перебіг подій якоїсь однієї кримінальної справи. Як правило, філерами працювали так звані люди з народу, малоосвічені, бідні, повністю залежні від начальників. Головний герой – образ непростий. Перший парадокс, що випливає із сюжету книги, – саме такі «гвинтики», як Іван Підіпригора, тримали імперію, бо вони служили на совість государеві, свято вірили в справедливість і вічність устрію, де мають бути пани, а під ними – холопи. Коли вони перестали це робити – імперія впала.
Але головний парадокс, який наповнює образ принадністю і додає необхідної психологічної глибини – аґент Іван Карпович маскується під простака, нерозумника. Вічна трагедія блазня – ховати за маскою своє справжнє обличчя. З одного боку, він удає із себе наївного дурника, іноді благодушного, доброго, щиросердного, завжди готового виконати будь-які забаганки «їх благородь»-пана, навіть філософія у нього відповідна: «А воно завжди погано, коли проста людина, а замислюється, наче професор. Бо у простої людини голова не для замислювання, а щоб поїсти, випити, а часом і заспівати, але аж ніяк не замислюватися». Але не вірте йому! Це говорить вироблена роками філософія виживання, звичне і зручне маскування своєї істинної суті («... брешу потроху, бо чим менше про тебе знають, тим більше в тебе козирів (...) Ну часом краще й змовчати трохи, бо той, хто мовчить багатозначно, завжди розумнішим здається»), бо Іван Карпович Підіпригора – вельми тямовитий, кмітливий і хитрий служака, супермен зі сталевими кулаками і м’язами, боксер, пловець; коли треба, психолог; коли виникає необхідність, знавець історичного фактажу і розкладки політичних фігур, мистецького бомонду і босяцького середовища. Увесь необхідний арсенал підручних засобів детектива у нього в руках і голові (а ще, як сам зізнається, в добрих чоботах, адже справжнього філера ноги годують!) Головна його зброя – здоровий глузд і гострий розум. Багато з того, про що він розповідає, пояснюється не тільки бажанням обдурити, насміятися, зрештою, перемогти ворога. Найперше, він кепкує над самим собою, над своєю лагідною поступливістю і зовнішньою незлобивістю, свідомо акцентуючи на вторинності своїх думок і вчинків: «Їх благородь любить говорити, що хибне рішення, але виконане швидко, у нашій роботі краще за правильне рішення, яке виконували не поспішаючи (...) Як любить казати їх благородь, добре слово і револьвер завжди переконливіше, аніж просто добре слово (...) Споглядаю собі на те море, бо що тут сказати – море як море, таке ж як і вчора ».
Але всі ці парадокси, на мою думку, не головне. Головне те, що це образ не одного разу даний, застиглий і непорушний. Ми бачимо, який шлях він пройшов у своєму розвитку, як змінювалися його погляди. Іван Підіпригора з перших розділів та розділів прикінцевих, трохи різняться. Удавана покірность і гра під щирий наїв нікуди не пропали (« Гусєв закінчив свої справи десь за годину і подався на пляж. Це таке місце, де люди купаються»), але, попри те, яскравіше проявилося істинне, нутряне, за гамбургським рахунком – загальнолюдське: «Збентежило це мене. Оце на тобі. Жив ти собі, Іване Карповичу, спокійно, не думаючи. Лямку чесно тягнув і любому государю та отєчєству служив, а тут насипалося на тебе. Оце так вплутався – якщо одні не закатруплять, так інші вб’ють. А ще бунтівники життя рятують, а свої відбирають. Ну хіба не диво?(...) Ось назбираю грошенят, вийду у відставку, куплю в селі маєточок, із якого б жити можна, тоді підберу собі жінку, молоду та чорноброву, щоб шкіра біла, а норов тихий, і заживемо як люди».
Книгу шановних авторів можна було би назвати історичним детективом, а можна й сатиричним. Протиріччя тут не виникає. Часове тло подій у книзі визначене точно, хоча історії, як об’єктивної субстанції, у творі найменше. Визначальним фактором є театральність, у розумінні декоративності, уявності, свідомого конструювання історичного тла, з тяжінням до абстрагування від нього взагалі. (Щоправда, революційно-політичні прив’язки, де блукають зловісні тіні Л-а, Надіньки та іже з ними, деколи виглядають штучними й зайвими. А макабричні вислови наших рідних політиків, на кшталт: «руки, що нічого не крали», або «Чехов – це відомий на усю імперію малоросійський поет» – це вже навіть не вчорашній, а позавчорашній, з дозволу сказати, гумор! Та й висловів на взірець – просто співпало – (точніше, збіглося, або зійшлося), не повинно бути).
Поетика правдоподібності не протирічить законам реальної дійсності. У світовій літературі є кілька веселих, і одночасно, серйозних творів, де герої – невичерпні дотепники (достатньо назвати хоча би Тіля Уленшпіґеля чи Швейка). Ці образи реалістичні, але не в розумінні натуралізму чи документалізму, вони – літературні транскрипції реальних героїв, які жили в конкретних часових межах, сповідували конкретні морально етичні постулати, що, в свою чергу, відображали певну історичну реальність.
У Івана Карповича Підіпригори, на мою думку, є перспектива поповнити лави героїв – улюбленців читачів.
Автор рецензії: Андрій Кокотюха
(джерело:
Буквоїд)
Жанр: гостросюжетне ретро
Я з великою повагою ставлюся до незнайомого мені Григорія Шалвовича Чхартішвілі, більше відомого як Борис Акунін. Він є для мене одним із незаперечних авторитетів у всьому, що стосується технологій, стратегій розвитку і тенденцій масової культури (хіба що я не поділяю його раптової ненависті до екранізації власних творів - гроші ж за співпрацю заплачені справно). Саме з поваги до Акуніна категорично заявляю: книга нового тандему Івченко & Камаєв «Стовп самодержавства» до порівняння з творчістю пана Чхартішвілі зовсім не додається.
Знову ж таки, шаркаючи в бік одного ... [ Показати всю рецензію ]
зі своїх гуру, справедливості ради скажу: не Борис Акунін придумав жанр ретро-детективу. Так само, як не Леонід Парфьонов вигадав формат свого відомого проекту «Намедни» та всього, що від нього походить. Просто так уже склалося, що інформаційний простір, у якому крутяться ці та інші популярні прізвища, українцям дуже близький. Часом настільки, що окрема категорія громадян вважає його своїм (словосполучення «наше кіно», коли говорять про російські серіали, «наш бойовик» - про стрілялки російських авторів, «наша музика» - про Баскова з Кіркоровим, а ще я на власні вуха чув «наша Алсу»).
Через те будь-що, написане в легкій розважальній формі та з неодмінною детективною складовою про кінець ХІХ - початок ХХ століття, вже називається «привітом Акуніну». Хоча погоджуюсь: пан Чхартішвілі, поліглот із енциклопедичною освітою, створив спочатку бренд, а потім - тренд: писати в тій-таки Росії про те, яку імперію росіяни втратили, сьогодні модно, престижно, актуально, і робота така дуже добре оплачується. Власне, тому українські автори, котрі написали «Стовп самодержавства», - послідовники Акуніна лише для тих, хто купується на прості визначення: ось це український Акунін, ось це - український Ден Браун, ось це - українська Марініна, ну а це - взагалі українській Кінг або український Кафка. На власні вуха чув, як Оксану Забужко в Америці жінки з жіночої громади називали українською Скарлетт О`Гарою, але то так, до слова...
Отже, пригоди співробітника київської охранки, жандармського філера Івана Підіпригори, не мають нічого спільного з пригодами Ераста Фандоріна чи кого там ще вигадав Акунін, з кількох причин.
Перша - очевидно, що у російського та українських авторів різні погляди на російську імперію. Опускаючи купу аналітики, Фандорін - це той герой, якого російський читач давно чекав, натомість Підіпригора для нас - швидше антигерой. Ми не пишаємося своїм статусом підошви Російської імперії. Ми не любимо жандармерію, ГПУ, НКВД, КГБ, ФСБ, СБУ. Ми загалом негативно ставимося до працівників спецслужб. Таким чином, Камаєв із Івченком, крім того, що збиралися заявити про себе на конкурсі «Коронація слова» оригінальним розважальним твором та збагатити печальну в своїй порожнечі полицю сучасного українського якісного чтива, жодної іншої, зокрема - ідеологічної та політичної мети, не переслідували. Мені, принаймні, так здається і хочеться так думати.
Але саме звідси витікає другий пункт: раз так, тоді що ж за книга перед нами? Хто такий Підіпригора? Швейк, якого всі довкола вважають ідіотом, а насправді він виявляється єдиною притомною та цілісною людиною в імперії Австро-Угорській, на фоні якої яскраво видно абсурд не лише Першої світової, а взагалі - будь-якої війни? Іван Чонкін, наївний у своїй простоті та логічний в проявах народної мудрості й природних інстинктах, об чийого лоба ламається тупа машина НКВД та радянської армії, а заодно - й вермахту? Або нездалий комісар Жюв, котрий з роману в роман ловить Фантомаса, але постійно хапає облизня? Загалом, національну ідею якої країни виношує виходець із селян філер Підіпригора?
Згоден, перед нами - все ж таки не пригоди когось на кшталт українського Ната Пінкертона або українського сищика Івана Путіліна. А між іншим - даремно. Бо головна стратегічна помилка авторів: вибір місця служби свого героя. Зроби вони його простецьким сищиком київської кримінальної поліції - питання, кому і за що він служить, навіть не поставало б. А тут, навіть при наявності в оповіданнях значної долі іронії, так і не ясно, на кого ця іронія спрямована.
На російське самодержавство? Але філер Підопригора не бачить у своїй службі нічого абсурдного та не розчаровується в ній. Він просто з розділу до розділу допомагає своєму начальникові вибиратися з чергової халепи, загалом лишаючись задоволеним своєю службою. Тоді як у «Статському раднику» Акунін показує тихий бунт Фандоріна проти системи (що дуже не сподобалося Микиті Михалкову, і в екранізації роману фінал інакший - Ераст Петрович чомусь вирішує, що хоч і сволота всі кругом, але ж він Росії служить, а не різним підлим гадам). Єдине, що хоч якось може виправдати нашого Підіпригору - всякий раз охранка в його особі присікає діяльність різних довбодятлів. Проте ми ж із вами розуміємо: саме ці так звані «дурники» у 1917 році помножили на нуль світову історію...
Чи, може, це сатира на згаданих гротескних більшовиків та бандитів, яких герой вистежує і серед яких - Ленін, Крупська, Беня Крик, терорист Камо та повсталі матроси з «Потьомкіна»? Тоді виходить, що читач мусить бути на боці жандармів, бо Підіпригора завжди лишається переможцем, а заразом - і чужа та небезпечна для нас машина російського держаного імперського терору. Можливо, я дещо пересмикую карти і надто серйозно сприймаю декларативно розважальну книгу, проте герой навіть розважальної історії повинен визначитися, з ким він ідейно, світоглядно та ментально. А автори - розібратися, чи сподобається це нам.
Нарешті - останнє спостереження. Творячи та пропонуючи яскравий зразок масової літератури, Івченко та Камаєв наступають на ті самі граблі, що й більшість колег в Україні. А саме: технології створення масового тексту вони знають, але уявлення про масового читача в Україні для них очевидно обмежується постійними відвідувачами заходів у книгарні «Є», читачами «Українського тижня» та працівниками Інституту літератури. Я собі наївно уявляю, що аудиторія української популярної книги колись стане такою самою, як у аналогічної російської. Тобто, це будуть читати люди без вищої філологічної та журналістської освіти - просто грамотні міщани-книголюби. Це означає, що в тексті бажано не звертатися до посилань на персонажів, котрих вони не ідентифікують, не впізнають, а значить - посил не спрацює.
Я про песика Табачка, професора Бузинова-Семиноженка, діячів українського громадського руху, дуже схожих за манерою поведінки на активістів ВО «Свобода», клоуна Путю з дресированим ведмедем Дімкою, Юліану та її «Косу смерті», силача Віктор, який кричить «ПРУ-У-У» коням, факіра Симонелло із демонами минулого та скарби Полуботка. Чесне слово, така політична сатира вже не сприймається втаємниченими. А невтаємничені - той самий байдужий до політики масовий читач, ці сміливі пасажі, наповнені громадянським звучанням, пропустить, знизавши плечима.
Якщо ми приймаємо ці невеличкі зауваження, в цілому «Стовп самодержавства» - щедра інвестиція в розвиток саме якісно зробленої української белетристики. Та підтвердження того, що навіть у Російській імперії можна знайти питомо українське ретро.
Оцінка *****(-)
Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:
* Жодної надії;
** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;
Автор рецензії: Светлана Самохина
(джерело:
Kievreport)
Полный украинский привет Борису Акунину. Вот такую, ни больше и не меньше, характеристику получил юмористический детектив «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підопригори» еще до своего выхода в свет. И именно сравнение с Акуниным, ну, и, конечно же, третье место на «Коронации слова», привлекли к произведению такое пристальное внимание.
Получив, наконец, в руки книгу с несколько пугающим дизайном обложки, и прочитав ее, как говорится, от корки до корки, приходишь к неоднозначным выводам. Первый и потому главный из них состоит в том, что упоминание всуе российского метра исторического ... [ Показати всю рецензію ]
детектива было своеобразной PR-акцией. В самом деле, нужно же как-то продвигать новых авторов? И разнесенная вмиг по Сети фраза о свежеиспеченных украинских акуниных сделала свое дело. Хитрость удалась.
Между тем, «Стовп самодержавства...» несказанно далек от «Азазели» как по форме, так и по содержанию. В то же самое время на ум приходит совершенно иное, но гораздо более уместное сравнение романа с гашековским «Бравым солдатом Швейком». И вот с этим произведением можно провести несметное количество параллелей.
Идею книги от украинских авторов Владислава Ивченко и Юрия Камаева можно понять уже из самого ее названия. Высмеивание политического устройства, представление государственных мужей в комической форме, в конце концов — история, переходящая в гротеск. Донесение абсурдности войны. В данном случае, не первой мировой, как в «Швейке», а российско-японской. Правда, бравый служитель охранки Иван Пидопригора в ней не участвовал, в отличие от своего гашековского собрата. Однако какой же сюжет без юморных историй с поля боя? И авторы по всему тексту вводят воспоминания главного героя об армейской службе в Туркменистане.
Далее — способ донесения идеи произведения «Швейка» и «Стовпа самодержавства...» практически идентичны. Это — истории и разнообразные ситуации, в которые попадает главный герой. Последний, конечно же, выглядит таким себе наивным простаком и беспечным простофилей. Причем Иван Пидопрыгора время от времени повторяет себе, что для сохранения работы и социального статуса нужно казаться глупее, нежели ты есть.
И хотя главный герой на самом деле умнее и глубже, что подтверждается успешностью проведенных им операций, однако и до Фандорина, и до Швейка ему далеко. И далеко, скорее всего, потому, что на нем большими старославянскими литерами указана его национальность. Украинская, конечно. Тут авторы не поскупились, — высмеяли типичную украинскую ментальность от и до. Классическая «моя хата скраю», невмешательство и нежелание иметь свою точку зрения на актуальные события, безукоснительное повиновение начальству, превалирующее желание иметь «садок вишневий коло хати» на своей земле.
«Стовп самодержавства...» вместе с тем пародирует и современные украинские реалии, которые недалеко ушли от эпохи царизма. Кстати, в каждой из двенадцати историй можно отыскать прототипа из нашей политической либо культурной элиты. Фамилии персонажей несколько изменены, но внимательный читатель их обнаружит без труда. Здесь надо отдать должное авторам, подобный поиск в процессе чтения похож на увлекательную головоломку, а находка и сопоставление с реальными людьми приводит к искреннему хохоту.
Следует признать, юмор в произведении действительно хороший. При этом появляющийся в произведении Владимир Ульянов, Надежда Крупская, Тарас Шевченко, Михаил Булгаков в устах филера царской охранки приобретают совершенно другой вид, весьма отличный от устоявшихся шаблонов. Каждый из них имеет некую особенность характера, которая в истории имела место быть, но тщательно замалчивается школьными учебниками. Авторы вынесли все это на поверхность, приукрасили, создав, таким образом, дополнительную «завлекуху» для читателя. Правда, вынесенный на обложку книги список действующих лиц и их краткое описание очень сильно напомнил пьесы Леся Подеревянского. Вот и снова ассоциация с кем-то, не много ли их уже насобиралось?
Кроме того, Камаев и Ивченко весьма скрупулезно отнеслись к отображению тогдашней реальности. Вплоть до количества звездочек на эполетах офицеров и модного цвета панталон у девиц, работающих по «желтому билету». Можно предположить, что кто-то из авторов имеет доступ к архивным данным и здорово их перелопатил. И, скорее всего, это Юрий Камаев, ранее уже дебютировавший со сборником рассказов на военную тематику «Мед з дікалоном». Так или иначе, поверить в нарисованную авторами действительность не составляет особого труда, а, значит, это им удалось.
Вообще, книгу можно смело советовать друзьям и знакомым. Уж что-что, а хорошее настроение ранним утром по дороге на работу в переполненном транспорте она обеспечит. Так что же тогда с ней не то? Очень не хочется обижать авторов, они действительно хорошо поработали и сильно старались. Так, что даже, наверное, немного перестарались. У «Стовпа самодержавства...» прекрасная структура, идеально продуманные образы, выдержанная стилистика, лихо закрученный сюжет... Что там еще нужно для хорошо продаваемого продукта? И в этом закавыка. При всей своей идеальности произведению не хватает той глубины, надрыва, силы, которые делают литературный продукт настоящей литературой с большой буквы. Без этого оно будет просто чьей-то копией. Хоть и талантливой.
Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Підіпригори (уривок)
Юрій Камаєв, Владислав Івченко
Перш ніж поринути в читання захопливої книжки двох молодих українських авторів, написаної в жанрі історичного детективу, варто дізнатися, як вона створювалася. Юрій Камаєв із Кременця (Тернопільщина) і Владислав Івченко (Суми) не приховують, що писали роман у Мережі. Якби вони жили в ті часи, під які стилізують свою розповідь, тобто на початку ХХ століття, то змушені були б мешкати поряд. Але зараз Юрію з Владиславом вистачило єдиної зустрічі в реалі — у львівській кав’ярні, задовго до написання ... [ Показати всю рецензію ]
книжки.
А потім був довгий інтернет-діалог, який став можливим завдяки технічному прогресу. Десять років тому більшість із нас навіть уявити не могла, що людина в Китаї за лічені секунди спокійнісінько обмінюватиметься файлами з людиною в Південній Африці, не відчуваючи при цьому жодного дискомфорту, як не могла уявити спілкування за допомогою програм голосового та відеозв’язку.
Література, звичайно, не стає ні кращою, ні гіршою від подібних технічних засобів, бо пишемо ми не руками, а серцем і розумом. Однак погодьтеся, що в комп’ютеризовану еру нас вабить романтичне світло газових ліхтарів, хочеться почути неквапливу розважливу оповідь людини, що чимало побачила на своєму віку. Колишній агент київської охранки (поняття це зникло з нашої мови вже скоро буде як сто років), сидячи десь у вишневому садочку, розповідає комусь із приятелів про свої пригоди. І навіть не може уявити собі, що ось-ось «враги отєчества», проти яких він так успішно боровся, зруйнують і саме отєчество, і покарають його захисників. Він не може передбачити свого майбутнього, а ми — свого. Що нас чекає в світі, де немає ні самодержавства, ні стовпів, що його підпирають, але де люди здатні все знищити, щоб здобути владу і гроші, — ніхто не знає.
Бурлескний типаж головного персонажа Івана Підіпригори вималюваний так само рельєфно, як біцепси під шкірою атлета. Певна річ, Геракл із охранки, розповідаючи про свої дванадцять подвигів-справ, намагається навіть поразку перетворити на перемогу. Так вчинив би кожен на його місці. Згадаємо лишень Санчо Пансу чи Тартарена із Тараскона. Критичний реалізм з його класовим підходом тут не годиться. Часом хочеться спересердя сказати: «Ну й негідник ти, Ваню! Ну й манкурт з тебе!», коли послухаєш його розумування про малоросійськоє нарєчіє. А часом думаєш, який він класний, почувши його дотепні характеристики «професіоналів». Так-так, ви не помилились: декорації й костюми давні, а проблеми ті самі, і той, хто мешкає в Україні, безпомилково знайде в романі пародійні портрети сучасних українофобів, політичних діячів та журналістів. А спершу здавалось, ніби автори наступають на п’яти легендарному Ерасту Фандоріну. Я маю на увазі перші історії, які могли трапитися як у Києві, так і в Москві чи Петербурзі. Потім українська лінія стає чіткішою. Наш Підіпригора починає відчувати, що, незважаючи на всі вдалі розкриття змов, замахів, спійманих власноруч злочинців, він ніколи не зможе зробити кар’єри, піднятись на вищу сходинку станового суспільства. Мрія маленького українця про садок і млинок дедалі голосніше озивається в його серці. Автономне тихе життя на Батьківщині — ось воно, справжнє, за що варто боротись. І тоді риторика патріота отєчества звучить уже не як мантра, а як підтвердження лояльності. Про всяк випадок. Перед вами типовий середньостатистичний українець з усіма його традиційними недоліками й достоїнствами: лукавий, обережний і з глибинним почуттям порядності.
Тому мені здається, цей роман попри свою бурлескність, карнавальність і розважальність має підводні підступні течії, здатні розтрощити не один човник стереотипів, що їх намагаються нав’язати нам історики й політологи. Перевага Івана Підіпригори в тому, що він не піддається ані масовим психозам, ані гіпнозам, а керується виключно власним інстинктом виживання. І коли він йде у відставку — не зразу, через кілька років, самодержавство гине. Хоча сам він, звичайно, цього не здатен усвідомити.Не тому, що не є інтелектуалом, а тому, що не може побачити зв’язку між цими двома подіями. Просто інший тип мислення, у якому відсутня манія величі.
Окремо хочу звернути увагу читача на дві речі. Чи є там у нас детективи, які було б так само приємно читати, як імпортовану класику жанру? Немає, на жаль. Критики пояснюють це тим, що досі не створено персонажа, який би розкривав злочини так само елегантно, як Еркюль Пуаро чи комісар Мегре, який би був особистістю, яку впізнаєш. Чи можемо ми сподіватись, що Іван Підіпригора розповів ще не всі свої історії? Бо життя у відставці теж сповнене пригод і несподіванок.
І друге. У літературному меню нашої доби дуже мало творів про початок ХХ століття, написаних не в стилі критичного реалізму чи соцреалізму. А якщо і є, то лише у вигляді коротких містичних екскурсій або дуже вже ідеологізовані. Тому спільне творіння Юрія Камаєва та Владислава Івченка, народжене в глибинах Мережі, мало б викликати інтерес не лише у читачів, а й у літераторів, які перебувають у творчих пошуках.
